Досвід вивчення тіла

© Костянтин СтрілецьperformativityВоркшоп "SuperNature". Майже цілий серпень тривав цьогорічний мистецько-освітній проект "Перформативність", організований незалежною групою TanzLaboratorium. Він складався з трьох воркшопів, умовно об’єднаних питаннями "Що є тілесним? Що є особистим? Що є політичним?". Для тих, хто зумів взяти участь у всіх трьох частинах проекту, ця умовність особливо відчутна – воркшопи не просто відрізнялися один від одного, вони наче існували в різних вимірах одного всесвіту й лише помічали присутність одне одного, але діалогу не починали.

Так, заняття з американцями (воркшоп "SuperNature") Олів Берінга й Отто Рамстад складно піддається раціоналізації, переживши ряд інших подій і вражень, мозок мало що пам’ятає про це. Спроба пошуку дораціональних способів руху й емпатії розумом пам’ятається тільки як факт – це відбулося. Тіло знає про це значно більше.

Натомість TanzLaboratorium запропонував роботу з відмовою від наміру як (особисту) практику політичного. Тут можна було зрозуміти, як намір вчинити певну дію (не)збігається з його виконанням, як бажання, що мисленнєво видається надзвичайно простим і зрозумілим, під час або після реалізації виявляється складним, неясним і навіть химерним.

Якщо метод "Body-Mind Centering" і робота з автентичним рухом, запропонована Олів Берінга й Отто Рамстад, – це пошук індивідуального способу повернутися до первісного, інстинктивного стану людини, то під час майстерні TanzLab’у ми працювали з мисленням, з відмовою від миттєвої рефлекторної реакції, з пошуком варіантів для дії та вибором одного з них. Особливо відчутною зміну в підходах робила дуже нетривала перерва між першою і другою майстернею – лише один день.

Остання лабораторія Олега Суліменка "Історії. Сцена" була ще іншою, адже загалом була розрахована на людей, які хочуть навчитися незвичного способу розповідати історії. Отже, переживши досвід "відмови від наміру", що заперечує виникнення будь-якої "креативності", потрапляєш на територію роботи зі словом, текстом, наративом, з якими, знову ж таки, треба навчитися себе поводити.

Перша майстерня – нерефлексивне

Відверто кажучи, про існування багатьох своїх органів я дізнавалася тільки під час хвороби, коли відчувала біль. А ті частини тіла, що зуміли залишитися більш чи менш здоровими, існували для мене як зображення на картинці у шкільному підручнику з біології, адже я не мала найменшого уявлення про їхню чуттєвість. Тому воркшоп "SuperNature" став "пізнанням себе" у найбуквальнішому сенсі цього слова: я вивчала своє тіло зсередини, відшуковувала шлях до фізичного і ментального відчуття власних внутрішніх органів, кісток, нервових закінчень, переорієнтовуючись від застиглих у голові ілюстрацій до інтеріоризованого уявлення про внутрішній світ не як про світ мозкового мислення, а як про сукупність кісткових контейнерів, наповнених органами, контакт із якими може провокувати різні типи руху. Постійна робота з партнером була способом «розглянути» щось у собі, дослідивши це в іншого, що, своєю чергою, викликало взаємодію не лише на рівні доторку тіл одне до одного, а й на рівні відчуттів, зумовлюючи сприйняття тіла й руху партнера як свого власного.

Несподівано власне тіло в русі існувало не як моноліт-механізм, що реалізовує наперед задані форми, а як цілісність, яка вміщує різні окремішності, здатні думати й діяти самостійно. Зрештою, стають відчутними відмінності між особливостями танцю, спровокованого різними органами й системами. Наприклад, унаслідок роботи з травною системою в русі з’являється архаїчність, скаженість, скрученість, скоцюрбленість, зсудомленість, натомість дихальна система вивільняє м’який, плавкий, гладенький, делікатний рух.

Заняття автентичним рухом допомогло повернутися у своє тіло через відмову від сприйняття себе як ментального карлика, показало спосіб подивитися не на себе чи в себе, а радше «подивитися собою», сприймати не розумом, а руками, ногами, грудною клітиною, кістками, легенями, відчути свій мозок не як машину для народження думок, а як контейнер, який має форму, структуру, текстуру, як орган, який здатний якось рухатися, а не контролювати рух. Це такий спосіб підходу до танцю, що наперед відмовляється від паттернів, застиглих в ньому за тривалий час соціалізації, від інтерпретацій, схем, значення.

Останній день воркшопу, відкритий для глядачів, відбувся у ботанічному саду. Робота на природі навіть за більш-менш сприятливих погодних умов особисто для мене відразу ускладнила сприйняття, вже звикле до нейтральності класу, адже заважала концентруватися на собі, на власному тілі та русі, вимагала зважати на звуки, кольори, фактуру поверхні, комах тощо. Присутність нечисленної публіки також була дещо деструктивною, адже замість ролі спостерігачів, дехто з них самовільно вирішив втрутитися в процес, збільшивши і без того наявну розосередженість.

Майстерня друга – відмова від нерефлексивного

Воркшоп "Відмова від наміру" викликав у мене найбільше запитань, невирішених завдань і складностей, пов’язаних із діалогом із власним тілом.

Одним із ключових (але, як виявилося, не найлегших) завдань під час майстерні була простота і зрозумілість здійснюваного руху, яка дає можливість комунікувати і із реальними чи потенційними партнерами, і з глядачами, й вимагає відмовитися від дій, котрі є результатом "творчості", "фантазування", "вигадування", натомість тілесно попрацювати з "уявлюваним".

Деякі завдання прямо по ходу хотілося називати підступними, адже вони виявляли надто серйозне ставлення людини до самої себе – наслідок невпинної оцінки (замість конструктивнішого розуміння) всього, що відбувається. Інші вправи показували інтуїтивне прагнення комфорту і спокою через блокування будь-якої загрози афекту. Треті видавалися досить складними і провокували наївне симулювання, яке, найімовірніше, мало за мету обманути саму себе. Подекуди партнерська робота несподівано виростала в доволі однозначні та характерні ґендерні історії.

Під час занять на майстерні TL багато думалося про способи спілкуватися з іншими. Про те, як вибір тої чи тої дії або піддавання на провокації рефлексів впливає на порозуміння між людьми. Що саме викликає непорозуміння? Яким чином сказане і зроблене дотичне до наміру сказати і зробити? Як рух від інтенції до реалізації впливає на саме повідомлення? Як можна дійти згоди в комунікації і як реально мати спільний намір?

Моя особиста практика здійснення спільного наміру закінчилася невдачею – і це змушує повертатися до цієї проблеми знову і знову, помічати її не тільки на рівні особистого життя, але й у суспільстві в цілому, шукати способів впоратися з нею, попри розуміння їхньої нестійкості (навіть неможливості).

Майстерня третя – слово

Участь у третій лабораторії для мене відбулася як щось найбільш звичне і зрозуміле, а водночас – захопливе. Через доволі прості тренінгові завдання, непретензійна скромність форми яких, утім, виявлялася неоднозначною і доволі плідною, проблематизувалися три актуальні для сучасного мистецтва поняття – сцена, перформер, глядач.

Заняття почалися з інтерв’ю між двома учасниками з подальшим завданням продумати і показати портрет одне одного. Оскільки чітко заданий спосіб роботи з партнером був відсутній, то використовувалися зовсім різні підходи, що, своєю чергою, розкрило різні виміри існування мовця у певному просторі перед іншими людьми. Одним із найцікавіших моментів, який проявився майже у всіх, були стосунки з театральністю, з акторством, яких, власне кажучи, слід було уникати. Процес розповіді як акту спротиву розігруванню і перевтіленню створював певний прозір, порожнечу, місце стосунків між мовцем та оповіддю, який і був простором розгортання портрету. Перформер стикався з текстом (який є текстом іншого, опитаного), провокуючи стосунки його з самим собою. Портретування іншого, робота з чужим текстом ставала спробою розібратися з собою, помітити себе, залучити себе до самодіалогу. Виникали моменти відстороненості від тексту, погляду збоку, дистанційоване розглядання і обдумування, що змушувало говорити сам текст. Так неманіпулятивне, діалогічне ставлення до тексту повертало його до себе, проявляло як вільного від того, хто його проговорює.

Свій портрет дивися і слухати було важко – відразу напрошувалась оцінка сказаного. Зрештою, ще раз і ще раз прокручуючи в уяві те, що і як про мене розказали, роблю висновок, що я взагалі відмовилася розповідати про себе, ділитися чимось важливим, живим, видавши на-гора якісь формальні, відфільтровані фрази. І тут виявляється найбільша цінність участі в подібних майстернях: можливість виявити і зрозуміти якісь речі про себе, приміром, запитати себе: "Чому мені не хотілося говорити?". 

Ще одним цінним висновком є усвідомлення того, що перформер стає помітним у роботі з іншим, утворюючи між собою і тим, над чим здійснюється робота, простір для погляду якогось незадіяного третього. Натомість велика кількість людей, перебуваючи разом і, водночас, працюючи кожен над своїм завданням, створює загальну атмосферу, певну напругу, провокуючи інших й одне одного до взаємодії через спостереження чи відповідь.

Пошук стосунків між фіксацією на табличці тематично вибраного слова та дією став частиною фінального перформансу, який показали в галереї "Карась". Спочатку без будь-якого маркування перформери розповідали публіці, що прийшла на дійство, правдиві, вигадані, смішні, абсурдні історії, водночас, пам’ятаючи про своє внутрішнє завдання – не злипатися з відтворюваним текстом, проговорювати його осмислено, працюючи з ним, тримаючи від нього дистанцію. У такий спосіб утворилося тривання в ситуації неконтрольованої зовні саморегулятивної розмови, де, зрештою, зовсім перемішалися всі ролі і ті, хто мали би бути глядачами, стали повноцінними оповідачами й співрозмовниками. У загальній поглиненості розповідями характер діяного змінився, коли посеред зали з’явилася завмерла людина з табличкою "початок". З цього моменту почалося розкручування потоку табличок ("сцена", "край сцени", "перформер", "улюблена дія", "втома", "дурнуватий танець", "кінець" тощо), які появою та зникненням визначеним способом у певному порядку виробляли контекст своєї наявності, перетворюючи форму на подію.

Зрештою, хочеться поділитися думкою про стосунки пережитого/дії та фіксування/письма. Проблема в тому, що словесне вираження досвіду, отриманого від участі в перформативних практиках, є неможливим завданням, виконання якого завжди загрожує провалом. Видається, що саме така "приреченість" тексту і є, власне, точкою взаємозв’язку між цим письмом і цим досвідом, адже в обох випадках найкращим (більше того – єдиним) результатом є процес загравання із невдачею. 


Мистецько-освітній проект ПЕРФОРМАТИВНІСТЬ 2012 досліджував питання "Що є тілесним? Що є особистим? Що є політичним?", працюючи над ними саме в такій послідовності, від тіла до політики, не спираючись на будь-яке вже існуюче готове знання. Спільний досвід перформативності, парадоксальності та тілесних практик пропонувався усім учасникам/цям проекту як відмінний від звичних форм комунікації і як спроба досягти неможливої конвенції, завдяки якій політика може стати непотрібною.
Проект підтримано Австрійським культурним форумом та грантом від CEC ArtsLink.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676