Жорсткий абсурд наївного мистецтва

© я галерея
Олександр Ляпін "Ведмедик, якого дівчинка кинула з 24-го поверху" із серії "Сусіди" полотно, акрил (2010)

Оглядом виставки «Новий наїв» у Я Галереї Жанни Озірної KORYDOR відкриває серію текстів молодих арт-критиків, які публікуватимуть свої перші рецензії. Якісної критики має бути більше – ми відкриті для дискусій. 

Виставка «Новий наїв. Серпень» знайшла для себе в «Я Галереї» ідеальний простір – приміщення лаконічне і трохи грубувате. Таке ж, як і самі роботи, котрі на диво комфортно тут співіснують. Усі вони об’єднані однією важливою обставиною – відсутністю професійної художньої освіти у їхніх творців. Що, власне, і є однією з головних ознак наївного мистецтва. Проте не варто шукати тут приймаченківських барвисто-казкових створінь чи білокурівських замріяних квітників. Це міський наїв, і він зовсім інший. Жорсткий, прямолінійний, деколи нахабний, часто абсурдний. Але завжди – гранично відвертий. 
Твори ведуть із глядачем розмову і вимагають від нього абсолютно конкретних рефлексій і реакцій. Проте поступове просування виставкою цілком нагадує повільне занурення. Рівноправний діалог перетворюється на втаємничений монолог кожної окремої роботи, щире громадянське трансформується у щире людське. Не надто нав’язлива кураторська стратегія навмисне нехтує межею між поколіннями художників. Їх ніби зіштовхують у просторі.

Здається, що автори проекту, розтинаючи і досліджуючи світ навколо, намагаються, передовсім, позбутися чогось нав’язливого у собі, у власному внутрішньому космосі. І кожен із них це робить по-своєму. 

Художники старшого покоління вперто візуалізують рудименти пам’яті – усіх цих піонерів і пенсіонерів, домогосподарок, втомлених сусідів. 

Олександра Найдена переслідують образи атавістичних решток похмурої епохи, він вгрузає в них, як у трясовину. Художник вмонтовує їх у відповідні гнітючі декорації сумних і тісних двориків, таким чином звільняючи від них свою свідомість. З картини в картину мандрує його Чорний піонер. Він вводить глядача в містичний  ступор і позбавляє можливості обдумувати намальоване раціонально. Дискомфорт, пов'язаний з цим образом, схожий на передчуття фіналу дитячої страшилки про Чорну Руку. Ніби знаєш, чим все закінчиться, але все одно насторожений і вкрай напружений. 

У Ірини Гаршиної антураж полотен навпаки нахабно-веселий – квітчасті дешеві шпалери, кабінет радянського держслужбовця, білі кахлі в громадському туалеті. Її жіночий погляд у цьому проекті виявився найбільш раціональним і прагматичним. Художниця точно знає, що хоче зобразити на своїх полотнах і до яких рефлексій підштовхнути глядача. І вона так само має свого «привида комунізму». Щоправда, кому більше пасує це горде звання: білявці з адюльтерними стегнами, домогосподарці у стоптаних капцях чи піонерці з акуратним стосиком книг – можна ще посперечатися. Світ її наївного живопису населяють не люди, а типажі або радше стереотипні персонажі. Їхні емоції – типові, їхні дії – передбачувані, а намальовані ситуації – пізнавані. Ірина Гаршина розкошує в фарбах цього набридлого побуту і наперекір усьому заявляє: «Я всю эту мелочевку, все эти молекулы повседневности обожаю. Да здравствует бытовуха!».

Власне, так само підлягають силі земного тяжіння і земної щоденності картини Олександра Луценко-Бабана. Його балерини позбавлені ефемерної невагомості. Їхні тіла пластичні, граційні, але цілком земні. В них пульсує енергія чистих, яскравих кольорів. Це відчуття повнокровності життя особливо виразне у відвертій серії художника під назвою «Ню». Свідомо спрощена композиція, ніяких граційних поз і звабливих вигинів. Ось вона - краса без загравання, краса відвертості жіночого тіла. Краса, котру підгледіли у шпарину. 

І коли в одних авторів реальність химерно мутує під пензлем, то інші – ті, чия юність пройшла і триває вже в незалежній Україні – пробують розтинати ту реальність, вишукуючи в ній психічні хвороби соціуму. Злоякісні пухлини сучасності вони розрізняють безпомилково. Аби швидше дістатись до свідомості глядача, молоді художники обирають найкоротший шлях.

У серії Романа Дубровського «Поза зоною незалежності» - жодної гри з глядачем, жодних напівнатяків. Його образи – Батьківщина-Мати, яка трансформується в Статую Перемоги, депутати з головами тварин – не лишають варіантів у трактуванні. Картини діють напролом, фактично за принципом «мораль цієї байки ось така». Своєю терпкою іронією впритул наближаються до карикатури, лишаючись, щоправда, таки наївним живописом або, як наголошує сам автор, «соціальним сюрреалізмом». 
 
Художник Роман Громов ставить власний діагноз людству, визнаючи оголошення на стовпах промовистими симптомами шизофренії. Потім він робить наступний крок – і досліджує їхню візуальну складову, ту, якою б вона могла бути. Він зізнається, що просто-таки бачить, як після ранкового кокаїнового душу шизоїди з рекламних агентств друкують ці «заманки», здатні роз’їдати і зомбувати людський мозок. У такому разі, провокаційна спроба Романа Громова дорівняти вуличні, парканні написи до наївного мистецтва виявляється цілком логічним кроком.

А ось від колажів Дмитра Кузовкіна віє такою дадаїстською алогічністю, що мимоволі починаєш шукати в них надлюдські і позаземні сенси. Уявляю, як глядач завмирає перед цими роботами: що це? Мозок гарячково намагається знайти розв’язок арт-задачі, очі шукають на картинці комфортне для себе місце – а це значить, що містифікація відбулась! Сам автор і справді заявляє про серйозність і навіть грандіозність своїх намірів: «Різноманітними, часто невмотивованими акцентами по всій площини рисунку намагаюся створити своєрідний медитативний простір, трамплін до занурення у глибини ВЛАСНОЇ душі глядача».

Але навіть у найфантастичніших сюжетах на картинах, буденність все одно невблаганно проглядає крізь дивакуваті мізансцени. Вона кричить, волає на глядача злякано розкритим ротом. Зовсім як у намальованого Олександром Ляпіним плюшевого ведмедика, котрого викинули з багатоповерхівки. 

Живопис фотографа Олександра Ляпіна тримається трохи осторонь. Щоправда, не випадає з контексту, а цілком вдало розбавляє загальну картину легким шаленством. Свої роботи автор пояснює премилими казочками зі щедрими пригорщами трешу. Назви його картин більше схожі на текстівки. Це як комікс – лише рухаючись у правильному напрямку, зліва направо, можна зрозуміти розказану художником історію. Вона нагадує дитячий вірш «Хатка, яку збудував собі Джек», тільки якось авангардно аберований. Ось ведмедик, який вилетів з 14-го поверху. Ось дівчинка, яка викинула ведмедика. Ось дві сестри цієї дівчинки. А ось собака сестер дівчинки, яка викинула ведмедика з 14-го поверху. І далі, і далі, доки химерна історія не закінчується не менш химерним гепі-ендом.

Свідомо культивуючи «неграмотність» робіт, автори, поряд з олійними фарбами, послуговуються і навмисне простими, звичними для кожної людини матеріалами – папером, кульковою ручкою, фломастером, вирізками з журналів. Художники випробовують глядача, з’ясовуючи, наскільки примітивним може бути наїв. Якщо глядач погоджується із запропонованими правилами гри, то він, як у комп’ютерній іграшці, обов’язково вийде на новий рівень: наскільки серйозним і глибоким може бути наївне мистецтво.



Ірина Гаршина "Да здравствует 1-ое мая" полотно, олія (2009)  Олександр Луценко-Бабан  "Ню - ого!" полотно, олія (2009)  Роман Дубровський "Розєднання"  із серії "Поза зоною Незалежності" полотно, олія (2010) Роман Громов, із серії "Оголошення" папір, мішана техніка (2010) Вид експозиціїВид експозиції

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676