Тіберій Сільваші: „Мистецтво не там, де великі хайвеї"

© Анна Войтенко
silvashi 12 травня у залах Національного художнього музею України відкриється передаукціонна виставка «ПРОСТО. МИСТЕЦТВО». Це перший в Україні проект, усі кошти з якого призначені на розвиток незалежного некомерційного сучасного мистецтва. Цей проект презентує три покоління українського сучасного мистецтва та відбудеться за сприяння й участі найбільшої мистецької інституції країни – Національного художнього музею. Організатором проекту та розпорядником коштів виступає Фундація Центр Сучасного Мистецтва – єдина українська некомерційна мистецька інституція з 15-річним досвідом. «ПРОСТО. МИСТЕЦТВО» відбувається завдяки 67 ключовим українським художникам, які передали свої твори для аукціону. Спеціальна експертна рада із мистецтвознавців, критиків, кураторів і музейників відібрала до колекції 80 творів. 
KORYDOR презентує серію інтерв’ю художниці Алевтини Кахідзе із художниками, котрі взяли участь у проекті  «ПРОСТО. МИСТЕЦТВО»: Жанною Кадировою, Владою Ралко, Василем Цаголовим та Тіберієм Сільваші.
"Чи є необхідність в центрах сучасного мистецтва? Не в музеях чи галереях, а в центрах сучасного мистецтва?" З цим питанням я прийшла до Жанни Кадирової, Василя Цаголова, Влади Ралко та Тіберія Сільваші. 
І моя відповідь така: мистецтво в ХХІ столітті не може розвиватися без центрів сучасного мистецтва. На мій погляд, центри сучасного мистецтва за своєю місією перш за все зацікавлені в самому створенні мистецтва. В музеї мистецтво консервується, в галереї мистецтво демонструється особливим чином, а в центрах сучасного мистецтва - мистецтво розташоване у самому центрі. Мистецтво в центрах сучасного мистецтва може бути експериментальним, непотрібним, слабким, новим… Центри сучасного мистецтва – найлюдяніші інституції у стосунку до художників та найнеупередженіші щодо самого мистецтва.
Алевтина Кахідзе: Чи є необхідність в центрах сучасного мистецтва (не музеїв, не галерей), а саме в центрах сучасного мистецтва? У центрах, котрі би покладали на себе певні функції, зокрема освітню – і не лише аудиторії, але й для художників, центрах, які були б такими експертами в низці питань про сучасне мистецтво?
Тіберій Сільваші: Це надзвичайно важливо!
А.К.: І були б таким місцем для зустрічей? Наскільки важливо, щоби було таке місце? А як раніше було?
Т.С.: Як і зараз, для вузького кола друзів такими місцями були майстерні, кафе, де зустрічалися в певний час на каву. Звісно - кухні. Але були майданчики, де зустрічалися люди в звичайний час, які або мало, або зовсім не перетиналися. Таку роль виконували будинки творчості художників, котрі були в радянські часи. На два місяці художник виривався із повсякденної метушні - лише робота, лише спілкування, обмін ідеями, інформацією. Для багатьох ці два місяці змінювали життя.
Така собі демократична атмосфера: художник з провінції та столичний академік цілком сусідили, як і ті, кого взагалі важко було уявити поруч. Пам’ятаю, в будинку творчості "Сєнєж" усі вечори сидів перед телевізором Ілья Кабаков, дивлячись чемпіонат світу з хокею. Хоча мені здавалося, що його важко уявити в такому місці. Утримувалися будинки творчості Спілкою художників, і фінансування було вибудуване певним чином. Підприємства, заводи, фабрики, колгоспи повинні були 1,5-2% коштів віддавати на наочну агітацію. В цифрах я можу помилятися, але це приблизно так. Звісно, наочна агітація з ідеологічним базисом повинна була здійснюватися кимось професійно. Туди входили й картини, і скульптури, і все інше. Для цього існував Художній фонд і Творчо-виробничий комбінат, куди й надходили всі замовлення. Цей комбінат і утримував Спілку художників і будинки творчості.
 
А.К.: Я Вас переб’ю: сьогодні у Швейцарії 1% від реконструкції та будівництва йде на художні проекти.
 
Т.С.: У естонців - це відсоток від тютюну й алкоголю. Власне, ніхто нічого нового не винаходить, в різних країнах є різноманітні інструменти для фінансування культури. Головне, що вони працюють. І коли опиняєшся в західноєвропейських країнах, виявляється, що є там аналоги нашим будинкам художників. У данців, здається, є така каса взаємодопомоги, куди приймають художників, як у гільдію, коли ти вже щось можеш і починаєш щось заробляти. Через галерею з продажів, або ж якось інакше, ти на цю групу відраховуєш певний відсоток. І якщо колись у тебе виникають труднощі, тебе підтримують за рахунок цієї каси. Це дуже важливий момент, адже ми знаємо, не завжди в художника бувають гроші й, звісно, добре, коли є місце, де можна заробити. Робота на комбінаті, до речі, добре годувала. Однак я внутрішньо опирався цьому, тримався до останнього і заробляв тим, що робив діафільми. 
Утім, повернімося до будинків творчості: якщо влітку вони працювали як будинки відпочинку, то з осені до весни починалися двомісячні заїзди, коли художники приїжджали туди жити і працювати. У нас це були Гурзуф, Седнів, здається, Очаків. Власне, молодіжні "Седневи" родом звідти.
А.К.: В принципі, ми приходимо до того, що у нас нині немає тих "художніх комбінатів", а з’являються галереї, і багатьом здається, що цього достатньо?
Т.С.: Ну, по-перше, галереї довгий час виконували не лише функцію галерей, умовно кажучи - торгівельних підприємств, вони заповнювали нестачу виставкових майданчиків. І виставкова діяльність стала принципово іншою. Біля галереї  утворювалося коло "своїх" художників і коло своїх глядачів. Власне, художники галереї могли кожен рік робити маленькі персональні виставки. Нормальне таке життя.
Але водночас це було новий етап розчленування та дроблення того, що власне так і не виникло - художня спільнота. У покоління "Седнева", покоління кінця 80-х, було всього років 5-6, коли говорилося лише про мистецтво. Це було те, що об’єднувало усіх! Ну, майже всіх. Кінець цього періоду я умовно позначаю смертю Олега Голосія. А згодом почалися нові розмежування, на неіснуючому та неповноцінному - язик не повертається так його назвати його ринком. Далі пішли розмови про гроші. Котрих не було, але дуже хотілося, і це видавалося включенням у світовий арт-процес.
 
А.К.: Хотіла би задати Вам таке питання, сподіваюсь, це доречно. На мій погляд, уявлення про комерційну галерею та про покупку художніх робіт і, зрештою, про аукціони в Україні формуються дивно… Вперше в Європі я відчула, що значить прокидатися в кімнаті з живописом, добре зробленим живописом, скажімо, на всю стіну. Приголомшливий досвід. А якщо ти - дитина, це відкладеться на все життя. В моїй дитячій кімнаті не було живопису на всю стіну. Це повинно бути найціннішим у розмовах київського спільноти, в якому все більше з’являються комерційні галереї, котрі займаються продажем живопису? Але мені трапляються в київському контексті не розмови про це, а про продажі, про рейтинги, про якийсь успіх того чи іншого художника. Можливо, я щось пропустила, я не бачу нічого, окрім цього.
 
Т.С.: Я теж не бачу. Ми живемо в такому дикому капіталізмі, і єдиним критерієм, який для багатьох визначає, що добре, а що погано, є успіх, влада, гроші. А успішне - це шкала продажів чи шкала твого соціального успіху, присутності в медіапросторі. Таке ілюзорне життя. Насправді до реальності це не має великого стосунку. Зате який простір для соціальних досліджень! Уся інформаційна сфера глянцю працює на одне: єдине, що ти можеш - це споживати… молодість, краса, успішність. Що більше в тебе грошей, то більше ти молодий, успішний, красивий. Таке замкнене коло. 
Культура давно стала індустрією, а сучасне мистецтво - частиною індустрії туризму та розваг. Система функціонування сучасного мистецтва більшою мірою підпорядковано маніпуляційним технологіям. На жаль, така реальність. А мені здається, що мистецтво знаходиться не там, де великі хайвеї, воно живе і ходить одинокими стежками.
А.К.: Можливо, тому я все більше й більше люблю помилки як зворотну сторону успіху. Хоча мені би дуже хотілося зайти на ту територію.
Т.С.: Куди?
А.К.: Ну от на ті хайвеї.
Т.С.: Вам хочеться її досліджувати?
А.К.: Аудиторію, в першу чергу. Скажімо, мої сусіди в Музичах, котрі сучасним мистецтвом не цікавляться…
 
Т.С.: А вони ніякого стосунку до того хайвею не мають, вони спостерігачі того успіху, про який ми говорили…
А.К.: І це ілюзорно.
Т.С.: Так. Вони бачать красиву картинку. А ті, хто рухаються по хайвею, бачать їх крізь скло своїх "успішних" машин. Інколи вони перетинаються, пробиваючи екран ілюзії вторинної соціалізації. Тобто проблема, насправді, з усіма тими речами, котрі ми зараз з Вами проговорюємо, в тому, що ми можемо жити у просторі цих образів, доки на нас не звалюється первинна реальність. З усією повнотою життя - любові, радості; доти, доки ми не відчуємо болю, не відчуємо нашу конечність - хвороби близьких, наших помираючих собак. Ось це розуміння конечності нашого земного існування миттєво виводить тебе з ілюзорного простору в простір екзистенції, і ця самотність, ось цей екзистенційний біль змушує тебе зовсім інакше ставитися до реальності.
А.К.: Що це за дивний такий інстинкт самозбереження - ігнорувати реальність? Що, немає і хвороб? І болю немає?
Т.С.: Наша цивілізація - цивілізація глянцю. А Україна натужно намагається вбудуватися в цей всесвітній процес. За багатьма параметрами ми цілком "попереду". Щодо мистецтва, знаєте – простір мистецтва нагадує мені "кімнату" в "Сталкері". Адже Дикобраз приходить просити за брата. За хворого брата. А отримує купу грошей. Ось яке в нього, виявляється, потаємне бажання. Сховане від усіх. Навіть від самого себе. Може, від себе в першу чергу. Адже всі, здається, приходять в мистецтво заради мистецтва. А потім починається боротьба самолюбств, марнославства; жага грошей, успіху. І мистецтво чесно виконує твоє потаємне бажання. Як і "кімната" в "Стакері". І ти зрештою отримуєш те, що хотів. Чи не отримуєш. Значить, і бажання справжнього не було. Або мистецтво було не твоєю "кімнатою". 
А.К.: Тоді як Ви визначаєте адекватність? Усвідомлення того, що з тобою відбувається?
Т.С.: Складовою адекватності є вміння бачити себе і обставини збоку. Відчувати і розуміти контекст. Мені здається, що зараз, при усіх труднощах, котрі супроводжують нас останні роки, можливо, у нас з’явиться художня спільнота. І ці дискусійні майданчики у Фундації ЦСМ, різноманітні освітні програми, діяльність деяких художніх центрів та галерей дають надію…


Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676