Арт-група «Війна»: «Наше мистецтво й наші відкриті обличчя – це психічна атака на владу»

© Парк Культуры

Перше словникове визначення акціонізму, більш-менш вільно приступне українським читачам, якщо не помиляюсь, надрукували досить давно на сторінках ресурсу, присвяченого  сучасному мистецтву GiF.Ru. У статті авторства Макса Фрая це явище у сучасному мистецтві визначалось просто: “Акціонізм — похідне від "акція" (художня акція, звичайно ж). Цікаво: різноманітні традиції акціонізму отримують назви за територіальними ознаками: дійсно, ніби вина чи способи приготування кави. У Європі був Віденский акціонізм ("акціонізм по-віденськи"?), у США - Каліфорнійський акціонізм. Ну а в Росії, відповідно, Московський (а можна було б і "столичним" назвати) акціонізм дев'яностих. Його часто називають "шоковим", а мені більше подобається визначення "провокативний" — це дуже особистісна перевага, котра пояснюється тим, що шокувати мене складно, а от спровокувати дуже просто”. 

Поряд додавались прізвища і стислі біографії провідних московських акціоністів. Аналогічних ресурсів, присвячених сучасному мистецтві в Україні, наскільки мені відомо, в природі донині не існує. Деякі особливості розвитку сучасного мистецтва у цій країні були опубліковані у серії статей Аліси Ложкіної “POINT ZERO” та в каталогах деяких виставок, зокрема, виставки 2010-го року “Українська Нова хвиля. Мистецтво другої половини 1980-х - початку 1990-х років” у Національному художньому музеї України, а також кілька статей у книзі Гліба Вишеславского та Олега Сидора-Гібелінди “Термінологія сучасного мистецтва”.

Наразі стосовно подій, дотичних до акціонізму і в Росії, і в Україні, можна дізнатись радше з новинних, аніж з мистецтвознавчих інтернет-ресурсів. Особливістю цих новин є той простий факт, що художники з цілком таємничою закономірністю внаслідок власних акцій опиняються під контролем міліції та інших установ, цілковито позбавлених за своєю природою будь-яких уявлень про те, що таке, власне, мистецтво. 

Природу відсутності інтересу правоохоронних органів до історії мистецтва пояснювати довго, а от причини, завдяки яким художники-акціоністи частіше, ніж слід було б, змушені спілкуватися з представниками цього соціального прошарку, розглянути варто. Радикальні форми пострадянського акціонізму, котрий за своєю природою частіше за інші види мистецтва сполучається з іншими мистецькими жанрами, зокрема з public-art, базуються на лапідарних образах, котрі на зрозумілому більшості рівні загострюють певні соціальні та політичні питання, актуальні не так для художнього середовища, а для суспільства в цілому. Завдяки публічності здебільшого епатажних акцій акціоністи змушують суспільство замислитись над проблемами, про котрі пересічні громадяни воліють говорити у себе вдома, на кухні, де їх, ймовірно, не чують ті, кому ці розмови не призначались, - або взагалі мовчати, керуючись звичним для пострадянського суспільства відчуттям безнадійності будь-яких виявів протесту.

Українська “бібліографія” акціонізму 2010-х рр. свідчить про те, що ставити важливі питання державі — справа досить небезпечна, хоча рівень небезпеки, звичайно, кожен акціоніст обирає для себе сам. Тому акціоністки руху “FEMEN”, привертаючи увагу до проблеми особистої відповідальності в українському суспільстві, систематично спілкуються з міліцією; тому Олександр Володарський, лідер групи “А.К.Т.”, за  ризиковий перформанс, направлений проти зростання цензури, унаочненої діяльністю  Національної експертної комісії із захисту суспільної моралі, відбув 1,5 місяці у тюрмі й отримав ще рік умовного ув'язнення (про що більш охоче пишуть закордонні, аніж українські видання); тому двоє активістів російської арт-групи “Війна” наразі перебувають у в'язниці.  

Традиція, згідно з якою епатажні акціоністи опиняються в еміграції чи ув'язненні, принаймні в  пострядянських країнах, так би мовити, сягає сивої давнини. Прикладів досить: так,  російські акціоністи Авдєй Тер-Оганян та Олег Мавроматі багато років живуть у вимушеній еміграції; тощо. Природа проблеми, завдяки котрій двоє представників групи “Війна” (тут опубліковано документацію акцій групи) наразі опинилися в ув'язненні, полягає, на мій погляд, в тому, що питання, котрі вони порушили у вигляді художніх акцій у своїй державі, замість сподіваного діалогу викликали наслідки, за котрих будь-яке порозуміння можна вважати виключеним. 

Власне, цей текст спричинила спроба зрозуміти, чому митцям-акціоністам так часто не щастить саме у пострадянських країнах, коли досить виразні акції закордонних акціоністів, - наприклад, Марини Абрамович, - навпаки, детально документуються  і демонструються згодом у кращих виставкових залах обох країн: вперше мені пощастило побачити її перфоманс на виставці в ПінчукАртЦентр, (а саме відео перформансу «Цибулина» в межах виставки REFLECTION), а незабаром ретроспектива творів художниці експонуватиметься в одному з кращих виставкових залів Москви.  

А що у більшості випадків краще за все власне мистецтво визначають його автори, можливо, докладніше розібратись в ситуації дозволить розмова з самими митцями групи “Війна”: Алєксєєм Плуцером-Сарно, Наталею Сокол, Олегом Воротніковим та Леонідом Ніколаєвим. Ймовірно, висловлені ними думки щось пояснять в заплутаній ситуації з пострадянським акціонізмом, котру наразі рано вважати безхмарною, - принаймні з огляду на процес Олександра Володарського. 

Дана Пінчевська: Чи існує маніфест групи, що визначає концепцію «Війни»?

Алєксєй Плуцер-Сарно: Ми прибічники мистецтва прямої дії, все вже сказано в наших бойових акціях. Тому ми проти пустої говорильні, котру вели ліберальні концептуалісти 1990-х років і котру зараз ведуть квазіліві грантосмоки. Нас нудить від довгих маніфестів, позбавлених елементарної рефлексії, якими забитий уже весь інтернет і які нікому не цікаві. Тому я написав антиманіфест під назвою «Сучасне мистецтво – гній та блювота!». Він складається з відгуків глядачів на наші акції, зроблені в блозі юзера ЖЖ plucer, тобто в основному інфоджерелі медіа-арту групи «Війна». Усі ці страшні прокляття на адресу сучасного мистецтва я зібрав воєдино, надав їм форму поеми й опублікував. Я ніби переадресував цю глядацьку інвективу світу гламурних художників, це маніфест про те, яким мистецтво не повинне бути.

Дана Пінчевська: Російське мистецтво винятково соціальне; мені здається, критичний реалізм, побудований на викритті соціальних і будь-яких інших несправедливостей, не міг виникнути ні в якій іншій країні. Таким чином, все, що робить ваша група, витримано в дусі заповітів кращих російських художників від початку часів до наших днів. Роботи групи «Війна» теж витримані в протестному ключі. Скажіть, чому на ваш протест влада реагує так жорстоко?

Наталія Сокол: Влада реагує жорстоко, бо влада сама є жорстокою, цинічною та аморальною. Щойно вона відчуває протест, навіть просто незгоду, вона кидається на художника та намагається його знищити. Використовуючи до того ж незаконні методи. Навіть зараз, коли Льоня та Олег у в’язниці, за групою досі стежать. Моїм місцезнаходженням продовжують цікавитися слідчі та дільничні, навіть суддя на суді 21 січня намагався з’ясувати, де я, хоча це протизаконно, оскільки суддя не слідчий. Кілька днів тому був затриманий художник Ілля Фальковський, котрий організував мітинг на нашу підтримку. Його майстерню опечатали, а його самого допитали як екстреміста; шантажували та пропонували гроші, щоб він продав нас. Це означає, що копи не заспокоїлися, вони хочуть посадити і мене, й Алєксєя. Постійно відбуваються арешти й затримання людей, пов’язаних із групою, і оперуповноважені пропонують їм співробітництво.

В цій моторошній російській корумпованій ситуації на чесний суд над художниками розраховувати не варто, про що свідчать два минулих слухання, в процесі яких суддя, котрий вів абсолютно надуману справу над художниками, відмовився прийняти заставу від британського художника Бенксі, між іншим, у розмірі 133 тисяч доларів. В Росії це значно більше, ніж застави при найтяжчих злочинах на кшталт убивств. Все, що нам зостається, - це усіма силам привертати увагу міжнародних спостерігачі до цього кричущого беззаконня. В тюрмі, де утримують Олега та Льоню, не дотримуються прав ув’язнених. Разом зі здоровими в одній камері сидять арештанти, важко хворі на туберкульоз, гепатит й інші інфекційні захворювання. 

Дана Пінчевська: Задаючи державі «питання по суті», ви не церемонитеся з образним рядом, і це нормально. Адже якби ви промовляли так, як промовляє більшість інших художників - у стінах виставкових залів, - про акції групи ніхто ніколи б не почув, окрім арт-тусівки. Наслідки ж діалогів художника з державою добре відомі за більш чи менш вдалими прикладами, -  від ризикованих акцій Олега Кулика 1990-х до тих, через котрі художники Авдєй Тер-Оганян чи Олег Мавроматі опинилися в еміграції. Група «Війна» була готова до такого повороту подій?

Алєксєй Плуцер-Сарно: Повільне сповзання нинішньої російської влади в безпросвітне божевілля було надто очевидним, щоби його можна було не помітити. До 2006-го це було очевидно. У 2007-му вже була створена філософом Олегом Воротніковим група “Війна”. Наприкінці того ж року я вирішив приєднатися до групи, а наприкінці 2009-го до нас приєднався Льоня Ніколаєв. Влада вже тоді була абсолютно нелюдяною, повністю корумпованою та глибоко мафіозною. Ясно було, що нас намагаються знищити, тому що наш художній протест проти праворадикального реваншу в Росії був надто відчутним для влади.

Наталія Сокол: Наш „Ливарний Фалос” на мості загрозливо встав прямо навпроти Головного управління ФСБ на весь свій 65-метровий зріст. Влада відчула його в своєму анусі й не змогла витримати нашого «факу». Репресії були неминучі. 

Дана Пінчевська: Чи пояснюється ситуація, що склалася, ставленням нинішньої влади до мистецтва як до форми публічного діалогу? Чи всі без винятку акціоністи усвідомлюють, що, працюючи в Росії, вони рано чи пізно опиняться під пильним наглядом міліції?

Леонід Ніколаєв: Міністерство внутрішніх справ вже давно заявило, що в Росії нині понад 200 тисяч екстремістів. У списки центру  «Э» - центру боротьби з екстремізмом - вже давно внесені усі російські чесні люди: художники, літератори, журналісти, вчені… В Росії вже не лишилося жодного куточка, що не знаходився б під пильним наглядом збожеволілих перевертнів у погонах.

Дана Пінчевська: Чи змогла б «Війна» адаптуватися та зберегти концептуальну недоторканність за кордоном?

Олєг Воротніков: Ми вже й так багато працювали за кордоном. Найбільш успішним був наш досвід роботи в Україні, де ми виходили на акцію разом з Адольфичем, з групою «Р.Е.П.», з Жанною Кадировою та багатьма іншими сильними особистостями. Якщо ми коли-небудь виберемося з в’язниці, то продовжимо роботу в Росії, тому що це передовий фронт боротьби з мракобіссям, із розплідником упирства. 

Дана Пінчевська: Що зараз відбувається у в’язниці?

Алєксєй Плуцер-Сарно: Художники Олег Воротніков та Леонід Ніколаєв зараз у великій небезпеці. Російська тюрма – це пекло, де в одній камері сидять кримінальники, туберкульозники, наркомани та божевільні. Інколи в одній камері на 20 осіб сидить до 60 ув’язнених. Немає ніякого медичного обслуговування, нормальної їжі, свіжого повітря. Немає взагалі нічого, необхідного для життя. Але Олег та Льоня не можуть самі розповідати про порушення, бо якщо корумповане начальство в’язниці почує якісь скарги, то їм просто кінець.

Дана Пінчевська: Що можуть зробити міжнародні захисники групи, щоби ви були в безпеці та щоб забрати вас із в’язниці? 

Наталія Сокол: В Росії повністю знищені всі права та свободи людини. Навіть право на життя. Це одна з найбільш ризикових країн світу. Особливо для тих, хто виражає протест проти корумпованої мафіозної влади. Влада планомірно знищує усіх, хто проти неї, хто заважає їй купатися в розкоші. Тому більшість тих, хто протестував та боровся, вже лежать у могилах, як Литвиненко, Політковська чи Магніцький, або сидять по тюрмах, як Ходорковський чи Воротніков з Ніколаєвим. Ми, звісно, вдячні за будь-яку підтримку, але, я думаю, що нам вже ніхто не зможе допомогти. У нас навіть немає документів, щоби виїхати з країни, всі паспорти були конфісковані незаконно Центром «Э».

Дана Пінчевська: Як вам вдалося зробити інсталяцію з перевернутих машин міліції та не опинитися під арештом?

Алєксєй Плуцер-Сарно: Під час акції «Палацовий переворот», коли була створена інсталяція перед входом в Російський музей із перевернутих сміттєвозок, активісти замкнули всередині велосипедними ланцюгами цілий батальйон міліції, що охороняв Російський музей. Копів всередині тачок ми не зачиняли - вони були просто п’яні. Доки вони вибиралися, ми на велосипедах щезли з місця інсталяції.

Дана Пінчевська: Але ж все це дуже страшно, хіба ні? Ви знали, що вас арештують?

Наталія Сокол: Ми не приховували своїх облич – ми художники, а не злочинці. Це наша принципова позиція: йти на ворога з відкритим забралом. Наше мистецтво й наші відкриті обличчя – це психічна атака на владу. І влада не витримала. Це вона нас боїться, а не ми її. Але ми, звісно, знали, на що йдемо, і знали проти якого жахливого монстра боремося. Ми розуміли, що тупа мафіозна влада, щойно зрозуміє, що наш протест безкомпромісний, одразу ж спробує запроторити нас до в’язниці. Заслуги співробітників центру «Э» в арешті «Війни» немає ніякої. Ми навмисне оселилися на „паленій” квартирі, щоб їх підставити та ославити їхнє свавілля на увесь світ, щоб усі побачили, які беззаконня вони творять навіть з художниками, що вже там говорити про простих людей. Так що зараз акція «Палацовий переворот» триває в тюрмі, співробітники «Э» стали її учасниками попри власне бажання. А тепер вже «поздняк мєтаться», вони своє вже відспівали. Усі їхні злочини будуть перераховані, і вони самі будуть названі в усіх журналах та газетах світу.

Дана Пінчевська: Який зв'язок між хоробрістю та мистецтвом? Чому ви так ризикуєте?

Леонід Ніколаєв: У нас немає страху. Є обурення повним беззаконням і цинізмом влади. І гнів з приводу знищення Росії як вільної відкритої держави. З цією владою в Росії немає майбутнього. Ці перевертні в погонах захопили країну й тягнуть усіх нас у середньовічне похмуре минуле, у світ насильства.

Олег Воротніков: Коли вільна людина сповнена протесту та бореться з кровожерливим чудовиськом, у ній вже не буде страху.

Алєксєй Плуцер-Сарно: Російські декабристи вийшли 1825 року на площу. І в них не було страху. І полковник гвардії Павел Пестель, котрий на багатьох полях битв, не згинаючись, ходив під пулями, стояв за свій протест на шибениці з петлею на шиї - у ньому теж не було страху. Його останні слова були спокійні й відважні: «Невже ми не заслужили шляхетнішої смерті?!»

Дана Пінчевська: Якою була реакція суспільства на арешт художників?

Алєксєй Плуцер-Сарно: Нас підтримують багато вільних умів Росії. Протест та подальший арешт «Війни» стали свого роду тестом, лакмусом, що розділив Росію навпіл – на мракобісів, які вимагають кари для художників, та вільних людей, котрі підняли свій голос на захист. Я хочу назвати наших друзів у Росії поіменно. На нашу підтримку виступили куратори Андрєй Єрофєєв, Віктор Мізіано, галеристи Марат Гельман, Пьотр Войс, мистецтвознавці Андрєй Ковальов (МДУ), Дмітрій Озєрков (Ермітаж), Алєксандр Боровський та Ірина Карасік (Російський музей), художники Андрєй Монастирський, Андрєй Більжо, Алєксандр Косолапов, Татьяна Арзамасова, Анатолій Брусіловський, Ілья Фальковський, Авдєй Тер-Оганян, Герман Віноградов, літератори Константін Кузьмінський, Володимир Нестеренко (Адольфич), Всєволод Ємєлін, Віктор Шендерович, Лєв Рубінштейн, Дмітрій Волчек, правозахисники Юрій Самодуров, Людмила Алєксєєва, Віктор Корб, актор Олег Басілашвілі та інші світлі особистості, вибачте, кого забув назвати. До речі, арт-група ПГ навіть вступила в нашу групу на знак протесту. Після чого їхня майстерня була опечатана центром боротьби з екстремізмом, а їх самих допитали.

Дана Пінчевська: Ув’язнення вплине на вашу роботу?

Олег Воротніков: Арешт ніяк не вплине на нашу творчість, ми зостанемося нонконформістами й будемо далі робити безкомпромісне мистецтво.

Дана Пінчевська: Яка головна тема вашого мистецтва?

Наталія Сокол: У нас одна тема – арт-війна з праворадикальним режимом, що править в Росії. Ми висміюємо та знущаємося над жирною та тупою владою. Ми вже трахнули нашим 65-метровим „Ливарним Фалосом” спеціальні служби на нашій акції „Хрен в плену у КГБ”, потім вразили ФСО під час акції «Леня Ё.нутый крышует Федералов» та відпендюрили продажних судів і копів на акції «Все менты ублюдки – помните об этом!».

Дана Пінчевська: Яка питома вага політики та мистецтва у ваших акціях?

Алєксєй Плуцер-Сарно: Наше мистецтво політичне, всі акції мають політичні підтексти. Але говоримо ми виключно художньою мовою, образами, символами. Політика – лише головна тема нашої творчості, це зміст, а не форма. У тій суспільно-політичній ситуації, котра склалася в Росії, чесний художник більше не може мовчати та продовжувати створювати гламурні шедеври на продаж олігархам і мафії.

Дана Пінчевська: Ви називаєте себе арт-активістами? Що художник може запропонувати суспільству практично?

Алєксєй Плуцер-Сарно: Ми працюємо якраз на стику активізму та мистецтва. Це арт-активізм. Це означає, що ми, наприклад, не ходимо в будинки перестарілих, щоб допомагати слабким і хворим, як громадські ліві активісти. Не пропагуємо ідеї марксизму і не ведемо довгі пусті розмови про важку долю робочого класу, як політактивісти. Тому що ми прості арт-роботяги. Ми займаємося важкою некваліфікованою працею зі знищення мракобісся, застарілих символів та шкідливих репресивно-патріархальних ідеологій. Ми руйнуємо їх за допомогою мови сміху та сучасного мистецтва. Ми наче прибиральники – вручну розчищаємо від ідеологічно шкідливого сміття майданчик для свіжих ідей.

Леонід Ніколаєв: І той факт, що бандитська влада, над якою ми сміємося та збиткуємося, проти якої ми ведемо нашу арт-війну, кидається на нас, щоби знищити, щоби ми замовчали і не могли робити наш стріт-арт – все це показує, що наша зброя дієва. І влада нас боїться.

Дана Пінчевська: Розкажіть про взаємини між „Війною” та російськими арт-інституціями.

Наталія Сокол: Ми принципово не взаємодіємо ні з якими російськими арт-інституціями, навіть із суспільними та незалежними. Тому що в Росії вже немає нічого незалежного.

Дана Пінчевська: Якою „Війна” бачить себе в контексті художньої традиції? 

Олег Воротніков: Ми виробляємо цілком інноваційну мову сучасного мистецтва, аналогів якій немає у світі. Наша художня мова унікальна для арт-сцени. Але вона не є новою серед бойових дружин анархістів, антифашистів і всіх радикально-протестних активістів, котрі борються з праворадикальним реваншем, що наступає в усьому світі. Ми привнесли в мистецтво реальну Війну.

Дана Пінчевська: Чи можливий справедливий суд?

Наталія Сокол: В російській міліції дуже високий рівень корупції, кримінальних бізнесів, „кришування” проституції, наркоторгівлі, замовних убивств. У художників, літераторів, у всіх інтелектуалів взагалі немає ніяких прав. Немає ані найменшої можливості справедливого суду. Усі судді працюють за наказом зверху або за прайс.


Що можна додати наостанок? Здається, все зрозуміло, навіть тим, хто не вважає, що ніхто й ніколи не сформулює суть чиєїсь творчості краще за самого художника. Живі журнали акціоністів — Алєксєя Плуцера-Сарно, Олега Мавроматі, Авдєя Тер-Оганяна чи Олександра Володарського більш-менш докладно ілюструють методологію, за допомогою якої акціоністи спілкуються з власною аудиторією - своєю епохою, суспільством, державою та її законодавчим апаратом, власне, із сучасною культурою. Акціоніст фактично завжди бере на себе відповідальність звернення не тільки до арт-спільноти, але й до людей, рішення котрих формують повсякденне життя цілих країн, а тому він змушений обирати мову, приступну не тільки кандидатам мистецтвознавчих наук. 

Компліментів владі в цих “особистих часописах” небагато, і їх можна зрозуміти, адже коли замість відповіді на поставлені важливі й гострі питання, - і, мушу зазначити, на питання, котрим не бракує елементарного почуття гумору, - ти отримуєш досить серйозні загрози, включно із тривалим позбавленням волі, - зберегти широку посмішку й лагідність вдачі не так просто. 

Але позаяк йдеться про сучасне мистецтво, сторінки котрого поступово заповнюють нові художні акції та викликані ними запитання й відповіді, мені хочеться думати, що коли-небудь навіть у пострадянських країнах термінологія сучасного мистецтва буде сформульована на рівні, доступному вже не тільки студентам гуманітарних вишів, і художників не судитимуть за незалежність мислення, а документації їхніх творів займуть те місце, на котре вони заслуговують: наприклад, у залах великих виставкових центрів, як це наразі відбувається з творами групи “Р.Е.П.”, чи Олега Куліка, чи, скажімо, Марини Абрамович.

З російської переклала Жанна Озірна.

Акція у супермаркеті "Ашан" (2008)Акція "Вимагаємо закриття ОВС Сокольники" (2009)"Взяття штурмом" Білого дому, проекція (2009)Акція "Палацовий переворот"Алєксєй Плуцер-Сарно

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676