Лариса Венедіктова: «Тільки через абстракцію можна добратися до людини»

© Костянтин Стрілець

4-6 лютого 2011 в Національному художньому музеї України відбувся перформанс Лариси Венедиктової «Давай домовимося – ти не бачиш мене, я не бачу тебе». Перформерка провела "вікенд" у музеї, не ставлячи перед собою жодних завдань і питань, і своєю антиспектакулярною дією "брала у заручники" відвідувачів.

Це другий перформанс із серії «Заручник в НХМУ», які продовжуються у першій половині 2011 року. Першим був перформанс Олександра Лебедєва "Льотчик Бойс". Перформанси, зібрані куратором Ларисою Бабій, досліджують, як живий процес мистецької акції взаємодіє з музейними часом та простором, та розглядають такі питання: Що значить бути заручником музею? На яких умовах та з ким можна вести переговори? Які можливі стратегії звільнення? Де взагалі свобода?

Лариса Бабій: Ти провела три дні в Національному художньому музеї України. Ти спробувала захопити себе, взяти саму себе в заручники. Але водночас вступила в досить відкриту ситуацію, адже не знала, що саме будеш робити. Що відбувалося з тобою упродовж цих днів?

Лариса Венедіктова: Гадаю, що в п'ятницю я ще не помітила Музей. Це було просто приміщення, картини, не було нічого надто специфічного. Справа була тільки в часі, який ти проводив десь зі своєї волі і при цьому – не був вільним. 

Бабій: Як ти почала відчувати музейний простір згодом?

Венедіктова: Пізніше Музей мене наздогнав, бо насправді його простір – не пустий. Він цілковито заселений мистецтвом, яке від нас дуже далеко, навіть картини з ХХ ст. Між мною (сучасною людиною) та цими картинами є щось, що розділяє час. Щось, що було До чогось, а ми – вже Після чогось.

В суботу я уявила, що можу стати прихильником іконоборства, бо зрозуміла, що взагалі немає сенсу зображувати людину. Я чимало часу провела з картинами О.Мурашка. Було відчуття, що ці люди на полотнах затиснені в поверхні. Для мене зник власний погляд художника. Коли він пройшов через образ людини у будь-якій з цих робіт, він не трансформувався. Суб'єкта немає. Є тільки Щось, що дивиться.

Я вважаю, що відкриття авангарду (окрім усього іншого) було в тому, що він зрозумів, що до людини – до конкретного – можна дістатися тільки через абстрактне.

Бабій: Твоя позиція – парадоксальна, бо ти сама займаєшся перформансом, який взагалі є… людина. Анна Лазар сказала, що коли вона дивилася твій перформанс в НХМУ, перше, що їй впало в очі, – це візуальне. Чому ти обрала саме червоне вбрання?

Венедіктова: Це було цілком інтуїтивне рішення. Але згодом зрозуміла: я зробила це, щоби витримати боротьбу з нелюдскістю Музея. Якби я була одягнена у звичний одяг (тобто якби намагалася бути там просто людиною), тоді повинна була би танцювати чи робити щось таке, що має робити людина у незвичному виокремленому просторі. А в цьому червоному є просто колір і більше нічого. Він знаковий, але лишається просто кольором.

Бабій: Ти наче стала музейним об'єктом, залишаючись живою людиною. Як ти відчула це існування «живе-неживе»? В мене виникає образ вампіра…

Венедіктова: Абстракція – вона жива чи ні? Чи тільки людина жива? 
Мені здається, що абстракція робить з людини щось живе й неживе. Вампір – це ж абстракція.

Якщо ти абстрагуєшся від чогось, то ти стаєш нечуттєвим. У певний момент у неділю я помітила, що не відчуваю тіло. Це не клінічний випадок, бо я відчувала палець як фізичне, але я не відчувала своє тіло як живе, як біологічне. Воно залишалося фізичним, хімічним, але не органічним – ти перетворювався на абстракцію.

Бабій: Це про те, як абстракція у твоєму перформансі укладалася в часовій структурі, у твоєму довготривалому перебуванні в Музеї. Мабуть, час сильно абстрагує від людського як такого.

Венедіктова: На третій день я подумала про те, що скільки би ти не провів часу там, його все одно не вистачить. Мистецтво неможливо купити, продати, це життєвий процес, воно як життя. Скільки ти б не прожив, його буде мало. Якщо до нього ставитися, як до тривалості. 

А якщо до нього ставитися як до моменту, то ти теж нічого не встигаєш. Ти завжди вже запізнився. Уже все сталося, і ти нічого не встиг зробити. 

Бабій: І кожна мить просто така, якою вона є. І хоч ти не встиг нічого зробити, але ти є частиною того, що сталося…

Венедіктова: Але – цей момент чи час – він до тебе не має ніякого стосунку. Він просто існує. Взагалі, завжди. А в музеї – все трохи інакше, тому що часу там ніби немає. Його не зовсім немає, його ніби немає – і це така омана. 

Люди заходили із власним часом у Музей. Вони мене розважали. Коли ти розважаєшся, так чи інакше, час минає швидше. А коли ти залишений у часі музейному, якого немає – він ніколи не закінчується – таке відчуття, що настає вічність.

Я дивилася на людей як на перформанс, я була глядачем. Вони для мене стали об'єктами. І деякі люди це розуміли, не усвідомлюючи цілком, але поводилися не так, як звичайно. Гадаю, що будь-яка людина в публічному просторі завжди є перформером. Але, може, й не тільки в публічному…

Бабій: Я завжди, коли ходжу в музей, дивлюся і на мистецтво, і на людей. Але я помітила, що в цьому випадку не можу дивитися на них одночасно. Як ти мала справу і з картинами, і з відвідувачами, і сама з собою (як перформер-об'єкт)?

Венедіктова: Багато людей концентрувалося біля картини Мурашка «Дівчина в червоному капелюсі». Своїми очима я вже надивилася на неї, тому намагалася поглянути очима когось іншого. 

Є твоє сприйняття і є сприйняття інших людей. Коли твоє сприйняття включене в обмін сенсорною інформацією, то воно здатне вловлювати щось на рівні думки, відчуття. 

Бабій: Одного вечора ти сказала, що музей – це не місце для людей.

Венедіктова: Так, він створений не для людей і він живе не для людей. Мабуть, музей у класичному розумінні завжди був нелюдським. З людської точки зору, взагалі незрозуміло, навіщо це все зберігати. Там, де сучасне мистецтво, змінюються виставки, там відбуваються якісь процеси. Але в такому музеї, як НХМУ, все таке стале і вічне. 

Бабій: НХМУ зі своєю класичною традицією залишається тим місцем, де зберігається історія за допомогою «шедеврів». Раптом, з появою живого перформансу, пропонують відразу перестрибнути прірву в сучасне.

Венедіктова: Для глядачів ця прірва – мабуть, нездоланна. Наша (українська) історія мистецтва закінчилася багато років тому. А все що було між Тоді й Тепер? Чому воно не показано в Національному музеї України? Художники 90-х? Одеська школа концептуалізму? Це не просто проблема браку простору.

Ця прірва є в мистецтві. Але не можна її заповнювати. Можна, наприклад, залишити пустий зал і написати «це 50 років відсутності мистецтва». Неможливо так сказати: були шедеври і от тепер перформанс.

Бабій: Анна Лазар помітила, що твоя інтервенція несе в собі іншу історію, ніж та, яку представляє сам НХМУ. Однак ці паралельні світи зустрічаються і вступають у певний діалог. Що ти про це скажеш? Як твоя робота зумовлена історією саме цього Музею?

Венедіктова:  Неможливо займатися фрактальною геометрією, якщо ти не знаєш геометрію. Просто прийти у НХМУ і робити щось, що робили, наприклад, віденські акціоністи, – неможливо.

Ти повинен щось робити й водночас створювати традицію. Ти живеш і в конкретному моменті, і в історії. Вона створюється зараз тобою – і її ще немає взагалі. Я довго себе запитувала: чи є в мені особисто історія «Коллективных действий», наприклад? Або віденських акціоністів? Раніше в мене було відчуття, що я знаходжуся в глобальній історії. Але останнім часом мене турбує питання місцевої традиції.

Бабій: Тоді ти несеш в цю скарбницю класичного українського мистецтва світову традицію перформансу, сучасного мистецтва загалом, яка з контекстом НХМУ фактично несумісна. Як можуть музейні відвідувачі сприймати твою роботу?

Венедіктова: Якби я прийшла як відвідувачка, то не сиділа б у музеї і не дивилася на якусь жінку три дні. Я би зрозуміла, що це про те, що ти маєш убити час зовсім без сенсу. Якщо ти хочеш зрозуміти «де думка», змарнуй свої три дні – і тоді, можливо, зрозумієш. Сучасне мистецтво здебільшого про те, що ти його не можеш побачити. В тебе немає шансів. Тому що ти не будеш сидіти там три дні.

Бабій: Твій перформанс провокує через те, що нема шокуючого. Жінка в червоній сукні в експозиційному залі мало кому заважає, але якось тихо порушує музейні конвенції – і поведінки, і сприйняття. Це відкриває інший бік музею або нові можливості для нього.

Підтримуючи серію перформансів «Заручник», НХМУ вступає в живий процес сучасного мистецтва, але він не знає, що саме відбудеться і чи готовий він це сприймати. Це схоже на те, що роблять самі перформери. Вони створюють ситуацію штучних обмежень, у якій щось може з'явитися чи відбутися.

Венедіктова: Ти створюєш структуру самообмеження. І ти або залишаєшся з цим своїм рішенням, або ні. Час від часу я згадую, що ти залежиш від того, що ти робиш. Коли ти щось робиш, обмежуючи себе, то життя пропонує тобі нові обмеження.

Цей досвід щось з тобою робить, але ти не знаєш - що. Сама по собі подія, яка б вона не була – нічого не робить. Для мене основна думка у Пруста це те, що не вистачить чогось одного. Треба ще щось. Невідомо, що це «щось» може бути. 

Досвід такий справжній, що дає тобі більше чутливості до будь-чого, ти стаєш вразливішим (а не захищенішим). Так само зі знанням: чим більше ти знаєш, тим більше у тебе проблем.



Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676