Золотий перетин на асфальті

© PinchukArtCentrekadyrovaЖанна Кадирова  
Розмова з Жанною Кадировою відбулася під час зустрічі в PinchukArtCentre в рамках суботніх дискусій. Художниця увійшла в двадцятку номінантів на цьогорічну Премію PinchukArtCentre для молодих митців. Її проект – три великоформатні шматки асфальту, прикріплені до стін галерейного простору як живописні полотна. 9 грудня 2011 року PinchukArtCentre оголосив імена переможців Премії PinchukArtCentre 2011, яких обрали члени міжнародного журі. Жанна Кадирова стала лауреатом Першої спеціальної премії.

Олена Червоник: Я б хотіла розпитати про твій проект, який зараз експонується в PinchukArtCentre. Водночас хотіла би спробувати вписати твої роботи в світовий мистецький контекст. Насамперед для того, щоб дати відповідь, чому шматок асфальту є мистецтвом. Я спостерігала, як відвідувачі центру роздивляються роботи номінантів, й питання “чому це мистецтво” виникає, мабуть, найчастіше біля твоїх робіт.

Твій проект видається мені надзвичайно парадоксальним на багатьох рівнях. Він поєднує абсолютно непоєднувані мистецькі практики. Наприклад, важко визначити, чи твої роботи є картинами, чи скульптурами. За певними формальними ознаками ми можемо сказати, що вони є картинами. Вони висять на стіні. Їхня довжина та висота є значно більшою, ніж товщина. Тобто умовно вони є пласкими.

Більш того, якщо одразу не зауважувати, з якого матеріалу вони зроблені, то виглядають ці об'єкти як абстрактний живопис зразка 1950-х, 1960-х років, який пропагував Клемент Грінберг, знаний мистецтвознавець, що в своїх есеях обстоював принципи так званого “високого модернізму”. Він казав, що сутність живопису полягає зовсім не в тому, щоби створювати якісь ілюзорні тривимірні образи на двовимірному полотні, а навпаки підкреслювати двовимірність та пласкість картини. Художники, які до нього дослухалися, не намагалися вкладати символічні значення в свої роботи, а займалися формальними дослідженнями мистецької мови.

А з іншого боку, ми знаємо, що твої об'єкти не є живописними полотнами. Більш того, ти їх навіть сама не створювала, не замішувала асфальт, не формувала його потім...

Жанна Кадирова: Так, дійсно, це реальний асфальт, по ньому дуже довго їздили машини.

О.Ч.: Отже, це вже абсолютно інша мистецька стратегія. Походить вона радше від Марселя Дюшана, який в 1917 році приніс у галерею пісуар, назвав його фонтаном, таким чином започаткувавши реді-мейд в мистецтві, тобто традицію використовувати вже існуючі предмети, брати їх з реального життя та створювати їм інший контекст в галерейному просторі. Коли ти розробляла цей проект, ти навмисне хотіла створити цей парадокс, поєднуючи начебто непоєднуване: формалізм та реді-мейд?

Ж.К.: Звісно, я підозрювала, що виникнуть різнопланові прочитання. Але почалося все з того, що я спостерігала за нашим Києвом, який так швиденько перебудовується до Євро-2012. Спостерігала за цими горами асфальту, які видалися мені дуже символічними – вони наче портрети міста, якого вже не буде.

Звичайно ж, я думала і про картину. Навіть коли ми готувались до цієї виставки, я хотіла знайти один з асфальтових шматків, на якому б була дорожна смуга, розмітка. Але якраз Бйорн Гельдхоф, арт-директор PinchukArtCentre, переконав мене, що краще не треба цього робити, щоб не зруйнувати цієї невизначеності, чи це є абстрактна картина, чи реальний предмет з позамистецького світу. Щоб не складалося враження, що це тільки дорога й все.

О.Ч.: Тобто, коли ти відбирала ці шматки асфальту, ти враховувала їхні естетичні ознаки.

Ж.К.: Безперечно. Я хотіла, щоб вони були різні. Один шматок був спочатку значно більший, але я його підрізала за принципами класичної живописної композиції. Щоб ця тріщина, яка перетинає його, ділила поверхню на певні шматки.

О.Ч.: За теорією золотого перетину: одна третина до двох третин полотна...

Ж.К.: Так, так. Щоб виникала асоціація з горизонтом, як у традиційному пейзажі.

О.Ч.: Дійсно, це можна прочитати як певний ландшафт.

Ж.К.: Тут взагалі можна побачити човник, місячну ніч. Я хотіла, щоб були такі маленькі «чіплялочки», щоб ці шматки асфальту прочитувалися з естетичної точки зору.

О.Ч.: А які ще були критерії для відбору асфальтових шматків?

Ж.К.: Важливо було зняти асфальт і не зламати його. Асфальт досить крихкий матеріал, як не дивно. Я намагалася вибрати так, щоби всі шматки були візуально різні. Щоби були ознаки, що це не новий асфальт, що він прожив якесь життя – тріщина, сліди від трактора.

О.Ч.: Давай знову повернемося до парадоксів. Коли я вперше побачила цей проект, то подумала, що ти чи не єдина людина з усіх номінантів, яка розробляє живописну формальну мову, намагаючись відшукати нові засоби мистецького вираження. А потім я почала думати: стоп, це все ж таки реальна дорога, шматок асфальту - й одразу виник соціальний аспект. Ця робота стала таким собі вікном до обговорення багатьох соціальних проблем. Можна почати від сакраментального гоголівського про дурнів та дороги та продовжити розмову про інфраструктуру Києва.

Ще я побачила, з чого складається асфальт. Це бітум, продукт переробки нафти, що змішують з піском та щебенем. Українська дорога дуже відрізняється від доріг західної Європи. Не знаю, можливо, на бітумі заощаджують, чи ще на чомусь. Тобто, відштовхуючись від цих картин, можна почати розмову про соціальні проблеми.

Ж.К.: Саме так, мене надихнули на створення цієї роботи певні соціальні трансформації. Люди, які їздять та ходять по місту, постійно бачать під ногами цей асфальт. Як пожартував Бйорн, це є моїм спільним проектом з Віктором Януковичем. Власне, роботи зовсім свіжі, я тільки-но розпочала цю серію.

О.Ч.: Що ще входить в цю серію?

Ж.К.: Взагалі-то я хотіла зробити колекцію київських вулиць. Зараз ці роботи без назви, але надалі я хотіла, щоб це були справді фрагменти з назвами вулиць. Це той Київ, який після Євро-2012 буде зовсім іншим.

О.Ч.: А звідки ці шматки асфальту?

Ж.К.: З міста Шаргорода у Вінницькій області, де є величезний завод, який працює як арт-резиденція з майстернями для художників. Мене туди вже не вперше запрошують, мені там дуже подобається, адже є поле для експериментів. Я там, наприклад, з рушниці в кахельну плитку стріляла. Ось і асфальт вирізала. Не знала, чи витримають ці асфальтові шматки, чи арматури, якою ми їх закріпили, буде достатньо. Було дуже весело: трактори, бульдозери, а ще багато гарних людей, які мені допомагали.

О.Ч.: Що тепер на тому місці, з якого вирізали асфальт?

Ж.К.: Гарний вихід знайшли мої помічники. Коли нас запитували, що ви тут робите, вони відповідали – клумбу. А от щодо київських шматків, то я просто підходила до робітників, які ремонтують дороги та казала їм: “А ви можете оцей шматочок так охайненько вирізати, обережненько, щоб він не покришився”.

О.Ч.: Тобто вони ці шматки й так би вирізали. Безперечно, це важливе уточнення: чи ти руйнуєш якусь дорогу, чи вона вже потрощена ремонтними роботами, а ти просто збираєш ці шматки.

Ж.К.: Так, так, це реконструкція міста. Це абсолютна реальність. Але київські шматки – це зібрані частки вже зруйнованої дороги.

О.Ч.: Наскільки важкі ці куски асфальту й наскільки складно їх було інсталювати в центрі?

Ж.К.: Найбільша робота важить приблизно 600 кілограмів. Заносили з лебідкою через отвір в стіні, який потім замурували. Мій проект повинен був бути готовим значно раніше проектів інших номінантів, щоби встигнути привести приміщення до ладу. Окрім цього стіни додатково укріплювалися. Ось мені іноді кажуть: Жанна, щоби вирізати шматок дороги, не треба вчитися в художній академії. Однак з технічної точки зору все це так складно було вирізати, везти, підіймати, вішати, що я тоді думала: краще б я картину намалювала. Такий проект просто неможливо зробити самотужки. Тут потрібна команда.

О.Ч.: Ця технічна складність нагадала мені ще одну мистецьку течію, process art, процесуальне мистецтво 1960-х років, зокрема роботи Річарда Сєрри, який вносив в музейний простір роботи, які цей простір насправді не міг вмістити. Наприклад, одна з його скульптур важить 35 тон. Це була своєрідна критика мистецької інституції, яка своїм власним архітектурним полем цензурує роботи. Припустімо, що мистецтвом є лише те, що існує в музейному просторі. Музей може вмістити полотно певного розміру чи скульптуру певної ваги. Отже, все, що музей не вміщує, автоматично стає немистецтвом. Ось проти такої позиції власне й виступав Сєрра.

Ж.К.: На вулиці перед дверима центру стоїть асфальтова куля, що не вмістилася в приміщенні. Лебідка була розрахована тільки на 800 кілограмів. Але моїй ідеї це не суперечить. Мені навіть подобається, що ця куля начебто скотилася з бульвару Шевченка й увібрала в себе весь пил та бруд. Я задоволена, що вона залишилася поза центром, на вулиці біля входу. Тим більше, я багато працюю з вуличним простором. Тому це все абсолютно гармонійно поєдналося.

Я взагалі багато працюю з міським простором. Був, наприклад, такий проект заповнення. Коли я шукала порожнини на вулицях, на стінах будинків, наприклад, й туди вставляла якісь колорьові предмети. Маленькі геометричні інтервенції.

О.Ч.: Це цікава думка, що з простору ти щось приносиш в галерею. Вирізаєш шматок асфальту, наприклад. Але порожнечі в просторі ти так само заповнюєш, створюючи нові знаки.

Ж.К: Люди найчастіше не помічають таких інтервенцій. Це взагалі одна з моїх стратегій в творчості – намагання звернути увагу на щось, що завжди присутнє в нашому житті, але є настільки затертим від повсякденного погляду, що люди втрачають здатність це помічати. Цей асфальт якраз є таким об'єктом, який просто існував в повсякденному житті, його просто вирізали, без будь-якого художнього втручання. Тобто я на ньому нічого не малювала. Єдине що, ми його закріпили. Люди не розуміють, що можно по-іншому подивитися на цю буденність, на те, що під ногами.Тоді буденність стане вже небуденністю. Це все йде з середини, залежить від погляду. Якраз на цьому поєднанні й виникає той сенсе, якого я прагнула.

О.Ч.: Власне, багато інших твоїх проектів теж проговорюють дуже прості речі: лампа зі світлом, діаманти. Діаманти, звичайно, не є простими побутовими речами...

Ж.К: Але вони теж вписуються в цей ряд: це так само якась буденність, призвичаєність, яку я показую в абсолютно іншому ракурсі, майструючи ці діаманти з кахеля, скажімо.

О.Ч.: Чи думаєш ти для дорожнього проекту використовувати асфальт з інших країн? Просто для порівняння, повісити шматок дороги з закордону.

Ж.К:
Взагалі-то, я про це не думала. Але ось, можливо, кульку буду збільшувати. Є запрошення в Варшаву на виставку. Куратор виставки хоче кульку, але більшу. Я вже попередньо зателефонувала в Шаргород, щоб вони були готові.