Подекуди з проясненнями

© Марко Цитрон / ІЗОЛЯЦІЯ6 Marco1Фото з проекту Марко Цитрона, "Мінлива хмарність", 2012 Протягом усього літа й аж до 1 жовтня на території фонду ІЗОЛЯЦІЯ – "точки зборки" сучасного мистецтва Донеччини – триватиме мистецький проект "Мінлива хмарність". Виставка є результатом минулорічної резиденції для молодих фотохудожниць/-ів із різних країн, керівником якої виступив Борис Михайлов. Протягом декількох тижнів 8 відібраних Михайловим учасниць та учасників жили в Донецьку, пізнавали та досліджували його (самостійно або в супроводі місцевих помічників-волонтерів) та працювали над серіями для фінальної спільної експозиції. Митцям та мисткиням було запропоновано порозмислити над своїм новим тимчасовим середовищем крізь призму винесеного в назву проекту поняття мінливої хмарності – "суперечливого явища, яке можна розглядати з точки зору топології, психології, соціології, політики, естетики, антропології тощо".
 
Варто зазначити, що всі попередні виставкові проекти ІЗОЛЯЦІЇ за майже дворічне існування інституції були так чи інакше вибудувані навколо тематизації усталеного образу Донецька, його історії, неоднозначного соціального фону та суворої естетики, що вже стала радше міфом, аніж буденною реальністю. Левова частка проектів була створена з участю іноземних митців та кураторів, що передбачало низку свіжих, незашорених поглядів на оповиту легендами донбаську дійсність. Наприклад,  нещодавно презентований site-specific проект "В пошуках часу" розгортається навколо осмислення процесу руйнації промислового регіону та відстороненого милування формальними якостями наслідків цього процесу (тут на думку спадають фантазійні мальовничі руїни, які полюбляли зображати на своїх полотнах митці доби Романтизму). Деякі такі рефлексії "ззовні" видаються досить поверховими, якщо не дивними. Так, бельгієць Паскаль Мартін Таю, почувши під час екскурсії містом про те, що Донецьк після Другої світової війни був відбудований зусиллями місцевих жінок, присвятив їм фалічного вигляду гігантську губну помаду на заводській димовій трубі.
 
Резиденція та виставка "Мінлива хмарність", очевидно, були націлені на досягнення глибшого та складнішого розуміння місцевої ситуації. Судячи з щоденника проекту, перебування резидентів та резиденток носило не просто оглядовий, а радше перформативний характер. Роботи фінальної виставки стали (як видається) відбитком індивідуального для кожного з резидентів процесу занурення в нове середовище та специфіки взаємодії з цим середовищем, доволі екзотичним для багатьох митців та мисткинь. Деякі фотографи представили щось на кшталт хронік пригод у Донецьку, хтось по-новому поглянув на винайдені раніше теми та ідеї, інші прагнули створити панорамний образ міста або звернулися до історій окремих людей. Частина резидентів обрала постановочний метод фотозйомки, тоді як, наприклад, Олександр Стринадко, єдиний мешканець Донецька в резиденції, просто блукав із камерою новим та незнайомим для нього Будьонівським районом.
 
Варіативність підходів до "заданої теми" підкреслив експозиційний дизайн. Так само він приховав і схожість та одноманітність стилістики деяких резидентів (вплив Михайлова?). Саме на окремих цікавих експозиційних знахідках хотілося б закцентувати увагу, ретроспективно блукаючи "Мінливою хмарністю".
 
Виставка розташувалася на території колишнього заводу з виготовлення тепло- та звукоізоляційних матеріалів, який сьогодні відводить під потреби мистецтва цехи № 2 та № 5, цех "Прима", депо, частину адміністративно-побутового комплексу та численні відкриті майданчики. Для проектів кожного та кожної з 8 резидентів та резиденток не лише був відведений окремий простір в одній із перерахованих локацій, але й використані різні способи репрезентації фотографії. Так, серія Наташі Павловської, надрукована на 9 широкоформатних банерах, розмістилася на зовнішній стіні одного з цехів і стала, таким чином, частиною "позагалерейного" або "публічного" простору ("публічного" саме в лапках, адже маркування виставкових майданчиків в ІЗОЛЯЦІЇ подекуди все ще видається доволі умовним та розмитим – добре, якщо так і продовжуватиметься). Павловська закарбувала мешканців Донецька в репрезентативних позах серед характерних зразків нової місцевої архітектури та інших проявів матеріального світу, в якому вони перебувають. Презентація Павловської є прикладом того, як медіум дійсно стає повідомленням. "Банерна" естетика тут підводить до проблеми засилля кітчового урбаністичного декору та реклами, що диктують нові канони зовнішнього вигляду міста. Звичайно, Донецьку ще далеко до Києва з його безліччю рекламних носіїв (ТРЦ, супермаркетів, ігрових залів...), проте строкаті банери й тут встигли стати помітним елементом міського пейзажу.
 
Проект бразильської художниці Флавії Жункейри розташувався в окремій невеликій будівлі, яку іноземні архітектори арт-центру прозвали "Чайним будиночком". Жункейра – єдина учасниця, до виставки якої ввійшли не лише фотографії, зроблені під час резиденції, але й попередні роботи. Разом вони становлять єдине тривале дослідження художниці, в центрі якого – вона сама, її дитячі переживання та дорослі рефлексії на життя в капіталістичному суспільстві з його потягом до надмірного споживання. Попередні серії Жункейри – автопортрети серед купи побутових предметів та мотлоху, які буквально поглинають дівчину. Нові знімки  зроблені в декораціях напівзруйнованого місцевого Палацу культури, посеред якого немов зависли в повітрі гумові дитячі іграшки. Візуальна мова постановчих фотографій Жункейри вигідно вирізняється з-поміж інших резидентів та резиденток, більшість з яких використовує репортажний стиль. Художній ефект її робіт базується на промовистих контрастах (похмурі руїни та яскраві пластикові іграшки, "мертвий" шар речей та жива людина), а також на відчутті перевантаженості кадру,  надмірності зображених речей, які своєю хаотичністю засмоктують як героїню, так і глядацький погляд. За задумом співкураторки проекту та авторки ідеї експозиційного дизайну Олени Червоник, гнітюча атмосфера в роботах Жункейри має підсилюватися радянськими шпалерами "в квіточку", якими повністю обклеєні стіни будиночку.
 
Презентації інших резидентів розташувалися в двох окремих просторих цехах.  Проект Марко Цитрона – декілька гіпсокартонових стендів у людський зріст, з протилежних сторін яких розміщені фотознімки, – створює момент інтерактивності: освоювати експозицію варто стенд за стендом, оглядаючи роботи по черзі з обох боків. Прийом розділення відповідає характеру серії, що складається з двох частин – двох діаметрально протилежних ракурсів, двох поглядів на місто. Перший погляд відкриває панораму Донецька, що з висоти пташиного лету нагадує візерунок із геометричних обрисів житлових масивів, оточених рясною, перебільшено яскравою зеленню. Деякі глядачі-дончани навіть дивувалися, звідки в місті взялося стільки дерев. Інший погляд являє різкий zoom in та демонструє зблизька мешканців цих масивів, прихованих під шатрами з листя, яке при наближенні виявляється суцільно з'їденим тлею.
 
У сусідньому темному просторі розмістився своєрідний триптих із трьох серій Річарда Енсетта, представлених у вигляді лайтбоксів. Енсета не цікавлять руїни чи міські пейзажі. В його фокусі – самі лише люди,  вихоплені яскравим, немов імматеріальним світлом. На першій серії  фотографій пацієнти з різними травмами позують на тлі лікарняного саду. Інша – найвиразніша – серія зображує дітей-аутистів, що також начебто позують, проте за власним, зрозумілим лише їм сценарієм. Третя серія, розташована між двома попередніми на кшталт центрального вівтарного образу, побудована на символічних зображеннях немовлят і простягнених до них рук матерів, котрі лишилися за кадром.
 
"Людський фактор" у дослідженні Донецька цікавить і двох інших резидентів із дуже схожою стилістикою – киянина Сашу Курмаза та португальця Нуно Барозо. Проект Курмаза не вичерпується самими лише фотографіями. Інсталяція являє собою близько десяти зашторених кабінок, розрахованих на одну людину. Кожна кабінка присвячена представникам та представницям різних субкультур, з якими фотограф познайомився в місті. Портрети героїв Курмаза доповнені світлинами окремих місцин чи предметів, вивішених у "фірмовій" для фотографа розосередженій нелінійній манері. Доповнюють візуальний ряд аудіозаписи – голос самого героя чи героїні, або діалог друзів про нього\неї, або запис з того місця, де автор знайшов свого чергового персонажа. Знімки та записи створюють навколо кожного персонажа певний контекст та комплексну історію, проте автор не задає  жодних зв’язків чи  послідовності між окремими її складовими.
 
Результатом ще більш тісного, вочевидь, спілкування стали знімки Нуно Барозо. Фото португальця, вивішені на стендах та викладені горизонтально на столах без видимої логіки, ніби висмикнули з різних, не пов'язаних між собою ситуацій. Такий спосіб розміщення нагадує черговий, найпопулярніший сьогодні масовий спосіб фотографічної репрезентації – нерозбірливий потік "не красивих", відвертих, часто випадкових, але дуже пам'ятних світлин у соціальних мережах. Принцип послідовності та компіляції таких знімків завжди зумовлений певною історією, відомою лише людині, що зробила та\або виклала їх у мережу. Не вистачає лише тегів, аби персоналізувати цих архетипічних за своєю сутністю персонажів – хмільних "гостей весілля", "пацанів з району" та інших.
 
У порівнянні з видовищним зірковим проектом "В пошуках часу", "Мінлива хмарність" видається майже соціальним висловлюванням, досить вдумливим, проте поданим на безпечній відстані, делікатно обеззброєним вишуканою естетичністю репрезентації. Головною ж професійною цінністю виставки є вдумливе ставлення до самого медіуму фотографії, що проявляється в нетривіальних експозиційних жестах та цікавих теоретичних відступах в текстах кураторок Олени Червоник та Вікторії Іванової. Загалом, відчувається, що ІЗОЛЯЦІЯ досить впевнено відчуває себе в зайнятій ніші. Опитування іноземних журналістів/ок на відкритті, експериментальний простір, складні, як годиться, кураторські висловлювання, стильні каталоги-газети на коричневому папері, що натякають на екологічну свідомість арт-центру – "джентельменський набір" заможної та "правильної" інституції. Бракує тут лише вдумливої та "підкованої" аудиторії, спроможної гідно оцінити запропоновані "плоди цивілізації". Показники відвідування ІЗОЛЯЦІЇ досить скромні, а без аудиторії всі її принади залишаються тільки об'єктом особистої гордості кураторської команди – та красивою документацією. Можливо, 2 роки –  не такий вже й тривалий період для арт-інституції. Тим цікавіше буде спостерігати, чи розвиватиметься кількісно та якісно нова аудиторія довкола арт-центру в майбутньому. Мені здається, це може стати  своєрідним соціологічним показником стану речей у культурній сфері країни, що поза гучними подіями-феєріями досі перебуває в перманентному стані мінливої хмарності.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676