Де шукати сучасне мистецтво, якщо ви у Львові?

© Іван Чернічкін
З виставки "Postcards Sent from the Roots of Melancholy"

Для мене завжди було загадкою, чому у місті з прекрасною архітектурою, жвавим фестивальним життям і безліччю неймовірно цікавих кав’ярень таке убоге художнє життя. Особливо якщо пригадати знамениту місцеву школу живопису. Похід галереями щоразу вганяє в депресію – в мільйонному Львові немає жодної пристойної.  Під галереєю я розумію установу, яка з певною періодичністю виставляє твори художників у форматі виставки, торгує ними і з того живе, або ж отримує зовнішнє фінансування, яке дозволяє працювати з некомерційним мистецтвом. При цьому саме галерея формує виставкову політику, а не здає свої площі "в оренду". Здавалося б – у великому місті, культурний потенціал якого активно рекламується, мав би бути добрий десяток галерей, орієнтованих на салон, і хоча б кілька – сучмистецьких.Натомість місцем, де більшість львів’ян і львів’янок долучаються до прекрасного, є "кічок" біля театру Заньковецької – базарчик з сувенірами і картинами, аналог Андріївського узвозу в Києві, і нещодавно відкрита галерея Вишинської, у романтичному львівському дворику, кімнати якої дуже кумедно присвячені окремим жанрам салонного живопису – пейзажі (осінь, зима, Львів, хатки), квіти, тварини, релігійні мотиви, національні герої.  Музейні виставкові зали заповнюються за принципом "хто домовиться". Муніципальної галереї чи будь-якої іншої установи, фінансованої з міськбюджету/приватних фондів і орієнтованої на сучасне/актуальне мистецтво немає. Величезний Палац мистецтв – комунальний виставковий комплекс – працює за принципом оренди і гостить усе що завгодно.

Для приватних галерей, яких усе ж є кілька, формула успіху (виживання?) має два варіанти не залежно від формату: галерея+бар або галерея+магазин. Знаменита "Дзиґа", яка є організатором Тижнів актуального мистецтва у Львові, мала поруч з галереєю магазин антикваріату, який згодом замінили більш успішною кнайпою. Якщо порівняти площі, відведені під столики і під мистецтво, то вийде радше бар з іміджевим додатком. "Музей ідей", створений Олесем Дзиндрою у підвалах Бернардинського монастиря, незабаром також поповнив свій культурний асортимент кав’ярнею.  Відкрита у 2009 році галерея-фотоклуб "Ч/Б.5х5" (кут вул. Братів Рогатинців та пл.Коліївщини) – насправді невеликий бар, який проводить фотовиставки. Роботи висять між столиками, а основна експозиція відбувається на вулиці – на стіні будинку розміщено 5 бордів із підсвіткою для фото. Це ті площадки, які декларують бажання працювати з українським сучасним/актуальним. Для салонного мистецтва більше підходить другий варіант – у галереї "Зелена канапа" можна придбати милі дрібнички, решта ж просто завішують стіни картинами разом із цінниками.

Що ж можна побачити, відвідавши нечисленні галереї (на початку червня 2010), і на  що чекати? Найчастіше – на безвідповідальність. Якщо коротко: формату немає, кураторів (не плутати з організаторами) немає, концепцій немає, підписів під роботами також часто немає (на меморіальній виставці Олександра Матвієнка у "Дзизі" назву та рік створення робіт я реконструювала по каталогу). Журналістам вистачає копіпейсту з інтернету (критиків, практично, немає). На цей раз у "Дзизі" демонстрували проект Андрія Саєнко-Вергуна "Гра". Експлікація складалась з переліку виставок художника та ксерокопії сторінки зі щоденника в стилі "якщо ваш син ще раз забуде зошит, виключимо зі школи", датованої 1960-якимось роком. Доліплений до експлікації листочок, гордо підписаний як "концепт", декларував:

«колись дитина, граючись, малювала
тепер художник грається зі своїми дитячими малюнками
гра з собою
гра з життям
гра показує найцінніше, що є в нас
втрачене
і здобуте».

Читати це треба було стоячи, а потім довго шукати в інтернеті (прес-релізів немає). Віддам належне "Дзизі" – на стінах висів не салонний живопис. Хоча, може вже час припинити "віддавати належне"? Якщо це "актуальне мистецтво", то що саме нам пропонують? Яка тематика проекту? Для чого він взагалі? Я вирішила не шукати в неті інфу про "відомого художника", а оцінити виставку в її даності, з десятком-другим автентичних дитячих малюнків, співставлених із сучасними фотошоп-фантазіями автора на тему. Фактично, це були ті ж малюнки, відскановані і дещо змінені у графічному редакторі. Наприклад, малюнок з принцесами чорним по білому реверсовано у білим по чорному, а усмішки героїнь переправлено на сумні міни (це вочевидь одкровення на тему дитячого оптимізму, якого не мають дорослі). Намальований  дитиною космічний корабель оточено колажем із зображень інших літальних апаратів. Засвічено вікна у будиночку. Квітки у вазі створено аплікацією з готових графічних орнаментів. Повторюсь – це роздруківки з графічного редактора, співставлені з дитячими малюнками. Автор не спробував відчути себе дитиною і ще раз намалювати ті самі сюжети. Він не апробовує живопис як такий, не зіставляє свою тодішню й теперішню майстерність. Не переосмислює теми з позицій дорослого досвіду, не шукає межі між дитячим і дорослим сприйняттям світу, не досліджує гру як таку. Дивитись на ютюбі відео про ретуш селебрітіс їй-бо пізнавальніше – вправи з фільтрами там мають хоч якусь мету. Але ані для автора, ані для галереї не є проблемою винесення на публіку абсолютно порожнього повідомлення.

В "Музей ідей" я не пішла, в 5х5 був "Автопортрет" Ірини Клименко. Молода фотографка трактує своє тіло як предмет, який можна цікаво закомпонувати – додати оригінальний аксесуар чи пейзаж для фону, прогнутись, притулитись голими грудьми до скла. Складається враження, що авторка невідрефлектовано бавиться візуальними штампами з сучасного треш-глянцю, однак не створює жодної історії чи висловлювання. Сюжетність виникає випадково, у формі примітивного візуального жарту – наприклад, через співставлення гімнастичної пози "берізка" з гаєм – хто б подумав – берізок! Це (найцікавіше у проекті) фото нагадало подібний випадок з конструюванням образу іншими молодими українськими фотографинями. У кураторсьому проекті Наталі Філоненко "Жінки в міні" (галерея Боттега, Київ) група Шапка показала "Оселедець під шубою" – літні жінки сиділи на стільцях, вбрані лише у русалчині хвости та з накинутим на плечі хутром. Таку буквальність в конструюванні образу не можна назвати навіть іронією! Враховуючи характер вітчизняної освіти, дедалі більшу популярність актуального і потребу молоді працювати з чимось адекватнішим, ніж академічний живопис, подібного мистецтва ми незабаром матимемо багато. Привіт, "синдром болота". У порівнянні з нескінченними актами ню і карпатськими пейзажами фотографії Ірини Клименко чи групи Шапка справді величезний крок вперед. Однак цього кроку зовсім і зовсім не досить.

Єдина галерея у Львові, яка намагається витримати формат власне галереї і декларує прагнення працювати з сучасним мистецтвом – “Primus”, відкрита у 2009 році. Тут є гарні зали без магазину і бару, підписи під роботами і навіть прес-релізи та інші картки, які можна взяти з собою, але немає гарантії, що сучасне мистецтво трактуватиметься якось інакше, аніж за принципом "тут і зараз". Цього разу демонстрували "Зустріч" Вікторії Ковальчук – графічні аркуші з казковими сюжетами. Як то кажуть у Львові – сорі, Майкл, бізнес.

п.с. а переживання мистецтва як інтелектуальної роботи та нового досвіду, якого, власне, прагнеться від сучасного, я знайшла в Національному художньому музеї. Там чудова збірка ікон, які навіть візуально виглядають напрочуд актуальними.

Червень 2010 року, Львів

Upd. Мистецтво із запахом кухні. Львів, кінець липня 2010.

Моє літо повниться Львовом цього року. Отже, і місцевими виставками. Наприкінці липня у місті багато закордонних гостей - “Музей ідей” гостив “Тиждень німецької культури у Львові” і поміж музикою Баха та Вагнера демонстрував фотосерію Штефана Коппелькамма "Місцевий час / local time". Виставка була цілком герметичною. Мандруючи Східною Німеччиною на межі 1990 року (уже після падіння Берлінського муру та ще до возз’єднання Східної та Західної Німеччини), фотограф фіксував ті види, які, за його припущенням, скоро зникнуть. Через десятиріччя він повернувся до своїх урбаністичних героїв і сфотографував локації з точно тих самих позицій. Зміни, зловлені таким чином, чудово помітні, і виставка дає гарне відчуття плинності часу, є свідченням стрімкої адаптації міського простору до вимог ринку. Напевне, найцікавіші місця ті, в яких поки не було реновацій, — вони зберігають, водночас, історичну пам'ять і відкритість до змін.

У Палаці мистецтв інші закордонні гості — поляки: перша черга  проекту «Сила Мистецтва». Виставка творів із колекції сучасного мистецтва Люблінського Товариства Заохочення Мистецтв, яка охоплює досить значний обсяг польського арту ІІ половини ХХ століття. Чогось більш притомного у Палаці мистецтв я ще не бачила — візуально дуже прості і стримані роботи 1970-х — 1980-х років, багато концептуального відео та документації перформансів, фото — і майже немає живопису. Виставка виявилась неймовірно складною до сприйняття — розмаїті за тематикою роботи було згруповано за формальними чинниками, і дошуковуючись передовсім, за звичкою, змісту творів та їхнього сюжетного діалогу, мозок інколи перевтомлювався. Організатори виставки вирішили піти іншим шляхом у формуванні експозиції, нанизуючи твори, які мали щось спільного у виконанні. Такий формалістичний (і досить поверховий, як на мене) підхід шкодив сприйняттю і розумінню творів, за багатьма з яких стояли складні та цікаві історії. Львівська публіка була дуже вдячною — я відвідала виставку двічі, і двічі — наодинці. От би так у ПінчукАртЦентрі! У деяких залах доводилось сидіти на підлозі — стоячи переглядати кільканадцять відео ноги не тримали.

«Дзиґа» була порожньою, а мистецькі бари гостили дві фотовиставки. На дзигівському другому поверсі був дебютний проект «Етно/ UA» Валентини Синенької, яка фотографує від 2005 року, проектуючи зображення народних орнаментів на людей, які є представниками певних культур. Виставка — цікавий приклад наївного мистецтва, критичність якого сама фотографиня не усвідомлює. Прес-реліз, як завжди у Львові,  висів у єдиному екземплярі під склом – тому не можу дати посилання на сайт авторки чи зацитувати її текст, переповнений есенціалістськими міркуваннями про націю та етнос. Сама фотосерія виглядає інтригуюче. У першу чергу, тіло для проектування орнаменту – жіноче і вагітне. Такий вибір відповідає уособленню нації у образі жінки, а також покладанню саме на жінок обов’язку відтворювати націю фізично і культурно. Окрім того, тіла на фото фрагментовані – це обличчя, живіт, спина, чим підкреслюється роль людини як гвинтика у конструюванні певної ідеології. Орнамент завжди зовні – він накладається на плоть як щось стороннє, хоча і дуже близьке та сентиментально красиве. Оглядати фото довелось, відсовуючи стільці, людей та «насолоджуючись» запахами кухні – роботи вивісили на стінах кав’ярні.

У фотобарі “5х5” - сумні одкровення Івана Чернічкіна "Postcards Sent from the Roots of Melancholy". На цей раз авторський текст — непоганий, які і самі фото. Зацитую: “Це, мабуть, найскладніша складова моєї роботи. Писати цей текст, для мене, знущання над самим собою. Бо я дійсно не знаю, про що буде йти мова далі і що я хочу сказати. Я не вигадував (не будував) попередньої концепції цієї виставки. Я не намагаюсь вкладати власні думки і погляди в голови інших людей. Фотографія є частиною мене і я не замислюючись фотографую речі, які є відлунням мене самого. Кожна з цих світлин є автопортретом. Кожна є мовчазною самотністю, і кожна є нотою. Кожна звучить окремо, і так само самостійно мовчить. Ця тиша така ж гірка, як "довга сумна" пісня, або ж безголоса імпровізація на тему смутку і самотності”.

Чернічкін цілком професійно закінчив факультет фотографії Київського інституту культури та мистецтва (2000-2006) і працює для журналу "Фокус". Проста і вишукана форма його фотографій передає не лише сумний, медитативний настрій, але й породжує безліч асоціацій, через які набуває додаткового змісту. Фотограф опосередковано звертається до теми релігії, знимкуючи скульптуру ангелика з обламаними крилами, човен в очеретах, чий гострий ніс нагадує круті арки готичних соборів, хрест, намальований на дверях. Цей човен – одне з найбільш приголомшливих фото у серії, його проста композиція нагадує чимало різних речей із історії світового мистецтва та культури: грецьку міфологію, “Офелію” неорафаеліта Міллє, «Мерця» Джима Джармуша, древню традицію  відправляти немічних помирати десь на мандрівній крижині. У цих фотографіях час наче сповільнюється, змушуючи міркувати над самою його плинністю. Представлені фото не є апологією якихось релігійних вірувань – навпаки, вони натякають, що «там», швидше за все, нічого немає, однак будь-яка форма віри у «там» змушує більше думати про «тут».

Видається, що ближче до ТАМ, мистецький Львів стає притомніший… Побачимо.


Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676