Влада Ралко: "Мають існувати місця, де мистецтво почуватиме себе вільним від будь-яких компромісів"

© ruslanaravlik
ralko ruslanaravlik 12 травня у залах Національного художнього музею України відкриється передаукціонна виставка «ПРОСТО. МИСТЕЦТВО». Це перший в Україні проект, усі кошти з якого призначені на розвиток незалежного некомерційного сучасного мистецтва. Цей проект презентує три покоління українського сучасного мистецтва та відбудеться за сприяння й участі найбільшої мистецької інституції країни – Національного художнього музею. Організатором проекту та розпорядником коштів виступає Фундація Центр Сучасного Мистецтва – єдина українська некомерційна мистецька інституція з 15-річним досвідом. «ПРОСТО. МИСТЕЦТВО» відбувається завдяки 67 ключовим українським художникам, які передали свої твори для аукціону. Спеціальна експертна рада із мистецтвознавців, критиків, кураторів і музейників відібрала до колекції 80 творів. 

KORYDOR презентує серію інтерв’ю художниці Алевтини Кахідзе із художниками, котрі взяли участь у проекті  «ПРОСТО. МИСТЕЦТВО»: Жанною Кадировою, Владою Ралко, Василем Цаголовим та Тіберієм Сільваші.
"Чи є необхідність в центрах сучасного мистецтва? Не в музеях чи галереях, а в центрах сучасного мистецтва?" Перш ніж я прийшла з таким питанням до Жанни Кадирової, Василя Цаголова, Влади Ралко та Тіберія Сільваші, я мала відповісти на нього сама. 
І моя відповідь така: мистецтво в ХХІ столітті не може розвиватися без центрів сучасного мистецтва. На мій погляд, центри сучасного мистецтва за своєю місією перш за все зацікавлені в самому створенні мистецтва. В музеї мистецтво консервується, в галереї мистецтво демонструється особливим чином, а в центрах сучасного мистецтва - мистецтво розташоване у самому центрі. Мистецтво в центрах сучасного мистецтва може бути експериментальним, непотрібним, слабким, новим… Центри сучасного мистецтва – найлюдяніші інституції у стосунку до художників та найнеупередженіші щодо самого мистецтва.

Алевтина Кахідзе: Головне питання я вже поставила: чи є необхідність в центрах сучасного мистецтва (не музеях, не галереях), а саме в центрах сучасного мистецтва? Я маю на увазі такі центри, котрі покладали би на себе функцію популяризатора та просвітителя, освітню функцію, причому не лише щодо аудиторії, але й щодо художників; які були б експертами в низці питань про сучасне мистецтво та були б місцем для зустрічей?
Влада Ралко: Ти фактично все за мене сказала. Це й освітня функція, і частина життя художників… В принципі, неможливо обмежитися лише галерейною діяльністю. Тоді діяльність художника потроху, але неминуче буде комерціалізуватися. Яким би серйозним не був галерейний проект, все одно галерея має певне призначення, і нікуди не дітися від того, що в галереї роботи продаються.
А.К.: Так, за класичним визначенням - з початку ХХ століття.
В.Р.: В цьому немає нічого жахливого, але я не можу собі уявити, щоби такий значний європейський центр, як, наприклад, Берлін, обмежився тільки галереями. І це при тому, що і в Берліні, і у Відні, і в Нью-Йорку є чудові галереї, котрі показують некомерційні проекти. Та й справа навіть не в цьому, просто повинні бути місця, де мистецтво почуватиме себе максимально вільним від будь-яких компромісів. 
Художник повинен собі дозволити абсолютно вільний і найбожевільніший проект, де він не буде думати ні про що, окрім реалізації своєї ідеї і де він буде так само вільним, як і в своїй майстерні. Бо так чи так, показуючи проект у галереї, проходитиме думка, що десь існує потенційний покупець…
А.К.: Коли я готувалася до цього інтерв’ю, я думала про тебе ось так: що ти і Сагайдаковський – дві постаті в українському мистецтві, котрим це все (все, про що ти щойно говорила) - "байдуже". До речі, щодо відсутності центрів сучасного мистецтва теж…
В.Р.: За великим рахунком, коли працюєш, тебе менше всього хвилює, що з цією роботою буде потім - після того, як її з майстерні кудись винесуть. І це правильно, це єдина умова. Звісно, купа нюансів і перешкод виникають, неможливо собі уявити ідеальний вакуум… Адже живопис все ж таки дуже матеріальний. 
Річ у тому, що на шляху від концепції, первинної ідеї –дуже важливий для мене етап створення роботи – ця сама матеріальна складова живопису багато що змінює в процесі, повертає початкові плани часто дуже несподівано. Що, скажімо, відбувається з тим, що я задумувала: рух від впорядкованої ідеї до хаосу, потім, зрештою, з цього хаосу з’являється певна нова упорядкованість, і згодом я знову впускаю хаос у роботу - і так крок за кроком, доки я не намацаю точку опори, поверхню, межу між порядком та хаосом. 
Я не говорю про живопис чи про художній процес взагалі. Я говорю про те, чим займаюсь я і що для мене є особливою цінністю. Так ось, можливо, саме через цю матеріальність не вдається відмежуватися від світу, від ситуації, в якій ми існуємо - абсолютно конкретній ситуації, у повсякденні. Взагалі, те, що я роблю, дає мені відчуття захищеності та свободи. Але, так чи інакше, зіткнення з якимось нерозумінням, навіть радше небажанням зрозуміти, з такою войовничою лінню - все це злить. Мене дивують дві речі. З одного боку, ось це нерозуміння – ніби стіна, котра здається непробивною. З іншого боку, мене дивує абсолютно правильне та чітке прочитання моїх робіт зовсім різними людьми, інколи доволі далекими від мистецтва. Ось такі дві, в принципі, діаметральні позиції…
А.К.: Мені здається, що з тим, що не так чітко визначено (якщо відсутні слова) - я зараз говорю про твій живопис, він не прямолінійний - так от із тим, що не так чітко визначено, можна уникнути травм?
В.Р.: Я теж так думала. Але від цього нікуди не дінешся… Час від часу отримуєш такі болючі удари. Хоча, за великим рахунком, мені абсолютно неважливо, що про мене думають інші, точніше, це не повинно ніяким чином впливати на те, що я роблю.
А.К.: Я ось це розумію, а травми - це інше, це не залежить від того, що про тебе думають, навіть не залежить, хорошу чи погану роботу ти зробив.
В.Р.: Ти права, з процесом роботи такі зовнішні моменти знаходяться в різних площинах. Але, знаєш, я, з іншого боку, дуже ціную цю вразливість художника. Якщо ти такий крутий - в цьому таїться велика небезпека. Завжди буду захищати право художника на сумнів, на вразливість.
Думаю, що насправді з самою роботою щось відбувається, коли її показуєш… Завжди відчувається оцей переломний момент між приватним і публічним існуванням роботи. Навіть коли просто показуєш її в майстерні, відбуваються зміни. Зараз поясню: робота більше не належить тільки мені, я вже не всередині роботи, а ззовні, поруч із глядачем. Це важливий момент, коли зважуєшся показати роботу… Вона начебто завершена,  і ти вже ні на що не впливаєш у ній, але все одно це хвилини гострого хвилювання.
А.К.: Скажи, а були такі люди, котрі сказали тобі, що робота слабка, і ти погодилася з ними, бувало таке?
В.Р.: Так, звісно. Насправді це все ті ж два протилежних аспекти, два полюси: з одного боку, коли людина не бачить якихось очевидних речей, те, про що я говорю в роботі, а з іншого - зустрічаєш таке бачення, практично абсолютне, тобто ти прозорий і відкритий, з усіма слабкостями… Але взагалі-то – наплювати на будь-які зауваги, тут є тільки моя власна оцінка і моя відповідальність – і нічия більше. Зрештою тільки я знаю точно, хороша робота чи погана, навіть якщо всі навколо говорять протилежне.
А.К.: Якщо згадати, як формувалася твоя художня практика – я тебе пам’ятаю лише з виставки в галереї "Алімпій", раніше, вибач, не пам’ятаю - в твоїй історії та історії Центру Сороса в 2000-х були точки перетину?
В.Р.: Практично не було. По-моєму, єдине, це те, що я була в резиденції під Прагою, котру курував чеський Центр Сороса.
А.К.: Три місяці?
В.Р.: Два місяці.
А.К.: А згодом ти більше не їздила в резиденції, не було потреби?
В.Р.: Просто я нічого спеціального для цього не роблю. Та й для цього потрібно, щоби доволі багато речей співпали. Потрібно зібратися, зосередитися і працювати в незнайомому місці, і в усьому цьому ще й має бути якийсь сенс.
А.К.: Правильно.
В.Р.: Хоча я ще у Граці, у Відні, працювала досить довго, там була зроблена велика частина листів зі "Шкільної цигейки". Резиденції - це хороший досвід, якщо є хороша компанія. Ось під Прагою, в Чимеліце, була хороша компанія. Я маю на увазі спілкування та паралельну роботу, в результаті котрих повинен з’являтися новий досвід. Інакше, який сенс виїжджати зі зручної майстерні?
А.К.: До речі, нещодавно в Фундації ЦСМ була розмова про те, які інституції в Києві є, а яких немає? Аналізували й Мистецький Арсенал, і Культурний проект, і М17, і галереї, і ПАЦ… І з’явилася точка зору, що в Києві немає такої інституції яка була б місцем для художників, куди приходили б поспілкуватися, кави випити…
В.Р.: Так, справді, немає такого центру для художників… ПАЦ - це така собі вітрина. Чудово, що вони зайняли певну нішу, напевно, це і стимул для якихось художників, усі ці призи… Загалом, "американська мрія". Я, до речі, без особливої іронії все це говорю. Просто сфера інтересів ПАЦ досить обмежена. І якщо говорити про освітні функції, то, напевно, ПАЦ недостатньо. Там все надто глянцеве, інколи схоже на кадри зі світської хроніки. Коли там когось показують і питають: "У що ви одягнені?", а він відповідає: "Та на мені все дороге!" - складається таке враження, що у Пінчука все дороге. Вітрина!
А.К.: А в мене колись була нагода продати своє запрошення на відкриття в ПАЦ. Просили ті, хто ніколи доти не цікавився мистецтвом, мабуть, щоби бути там, де все дорого, навряд чи, щоби поспілкуватися з кимось про мистецтво?
В.Р.: Спілкування - те, про яке ми почали говорити і яке могло би відбуватися в центрах сучасного мистецтва - дуже важливе. Я не можу, звісно, говорити про всіх, але є таке відчуття, що багато хто існує досить відсторонено. Нам нещодавно дзвонив Олег Тістол і питав, як ми взагалі, чи живі-здорові? І ось про що я зараз подумала: чим далі, тим художники більше закриваються, замикаються, тим складніше зізнатися у своїй невпевненості, у своїх слабостях, у своїх ідеях, в котрих ти знову-таки невпевнений - не знаєш, чи будеш над цим працювати, чи ні. А взагалі страшно інколи буває: брати на себе відповідальність, приймати рішення та виходити з кінцевим результатом.
А.К.: Виходить, що в нас немає зараз спілкування як мистецтва…
В.Р.: До речі, і галереї дуже сильно змінилися. Тому що був час, коли галереї (коли вони гірше продавали роботи) взагалі-то перебирали на себе частину функцій таких центрів, а нині все в них стало надто серйозно.
А.К.: І вони зайняті?
В.Р.: Зайняті! Галеристи стали солідними людьми…
А.К.: А з художниками ось що трапилося, художники різними речами почали займатися - перформанс, інсталяція, живопис - це все різні речі. І ці різні речі, як і різних художників, порівнюють, тобто порівнюється непорівнюване. В музиці - не так. Є жанри: джаз, кантрі, поп-музика… Усі в музиці знають свій жанр, і не виникає питань: хто співає краще - джазовий музикант чи поп-музикант? Можливо, той гіпотетичний центр, про який ми говоримо, не маніфестував, якими б художниками він хотів займатися чи яких би гостей у себе хотів би бачити? Щоби був навіть не демократичним, а радше відкритим?
В.Р.: В певному сенсі, в Україні з затримкою відбувається те, що відбулося на Заході дещо раніше: коли художники знаходять якийсь свій пізнаваний хід, вони починають продукувати свій знак. Художник рухається по власному, знайденому маршруту, часто шляхи різних художників не перетинаються, й існує серйозний ризик розділу й відокремленості… І на Заході так є… І цей центр, в принципі, міг би допомогти тим художникам, котрі готові до нового повороту чи витку. Насправді, художнику не завжди легко на таке зважитися.
Фото - Анна Войтенко


Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676