Катерина Радченко: «Революція – це бренд, що не втрачає своєї сили від тиражування»

© Вадим Заміровський

Арт-формація «Мистецькі мандри» за підтримки Європейської культурного Фонду та Центральновропейської ініціативи (СЕІ) розпочала проект «Р’Еволюційне мистецтво / R’Evolution Art - мистецтво як медіа». Першою подією проекту стала міжнародна конференція, яка відбулася в Києві 2-3 квітня у могилянському Центрі візуальної культури. У конференції взяли участь художники, дослідники, журналісти з шести країн. Під час одного з кавабрейків мені вдалося впіймати заклопотану організаторку конференції Катерину Радченко.

Анастасія Живкова: Катерино, існує думка, що революція зосталася в минулому, залишивши нам у спадок футболки з Че Геварою. Як ти ставишся до такої долі революційної символіки?

Катерина Радченко: Ми живемо у символічних симулякрах. Революція – це справді свого роду бренд, утім цей бренд не втрачає своєї сили від тиражування. Масове споживання революційного мистецтва лише засвідчує його актуальність.

А.Ж.: Чи українське революційне мистецтво подібне до європейського?

К.Р.: У візуальному вираженні вони можуть розходитися, але за своїми ідеалами – подібні. Бо всі революції прагнуть одного – блага і комфорту для всіх. Не всі українські арт-об'єкти, що сприймаються як революційні, задумуються, як такі. Іноді документація ситуації, що спочатку має начебто лише інформаційну цінність, згодом виявляється несподівано бунтарською.

А.Ж.: Де ти шукала революційне мистецтво?

К.Р.: Його не треба шукати. Воно – повсюди. Бунтує кожен, у талановитих внутрішній бунт переростає в арт-продукт. Необхідною передумовою виникнення такого мистецтва є складна суспільно-політична ситуація. Бо коли “все добре”, мистецтво стає спокійнішим.

Я визначила революційне мистецтво як таке, що домоглося певних змін, наприклад, Помаранчева Альтернатива Валдемара Фридриха, або те, що відобразило революційну ситуацію у певний час у певній країні – як білоруські фотографії Вадима Заміровського. Для мене головним випробовуванням проекту був не пошук, а відбір найяскравіших представників, які були б цікаві в Україні. Керуючись хронологічно-географічним принципом, я зупинилася на шести країнах - Чехії, Польщі, Угорщині, Румунії, Грузії і Білорусі.  Наступним кроком було запрошення доповідачів, які б могли б найкраще відобразити ситуацію у своїй країні.

А.Ж.: Чому ти не запросила до участі у конференції FEMEN?

К.Р.: Від України я свідомо запросила лише мистецтвознавців - Гліба Вишеславського та Ольгу Балашова, аби вони подали більш широку перспективу нашого революційного мистецтва, ніж окремі митці. Крім того, FEMEN добре відомі українцям, інформації про них вистачає в інтернеті та ЗМІ. Основною метою конференції було представлення маловідомих в Україні митців, ініціатив і практик, розкриття функції мистецтва як альтернативного медіа.

А.Ж.: Лейтмотивом доповідей багатьох учасників конференції була ностальгія за яскравими перформансами  і гепенінгами 80-90-х років ХХ століття. Чи не здається тобі, що вони недооцінюють сучасні революційні практики?

К.Р.: Справді, позиція “які ж ми були кльові” висловлювалася, але далеко не всіма доповідачами. Але її озвучили митці, що працювали в ті роки, а митцям важко долати рамки власної творчості. Як на мене, в цілому, вийшов такий собі коктейль із рефлексій за минулим та аналізу новітньої ситуації. 

А.Ж.: То де в нашій країні дивитися сучасне революційне мистецтво?

К.Р.: Точно не в галереях. Галереї можуть хіба що документувати його. Революційне мистецтво живе у публічному просторі.

Поспілкувавшись з Катериною, я вирішила з’ясувати, як самі учасники конференції визначають терміном “революційне мистецтво”, і звернулася до кожного з них із трьома питаннями: 

1. Що важливіше – мистецтво чи революція? 

2. Що для вас є найвиразнішим прикладом революційного мистецтва? 

3. Чи можуть художники революціонери співпрацювати з конвенційними художніми інституціями?

Вальдемар Фридрих aka Майор, засновник руху Помаранчева Альтернатива, Польща:

1. Революція важливіша, бо це зміна свідомості. Революція – це результат мистецтва. І коли вона перемагає, то мистецтво перемагає теж. А коли програє, то мистецтво стає комерційним. Я вважаю, що революція є у кожному поколінні, а мистецтво є засобом її передачі нащадкам. 

2. Найкраще революційне мистецтво має можливість висловитися у гепенінгу. Бо гепенінг – це співпраця багатьох, а перформанс завжди концентрується на особистості художника. Поза тим, по-справжньому революційний твір мистецтва – це «Чорний квадрат» Малевича. Туалетна інсталяція Дюшана – це також відкрита скринька Пандори. Клозет доводить, що мистецтво має не бути “гарним”, в першу чергу, а приносити зміни. Якби не було  дюшанівського “Фонтану”, можливо, не було б дадаїстів і сюрреалістів, рок-музики і Помаранчевої Альтернативи.

3. Стосунки бунтівників і конвенційних інституцій важко назвати співпрацею. Чимало серед моїх приятелів досягло значних зрушень у польському мистецтві. Але те, що відбувається зараз, це комерціалізація революційного мистецтва.  А мистецтво має проводити безперервну саморевізію, як це робить наука. 

Міхай Хаягош, координатор незалежного центру мистецтв TuzRakter, Угорщина:

1. Я вважаю, що важливіше мистецтво, бо мистецтво залишиться навіки.  Революція – це дія чи низка дій, що рано чи пізно закінчується. А мистецтво залишається. Революції дуже важко достукатися до людей. Але якщо запропонувати людям мистецтво, вони сприймуть його охочіше, і, можливо, згодом підтримають вашу революційну справу. 

2. Я вважаю, що Енді Воргол та інші представники поп-арту здійснили найбільшу революцію, змінили світосприйняття людей.

3. Коли я спостерігаю співробітництво між державними установами – музеями, галереями, культурними центрами, – в мене виникає відчуття взаємодії багатія та волоцюги. Можливо, учасникам цей процес і здається рівноправною взаємодією, але я іншої думки. Хоча, на мою думку, будь який твір революційного мистецтва рано чи пізно увійде в конвенційну інфраструктуру. Це лише питання часу. Митець постає проти укладеної системи цінностей, його починають слухати, згодом покращується його фінансова ситуація, він вибудовує власну систему – і от він вже частина інституціональної інфраструктури. Але в цей же час з’являється нові бунтарі. Повірте мені, 90% революційних митців таємно мріють потрапити до музеїв.

Істван Шакатц, куратор, режисер, засновник фонду Alt-Art  Клуж, Румунія:

1. За шість років роботи моя інституція відійшла від мистецтва до культури. Тож для мене особисто культура важливіше за мистецтво. Революція – це швидкі різкі зміни, ми ж працюємо над поступовим провадженням довготривалих змін.

2. Яскравий прикладом митця-революціонера – і одним із моїх улюблених художників – є Мірча Ніколає. Невдовзі я виставлятиму його у Франції. Він свідомий, впевнений у собі громадянин. Маючи вроджений хист до громадянського протесту, він створює невеликі, але гострі проекти у публічному просторі. Наприклад, у одній зі своїх робіт він малює на бетонному майданчику перед будинком контури паркувальні місця та спостерігає, як протягом двох тижнів його сусіди потроху заступають на територію, доки, захопивши її повністю не усвідомлюють що її власник - фіктивний. Я вважаю цей гепенінг чудовим дослідженням основ приватної власності.

3. Подібна кооперація між революціонерами і традиційними структурами не лише можлива але й необхідна. Я погоджуюся із тезою анархоантрополога Девіда Гребера в тому, що новий світ потрібно будувати у шкаралупі старого.

Нуне Поповіч, активіст, журналіст, організатор мистецьких акцій проти режиму Мілошевіча, Сербія:

1. Не мистецтво і не революція. Важливіше людина, життя і свобода.

2. Для мене революційне мистецтво - це вся традиція авангарду починаючі з  поезії Сапфо, мистецтво початку двадцятого сторічча, поставангард 60х-70х, антивоєнні хеппенінги у Америці,польська Помаранчева Альтернатива 80х.

3. За самим своїм визначенням революційне мистецтво знаходиться в опозиції до існуючої інфрастукури. Революція не можлива у рамках структур.

Вадим Заміровський, фотограф, координатор проекту Belarus Press Photo, Білорусь:

1. Для мене, безумовно, на першому місці знаходиться мистецтво. Я погоджуюсь із думкою, що революції не відбуваються на вулиці, революції спочатку повинні статися в головах, тільки таким чином можуть відбутися зміни насправді. У цьому сенсі художник краще озброєний ніж солдат і може зробити набагато більше! 

2. У першу чергу згадується перформанс Алєся Пушкіна "Навоз для президента". Це було настільки яскраво і просто, що його пам'ятатимуть ще багато років. 

3. Важко говорити за всіх художників-революціонерів, але я вважаю, що співпрацювати треба. Якщо є можливість сказати певній частина людей важливі речі – треба її використовувати.


Душан Загоранськи, митець, куратор Міжнародного центру сучасного мистецтва MEET FACTORY, Чехія:

1. Кожен з компонентів стає важливішим за певних умов. Так, в умовах тоталітарного режиму революція важливіше, але після того, як революція відбулася, мистецтво стає більш важливим.

2. Для мене головний революціонер – це Йозеф Бойс.  Мене вражає його активний і свідомий підхід до ролі художника. Якщо говорити про конкретну роботу, то це його «Стілець».

3. Я вважаю, що дуже важливо залишати простір для бунту. Давати можливість висловитись тим художникам, чиї погляди не співпадають з вашими. На мою думку, художні установи повинні бути “щедрими” і підтримувати творчість тих, хто їх критикує. У моєму ідеальному мистецькому просторі куратори є достатньо розумними, аби запрошувати різних художників із часто протилежними і не близькими їм самим засадами.


Фото на головній сторінці - Юрій Бакай.


Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676