Ліз П'ю: У пошуках можливостей

© Віра БалдинюкDSC00441 Ліз П'ю - арт-менеджерка й продюсерка з Британії, співзасновниця компанії Walk the Plank, однієї з провідних культурних організацій у Великобританії, які працюють у публічному просторі. Протягом 15 років працювала над національною програмою гастролей плавучого театру на баржі “MV Fitzcarraldo”. Її компанія забезпечила проведення культурних подій у місті Деррі-Лондондеррі, коли воно отримало статус “міста культури” в 2013 році. Ліз П’ю вивчала театральну справу в Університеті Манчестера і відтоді працює з постіндустріальним культурним ландшафтом північно-західної Великобританії.

В рамках семінару культурної критики та репортажу “Культура 3.0” Ліз П’ю прочитала лекцію “Креативна економіка як рушій для трансформацій у суспільстві”. ВІРА БАЛДИНЮК попросила арт-менеджерку поділитися спостереженнями про культурну ситуацію в Українi під час перебування Ліз на програмі Британської Ради Canny Creatives.

Віра Балдинюк: Чому Ви обрали Україну для втілення своїх арт-менеджерських планів? Це Британська Рада запропонувала нашу країну?

Ліз Пью: Гадаю, Британська Рада намагається вкладати свіжі ресурси туди, де вона може стати найбільш корисною, за межами Європи -в таких країнах, як Росія, Білорусь, Україна, Казахстан, Азербайджан, Вірменія, Грузія, західні Балкани та Ізраїль.

Мій приїзд – це частина цілком нової схеми для Британської Ради, яку вони ніколи не втілювали раніше – залучити різних творчих консультантів у різні країни на короткий час. Рада хоче задовольнити потребу в знаннях, контактах, обміні інформацією, яку виказують різні команди з країн. Коли я подавала заявку, потрібно було вказати, якій країні я надаю перевагу. Я побачила оголошення вечором у неділю, а дедлайн був о 9 ранку наступного дня, тож у мене було надто мало часу для досліджень чи розмов з людьми. Я була зі своїми племінницями в той час, ми дістали великий атлас і я попросила: "Покажіть-но мені Україну, знайдіть Баку в Азербайджані, Сербію, давайте глянемо на Казахстан" і ми знаходили ці екзотичні й такі віддалені місця. Пам’ятаю, як у нашому шкільному курсі географії Україну описували як “житницю Європи”. Добре відвідати країну з гарним хлібом, подумалося мені, а як щодо можливості пожити в Києві замість Баку чи Белграду? Відповідь була легкою.

В.Б.: Яка ваша мета як експертки?

Л.П.: Британська Рада – динамічна організація з офісами в 110 країнах і з командами, які серйозно працюють у трьох напрямках – викладання англійської, освіта (педагогічна робота, покращення роботи викладачів у освітній системі), і мистецька програма, яка пропагує культуру Великобританії. І все це має на меті вибудовувати довіру і створювати умови, коли люди можуть розуміти одне одного краще. Це частина британської державної політики. Мене трохи непокоїло, чи це бува не різновид культурного імперіалізму. Чи не нав’язуємо ми свого Шекспіра решті світу? Але з програмою “Canny Creatives’” Британська Рада справді хоче поділитися досвідом мистецьких професіоналів, які працюють у сучасній Британії. І бути певною, що по поверненні додому люди знатимуть про цю роботу. Одна з тих речей, яку намагається робити Британська Рада – бути сучасною організацією з критичним мисленням. Тому поєднання професіоналів з креативного сектору Великобританії та команд із інших країн забезпечує обопільно корисний діалог. Я знаю, що повернуся в Британію з купою ідей, які могли народитися тільки за межами Євросоюзу.

В.Б.: Яких речей Вас вже встигла навчити культурна ситуація, у якій ви перебуваєте зараз?

Л.П.: Моя кар’єра завжди була пов’язана з тим, що я часто опинялася в різних місцях і навчалася серед різних ландшафтів (не лише в географічному розумінні). Понад 20 років я керую власною компанією і командою фантастично захопливих людей, які, чесно кажучи, і мій власний імідж роблять кращим. Тож ця можливість була чимось на зразок "Вау, це поза межами мого комфорту!": працювати самій, у новому місці з новою організацією, де я нікого не знаю, і не знаю мови. Це також додатковий час для мене, щоб я поміркувала про значення культури.

Я тут для того, щоб слухати й говорити. Спостерігати, як працює місцева команда. Головний офіс Британської Ради в Лондоні має великий досвід у царині візуальних мистецтв та перформансу, музики та креативних індустрій. Але тамтешні спеціалісти просто не можуть мати глибокі знання про ширше коло країн. Я приїхала на 6 місяців і маю шанс копнути глибше і зрозуміти деякі труднощі українського світу, в якому працює Британська Рада.

В.Б.: Ви справді дуже заглибилися в культурне життя України. Ведете блог, подорожуєте по всій Україні. Будучи всередині країни, які ви бачите головні риси, які відрізняють її від Великобританії?

Л.П.: Нам слід зустрітися за 4 місяці для ще однієї розмови,тому що зараз усе, що я скажу, буде значною мірою моїми першими враженнями. Речі зазвичай виявляються не чорно-білими, а сірими. Мої перші враження як гостя в Києві – люди приязніші, ніж в інших столицях світу. Люди розуміють мої спроби комунікувати і намагаються допомагати мені. Щодо мистецтва й культури, думаю, є величезний розрив між інституціями з абсолютно застарілою структурою та між незалежними теоретиками та художниками, які намагаються працювати зовсім по-іншому, з мінімальною підтримкою.

Ілюстрація першого випадку – Donbass Opera, яку я відвідала в Донецьку. У постійному штаті працює понад 500 осіб, заклад видає 116 вистав на рік. (Для порівняння, The Royal Opera House в Лондоні дає 428 вистав, маючи в штаті 250 працівників). У Донецьку немає інших великих культурних інституцій, а ця велетенська організація дає лише 9 шоу на місяць. Так чи інакше, їхня нещодавня співпраця "Летючий Голландець" із Гете Інститутом та SKM справді допомогла звести докупи різних дизайнерів, співаків та режисерів, показавши гарний приклад більш відкритої співпраці з партнерами поза межами інституції. Ну і, крім всього, донецька “Ізоляція” – справді захопливий простір сучасного мистецтва, домівка єдиного в Україні Фаблабу.

В.Б.: Як ви оцінюєте насиченість культурної програми у великих українських містах? Чи достатньо цього для нормального культурного життя пересічного городянина?

Л.П.: Однозначно не достатньо. Я отримую розсилку від What’s on Kiev що два дні. І ці листи зазвичай не дуже довгі. Надто багато кавер-груп і недостатньо класних мистецьких подій, як на мій смак. (Тут я оминаю увагою екстраординарні події на Майдані, звісно). Зовсім немає відчуття, що це місто-космополіт - я очікувала більше подій андеграундної культури, різноманіття заходів (хоча, можливо, я не про все знаю). Я побувала в “Малій Опері” і було приємно побачити, як використовують це приміщення для живої музики.

У нас є традиція розміщення сквотів у старих закинутих будівлях: у 1980-90-х на півночі Англії молоді люди й художники почали окуповувати покинуті індустріальні простори і влаштовувати вечірки, виставки й перформанси, це в результаті народило багато “громадянської енергії”.

Одне з моїх вражень про Україну – з розмов із молодими людьми я відчуваю, що вони прагнуть знань, хочуть подорожувати, пізнавати нові речі, що характерно для всіх молодих людей, напевно. Але тут вони менше розуміють, наскільки важливою є культура, яка може допомагати в створенні “нових традицій”. І я маю на увазі, звісно ж, не фольклорні традиції, хоча вони можуть навчити, яким чином ти можеш виказати повагу до минулого. Але такі традиції, які покликані показати, що майбутнє залежить від самих людей, молодих і старих, залучених у творчу дискусію.

Якщо говорити про різницю між Україною та Великобританією, молоді люди в Англії говорять про культуру так, ніби вони самі є частиною цієї культури: вони її створюють і володіють нею. Я не дуже бачу таке ставлення серед молодих людей в Україні.

В.Б.: Ваша компанія обрала досить видовищний вид мистецтва. Перформанси залучають значну кількість людей, інколи цілі міста, вистави безкоштовні. Не відчуваєте, ніби тим самим розбещуєте глядача?

Л.П.: Мій шлях до культурних проектів почався з того, що я сиділа розчарована, споглядаючи чергову виставу з нечисленною купкою людей в театрі. Моя початкова мета виросла з бажання виставити нову чудову роботу перед аудиторією. Як зробити так, щоб люди ломилися в двері, щоб побачити виставу? Моя перша відповідь була – розмісти роботу на кораблі та з’являтися в портах і гаванях, які досі є центром багатьох спільнот у Великобританії. Отак ми облаштували мандрівний театр-корабель.

Друга відповідь була – якщо ти хочеш, щоб люди по той бік дверей побачили твою роботу, можливо, краще розмістити свою роботу за дверима, виносячи виставу за межі традиційного театрального простору? Це означає, що значно більше людей зможуть це побачити.

Третя моя ідея була щодо залучення людей як учасників, а не просто як глядачів.

Бажання працювати в публічному просторі йде від потреби не застрягати в традиційному просторі, де люди мають купувати квитки, щоб отримати досвід. А це несе великий економічний виклик: коли ти працюєш поза традиційними інституціями – ти також працюєш поза традиційними джерелами фінансування. Ти мусиш стати кмітливим, щоб забезпечити сталість проекту, і ми робили це завдяки виставам, за які люди, фестивалі чи міста хотіли би платити.

Тому якщо хтось нам платить за те, щоб ми влаштували феєрверк для народного свята, ми завжди кажемо “так”, тому що нам і такий вид роботи потрібен. Такі речі не є “мистецтвом”, але вони дозволяють забезпечити сталий розвиток компанії. А якщо ваша компанія стабільна, і не опирається на державне фінансування, тоді є більше можливостей створювати справжнє мистецтво – вистави, які ми прагнемо робити згідно зі своїми уявленнями. Я думаю, мусить бути баланс між різними видами робіт.

Ми хотіли розвивати нашу власну інфраструктуру митців, але ми не можемо дозволити собі штат працівників на повну ставку. Ми створили можливості для людей працювати разом, ризикувати, заробляти і підтримувати родину. Ми мусимо створити збалансовану економіку, а це означає, що інколи людей наймають влаштовувати корпоративні феєрверки – наприклад, як це було для весілля сера Пола МакКартні. Але найголовніше – розвивати спільне мистецьке бачення і вміти розповідати історії – історію міста чи місця, наприклад. Ми виростили команду, яка дуже добре навчилася робити обидві речі, тому що в них як у самонайнятих працівників є знання, як зробити сталим розвиток економки та екології довкола себе, як і довкола Walk The Plank.

В.Б.: Скільки часу знадобилося, щоб прийти до такої економічної моделі компанії, і скільки разів вона змінювалася?

Л.П.: Ми й досі змінюємося. І я думаю, що компанія постійно змінюється, тому що оточення, в якому ми працюємо, також змінюється дуже швидко. І одна з переваг відносно невеликої компанії – це дає можливість бути гнучким і дуже швидко думати. І бути компанією, яка здатна розширюватися чи реалізовувати контракти. Тож коли ми беремося за новий проект, скажімо, на £50,000 (700 тисяч грн.), з командою людей, що працює 6 місяців, і наприкінці проекту в нього залучено до 30 осіб, ми мусимо відповідати очікуванням, тому що “це лише проект”. Я маю на увазі, що всі ці люди можуть працювати разом лише короткий проміжок часу, а основний склад команди дуже маленький.

Ми мусимо швидко реагувати на появу можливостей і працювати над тим, як їх шукати. Моя робота як продюсерки – вишукувати можливості, розмовляти з міським керівництвом, великими інституціями, потенційними партнерами й людьми, у яких є кошти. Вони висловлюють мені свої бажання – привабити більше людей у Блекпул, або відсвяткувати сторіччя моста чи щось подібне, а моя роль та здатність – знайти шлях між тим, що хочуть вони і тим, чого хоче мистецька спільнота.

Це непростий процес, він вимагає компромісів та гнучкості. Інколи ми йдемо до клієнта зі справді відчутною мистецькою ідеєю і її не затверджують. Інколи ми маємо сказати “Вибачте, ми не можемо реалізувати ваше бажання”. Чи можемо ми дотримуватися нашої ідеї чи історії, чи ми схильні змінити наше бачення? Це потребує діалогу, і, гадаю, в цьому різниця між тим, як люди звикли працювати 20 років тому і як можна успішно працювати сьогодні. Нас “активізують” обставини.

В.Б.: Це одне з найважчих питань – як бути гнучким і водночас як зберігати в собі головну ідею та залишатися вірним мистецтву?

Л.П.: Давайте візьмемо для прикладу хореографа та режисера-постановника Раду Поклітару. Дехто каже, що він ніби “продався”, працюючи на Олімпійські ігри в Росії. Але давайте спробуємо подивитися на це як на унікальну можливість для митця з України попрацювати на величезній сцені перед великою аудиторією і з відповідним бюджетом. Це дозволить йому вирости й навчитися чогось, і він повернеться в Україну з іншим виміром, з іншими інструментами в його арсеналі. Беручи участь у такому проекті, він також зможе заробити достатньо коштів, щоб сказати “так” якій-небудь маленькій компанії з Луганська, яка захоче попрацювати з ним у невеличкому проекті, наприклад, рік по тому. Я просто проектую, як би це могло бути. Це все стосується збалансованої економіки – на особистісному, організаційному, культурному та національному рівнях.

Тут обов’язково має бути простір для культурного діалогу та дискусій і експериментальних практик. Боріться за цей простір – і я особисто думаю, що такий простір має підтримуватися владою чи спільнотою городян, завжди має бути простір для ризику.

В.Б.: Walk the Plank – хороший приклад того, як можна робити важливі речі для звичайних людей. Як комунікувати з аудиторією?

Л.П.: Завжди є певна напруга між так званим “високим” мистецтвом і “популярними” проектами. І це продуктивна напруга. Ми у своїх проектах послуговуємося “жаргоном” популярної культури, і критики рідко пишуть про те, що ми робимо. Дуже мало культурних коментаторів та театральних критиків, які хоч коли-небудь напишуть рецензію про виставу, яка відбувається під відкритим небом, або до якої залучено людей як учасників дійства. Вони часто бачать в нас мистецтво для спільнот локального значення, яке не варте критики в національних виданнях. Я вже звикла до того, що ми живемо абсолютно за межами світу високого мистецтва.

Я б сказала, знадобилося понад 10 років, щоб нас почали справді вважати фахівцями своєї справи. Ми щоразу мусили доводити, що наша робота впливає на суспільство і дуже цінується аудиторією та учасниками. І Британська Рада свідомо обрала для своєї програми Canny Creatives людей, які НЕ працюють у великих інституціях в Лондоні. Вони обрали людей, які працюють інакшим чином, і які можуть поділитися своїм свіжим баченням.

Те, що відбувається тут і в Манчестері – досить схоже в плані орієнтації в просторі, в намаганнях залучити людей до активнішої ролі городян, пошуках можливостей, які працюватимуть на людей у цій країні.

В.Б.: Головна ідея Walk the Plank – мистецтво може змінювати світ. Які речі ви вже змінили у своєму мистецькому довкіллі?

Л.П.: Так як ми все почали з корабля, мобільність була в нашій крові. Ми з’являлися, робили виставу і відпливали собі геть. Думаю, це було важливо – здатність “виникнути” і зробити щось виняткове, а потім зникнути. Це секрет нашого успіху, але водночас і надзвичайно складний виклик. З погляду місцевого мешканця це було наче цирк, який приїздить у місто на один вечір чи тиждень. А потім цирк їде. Це момент трансформації, а потім магія зникає. Я досить довго над цим думала. Чи це не безвідповідально – вигулькнути, заробити гроші та піти геть? Думаю, моменти натхнення – це добре. Моменти чуда – ось що я роблю і це цілком прекрасно, але ми мусимо працювати і жити так, щоб залишити після себе щось. Відлуння того самого моменту трансформації, яка триває і розходиться, ніби кола на озері.

Ми ніколи не залишаємо по собі нерухомий об’єкт чи скульптуру. Ми намагаємося працювати з локальними художниками, як і з людьми з місцевих спільнот, які стали частиною команди проекту – це тренувальна можливість і момент натхнення для них і для нас. Це обмін: вони перетворюються на експертів Walk the Plank. Але те, що ми робимо, майже завжди тимчасове. Бо саме життя є таким.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676