Катеріна Шеда: «Мені цікаві люди, які не люблять мистецтво»


Чи варто доводити свою правоту, коли маєш внутрішнє переконання? Катеріна Шеда нічого нікому не доводить. Просто робить те, що необхідно робити. Вона навіть не називає себе художницею. Шукаючи нові художні форми, вона досліджує свої можливості: яку користь можна принести людям, котрі живуть із нею поруч. Катеріна Шеда була номінанткою Future Generation Art Prize 2010 і в грудні 2010 року відвідала Київ.

Тетяна Філевська: Як ти дізналась про премію і що мотивувало тебе взяти участь?

Катеріна Шеда: Я нічого не знала про цю премію і не подавалась на неї. Якийсь куратор висунув мою кандидатуру. Мене не цікавить мистецтво і заявки. Але приємно, коли розумні люди визнають, що твоя робота – не дурниця. Тут багато хороших художників, досить відомих. Як можна сказати, що один кращий за іншого? Або що художник із Ізраїля важливіший, ніж із Чехії? Я вважаю, що добре, коли хтось підтримує художників, але загалом ідея знайти найкращого художника – повна нісенітниця. Це моє ставлення до будь-якої премії. Мені більше подобається стипендія. Це також премія, але зовсім інакша. Це допомога для нового проекту, а не пошук найкращого. Проте люди в усьому світі люблять змагання.

Т.Ф.: Як ти стала художницею? Маєш спеціальну освіту?

К.Ш.: Коли я була маленькою – 5-7 років – я організовувала всіх людей на моїй вулиці. Те, що я роблю, це не з мистецтва. Це з мого життя. Коли мене питали, ким я буду працювати, я казала, що буду директором. Я не знала директором чого, але мені подобалось організовувати людей і щось робити. Це моє особисте відчуття, а не рішення, пов’язане із якимись зовнішніми причинами, трендами чи мейнстрімом. Я переконана, що навіть якби мистецтва не існувало, я би знайшла щось інше, що робити з людьми. Я не дуже добре вчилась у школі. Моє прізвище – Шеда – означає сірий колір, колір звичайних людей. І я завжди думала, як бути якомога звичайнішою. 

У15-16 років я не знала, яку професію обрати, але робила багато дивних речей із людьми. Тому вирішила піти вчитись на художника, інших альтернатив не було. Бо ні в чому іншому я не була успішною – ні в музиці, ні в математиці, ні в мовах, ні в спорті, ні в економіці. Ніяких особливих рішень я не приймала. Це був єдино можливий шлях – від мого дитинства і до цієї миті. Для мене навчання не було аж надто важливим. Я навчалася в студії графіки й мала дуже хорошого викладача, відкритого до різних медіа. Саме тоді я почала працювати з людьми, хоча це була просто студія графіки, а не якогось концептуального мистецтва.

Т.Ф.: А було відділення концептуального мистецтва?

К.Ш.: Так, проте воно було більше сконцентроване на об’єктах, а не акціях. А мені важливо було знайти особливий шлях, цілком відмінний від наявного. Здається, я була однією з перших художниць у своїй країні, хто почав працювати з людьми з села. 
Люди бояться працювати в селі, бо не мають досвіду, бояться, що з ними не будуть співпрацювати. Але я сама звідти, для мене це дуже звично. Хоча це і надзвичайно складно. Нині я вже маю достатньо досвіду, однак це все одно складно. 
 
Т.Ф.: Ти робиш складні site-specific проекти, і ми можемо побачити лише їх документацію. Яка найкраща форма презентації твоїх робіт?  

К.Ш.: Так, кожна робота дуже велика і включає багато елементів. Працюючи із site-specific проектами, треба ретельно все задокументувати. Якщо ти не зробиш книгу, робота зникне взагалі. Багато художників помиляються, не дбаючи про якість документації, яка виглядає, наче сміття. Я йду іншим шляхом. Мені подобається робити документацію – книжка чи малюнки виглядають, як гарні картинки, а не як сміття. Книжка є дуже хорошою формою презентації моєї роботи – не виставка в галереї, яку побачить лише кілька людей і не каталог. Це більше схоже на artist book. Я не включаю кураторський текст, там лише мій текст.

Т.Ф.: Ти використовуєш відео для документації? 

К.Ш.: Іноді. Я зробила 4 чи 5 відеоробіт. Це не дуже важливо. Для однієї акції під назвою «Там нічого немає»  2003 року є, наприклад, дуже хороше відео. Там важливо було, щоб люди з цього села могли за два роки побачити, як все виглядало раніше. Але деякі роботи не потребують відео. Взагалі, мені не цікаво показувати щось у галереї. Мій шлях – це змінити щось у житті. 

Т.Ф.: Ти сама фінансуєш свої проекти? 

К.Ш.: Так, сама. Мій галерист багато допомагає, але я не дуже перспективна для ринку художниця. Іноді він продає моє відео музеям. Іноді великі виставки на кшталт Маніфести, Документи чи Берлінської бієнале дають мені гроші для роботи. Іноді я сама плачу. Особливо, коли продаю відео музею за хороші гроші. Я вкладаю їх у наступний проект. Тому я весь час бідна. Наприклад, подорож до Флориди для родини-переможниці мого проекту «Пагорб дзеркал», 2010, ми оплачуємо разом із моїм галеристом. Я не можу дозволити собі такий відпочинок, але віддаю власні гроші для цієї родини. Це трохи дивно виглядає, але я вважаю, що це єдина можливість. 
  
Т.Ф.:  Але чому ти не подаєшся на гранти? 

К.Ш.: Я не художниця для грантів. Зазвичай, коли в мене з’являється ідея, я хочу відразу ж почати її втілювати. На грант треба спочатку податися, потім деякий час чекати. А я мушу дуже швидко почати працювати. Минулого року я подалась на один грант і перемогла. Зараз маю річний грант на проект для колекції міста Шеффілд (Великобританія). Мої роботи дорого втілювати, хоч, можливо, так не здається. Треба тримати баланс: вкласти багато грошей, але залишитися невидимою. Із людьми працювати складно. Ви й не уявляєте, скільки всього треба оплачувати.

Т.Ф.: Ти зробила 15 проектів. Усі вони були реалізовані у твоєму селі неподалік Брно? Яка географія твоїх робіт?

К.Ш.: Чимало зроблено в моєму селі та інших селах Чехії. Але я також працюю за кордоном: Німеччина, Австрія, зараз Угорщина. Це складно, адже весь час у подорожах. 
Коли працюєш, треба багато часу приділяти цій громаді, треба добре її вивчити.
Через це я не дуже люблю працювати за кордоном, хоч мене і часто запрошують. Я гадаю, що часто змінювати місця і робити швидкі прості речі недобре, це знищує суть роботи. Зазвичай я роблю одну роботу на рік. Але цього року я «схибила» – зробила чотири роботи!

Т.Ф.: Можливо, колись ти зробиш проект у Києві? У віддаленому районі міста? Багато людей із так званих «спальників» часто не знаю навіть про існування сучасного мистецтва. 

К.Ш.: Так, це мій підхід. Мене часто питають, чому я працюю на периферії чи у селі. А тому, що мені цікаві люди, які не люблять мистецтво. Це моя аудиторія. І причина в тому, що я така ж сама. Мої батьки бідні, погано освічені. Вони прості люди з магазину. І це мій рівень. І це перша важлива річ – я ніколи не відчувала себе художницею, мені завжди було комфортніше зі звичайними людьми. Коли я працюю над проектом, я завжди орієнтуюсь на цих людей і раджусь із батьками, чи їм все зрозуміло. Багато художників думають, що вони вищі, що вони на іншому рівні. Я не дивлюся згори вниз. Якщо прості люди не розуміють мою роботу – це моя проблема. Для багатьох художників це не має ніякого значення. 

Треба відшукати баланс (і якщо його немає, проект не працює): люди мають все розуміти і має бути користь. Куратор також має зрозуміти проект, щоб дати на нього гроші. Задовольнити усі групи не так вже й легко. Часто в сучасному мистецтві куратори дають гроші на проекти, які не працюють для звичайних людей. Вони виглядають так, начебто вони щось змінюють, але насправді це не так.

Моя мрія – це щоб робота була дійсно ефективною. І не має значення: це робота менеджерська, соціальна чи мистецька. Я роблю справді ефективну роботу, впроваджуючи зміни в життя. Наче лікар. І якщо вдається щось змінити, то мені байдуже, чи вважає куратор цю роботу дурницею. Він не розуміє. Лише люди, які задіяні у проекті, справді добре розуміють, що відбулось. Саме через це роботи складно презентувати в галереях. Без зацікавленості їх неможливо зрозуміти. Вони потребують пояснення. Часто митці не вважають за потрібне тлумачити свої роботи. Я вважаю, що все сучасне мистецтво треба пояснювати.

Т.Ф.: Можливо, це «різні мистецтва»?

К.Ш.: Можливо. Але якщо ти хочеш змінити звичайних людей, які в моїй країні часто ліниві, ти мусиш пхати їх уперед. 

Т.Ф.: Чи є художники, які роблять близькі тобі речі чи працюють схоже? 

К.Ш.: Ні. Я мрію про винахід нової роботи. Це має бути не якесь нове мистецтво, радше щось схоже на медицину. Тому я ніколи не дивлюся на роботу інших художників. Я частіше надихаюся від медицини, соціології. Для мене завжди головною темою є «середина». Я завжди шукаю якийсь зв’язок. Якщо обирати художника, котрий найближче до мене, я оберу не того, хто працює з site-specific, а живописця. Художника, якому цікаво те, що всередині картини. А ось художники, які працюють у публічному просторі, часто не мають жодної теми. Мені це не так цікаво, навіть якщо вони працюють із людьми. Я вважаю, що для художника найважливіше – це тема, з якою він працює. 

Т.Ф.: Чи ти передбачаєш кінцевий результат, коли починаєш проект? 

К.Ш.: Результат щоразу інший. Коли я зробила проект «Там нічого немає», мешканці села попросили мене стати головою. Вони були дуже задоволені проектом і сказали, що лише я по-справжньому переймалася їхнім селом. Потім інші села просили мене зробити щось для них. Для мене найкращий результат – коли хтось хоче це повторити. Деякі художники дратуються, коли звичайні люди кажуть, що теж так можуть. А я щаслива, якщо так відбувається. Я намагаюся знайти якийсь дуже простий спосіб і, коли я чую в галереї: «Я хочу зробити це!», моя мрія здійснилась. І я завжди підбадьорюю: «Робіть! У своєму селі, зі своєю бабусею. Вперед!». Я намагаюсь розробити програму, яку люди можуть самі відтворювати. А не щось оригінальне, на що можна лише дивитися.

Т.Ф.: Отже, якщо хтось захоче потворити твій проект в Україні, ти можеш допомогти, поділитись матеріалами, порадити?

К.Ш.: Так, я допоможу. Мене часто просять, і я завжди допомагаю. Мої роботи здаються простими, так що їх можна взяти і зробити. Але вони лише виглядають простими, насправді ж вони зовсім не прості. Велика частина цієї роботи – зміна кольору повітря. Я працюю із атмосферою. Іноді воно холодне, а я повинна привнести позитивну енергію та закріпити позитивну атмосферу у селищі. Щоб досягти цього, треба багато чого змінити. Результат треба підтримувати: якщо хтось самоусувається, ціле руйнується. І це не візуальне мистецтво. Це щось зовсім інше.

Т.Ф.: Мистецтво – це фінальна точка у твоїй діяльності? Чи ти шукатимеш якусь іншу форму?

К.Ш.:  Я шукаю щось інше. Але я не знаю, що саме. Мене не задовольняє мистецтво. Звісно, мені подобається те, що я роблю. Але я шукаю цілком нову форму, і мистецтво – це лише середина шляху, а не кінець. Наприклад, я би хотіла створити нове селище з новими правилами, але справжнє селище, а не твір мистецтва. Вигадати для людей нові прості заняття, якими б вони займалися щодня, які були б цікавими для них. Люди хочуть ходити разом до магазину і підмітати двори, тому що це «підвищує їхню культуру», а вони хочуть мати «вищу культуру». Людей зазвичай поєднує спільна діяльність, але я намагаюся поєднати їх через найбільшу проблему між ними. Я намагаюся показати те, що роз’єднує людей, як їхнє спільне. Багато проектів спрямовані на те, щоб об’єднати людей, які не люблять одне одного через спільний об’єкт ненависті. 
 

Катеріна Шеда народилась 1977р. в Брно, Чехія. Закінчила Академію образотворчого мистецтва в Празі. Її проекти зазвичай відбуваються в районі, де вона проживає (в селі або на околиці міста). Шеда брала участь у численних персональних і групових виставках, включно з Берлінською Бієнале (2008), Ліонською Бієнале (2009), documenta 12 (2007) та ін. Її проект «Пагорб дзеркал» демонструвався на виставці номінантів Future Generation Art Prize в PinchukArtCentre.

Проект "Пагорб дзеркал"Проект "Пагорб дзеркал"Проект "Пагорб дзеркал"

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676