Літак на вимогу

© Тетяна Філевська
Олеся Островська-Люта та Алевтина Кахідзе

16 вересня 2010 року Фонд Ріната Ахметова «Розвиток України» відкрив нову грантову програму  для незалежних мистецьких проектів і? [ідея – імпульс – інновація] проектом Алевтини Кахідзе «Я запізнююся на літак, на який запізнитися неможливо». Проект і програма викликали дуже жваву і неоднозначну реакцію та бурхливе обговорення, зокрема, в соціальних мережах. КОРИДОР вирішив розпитати Алевтину Кахідзе і кураторку проекту (і менеджерку Фонду) Олесю Островську-Люту про їхні мотивації, очікування і враження.К.Б.: Алевтино, як ти думаєш, чому для багатьох людей виявилося важливим те, що ти нічого не намалювала в літаку?

А.К.: Потому что очень многим казалось, что это была моя мечта – рисовать землю из окна частного самолёта. Была возможность это письмо прочитать на выставке, журналисты имели к нему доступ. И все равно та фраза, что «я  художница, но не могу нарисовать Землю, если бы она была нарисована с окна моего собственного самолета», воспринималась буквально: дайте мне самолёт - и я нарисую землю. И нет никакой возможности спорить, как нужно воспринимать эту фразу. Мне кажется, у меня вообще не было другого выхода, как просто не рисовать.

О.О.: Дуже багато міркувань про це: чому ти не малюєш і чому тебе це турбує.

А.К.: Это был эмоциональный проект, мне, если честно, в какой-то момент казалось: ну, как это я буду не рисовать. Может, стоит ближе быть к тем, кто так хотел, чтобы я это сделала?

К.Б..: Коли ти продумувала для себе: чи малювати, чи, може, все-таки не малювати? Коли готувалася до проекту чи вже на борту літака?

А.К.: Нет, с самого начала, когда поступило предложение от Фонда, это было самым главным вопросом. Мы начали работать над проектом «Я опоздываю на самолёт, на который опоздать невозможно», но было понятно, что этот проект есть продолжением проекта с письмами, который назывался «Земля с окна частного самолёта». И раз к письму из первого проекта отнеслись буквально, то я просто я не представляю, что могла это проигнорировать и не сделать проект о стереотипах: кто такой художник, что он должен делать. Я думаю, я подыграла этому образу художника: блузка, тубус. Да, берета не хватало, но я подумала: достаточно. Да и потом, хочется быть хоть чуть-чуть хорошенькой. Я подыграла этому образу, а потом сама же и разрушила, не нарисовав ничего.

К.Б.: Ми колись із тобою говорили про реакцію публіки, про реакцію журналістів і критиків взагалі на твою творчість і на твої проекти. В принципі, за роки ця реакція особливо не змінилась: вимога буквалізму, дуже стереотипне сприйняття і не здатність відчитати іронію. Тобто, я передбачаю, ти мала очікувати на таку реакцію…

А.К.: Я думала, реакция будет мягче. Не будет столько эмоций, сколько возмущений, не будет обвинений даже со стороны журналистов: «Что, что же делать? Нам нужно сдавать материал, а нет ничего».

К.Б.: Але це справедливо, що посутня реакція не змінилась? Урешті-решт, репліки, мовляв, проект «Очі мого чоловіка…» емоційний і сентиментальний із того ж джерела походять.

А.К.: Возможно, но если говорить о проекте «Глаза моего мужа как у Жанны Самари», это была инсталляция, я была дистанциирована,  у меня было время подумать. А в теперешнем проекте, изначально медийном, мне нужно было быть готовой, мне нужно было реагировать на месте. Мне нужно было не злиться, когда хотелось злиться. Мне нужно было довести дело до конца. Но есть какое-то уже выработанное отношение к собственной профессии. Надо как-то было не смешивать эмоции и реакцию на то, что происходит. Ведь эмоциональность не имеет отношения к форме, к содержанию проекта. Форма должна быть переработанной. И тогда на выходе это может быть какой-то идеей, а не сиюминутной реакцией.

К.Б.: Мені видається,ти собі трошки суперечиш. В тебе багато проектів, персональних, особистісних. Ти сама сказала, що це дуже емоційний проект.

А.К.: Нет, не в этом дело. Например, Олесе, по-моему, я уже рассказывала: была ситуация, когда мы сели в самолёт, оператор одного из каналов дал мне в руки салфетку подержать. Когда я спросила: зачем? - он ответил: я же буду сейчас снимать лист бумаги, вы на нём будете рисовать, а мне нужно white balance установить. То есть я не должна была ему объяснять, что я не буду рисовать. Я молча держала эту салфетку и делала то, что должна была делать. Вот о чём я говорю, об эмоциональности. Может быть, если бы я не делала проект, я тут же начала бы ему объяснять, что я не буду рисовать и что такое искусство.

О.О.: Цікаве саме очікування. Те, чого очікують від художника, від будь-яких його звернень, і що художник взагалі повинен робити і казати. І це було великою мірою пов’язане з тим, що художник повинен створити якусь річ, якийсь об’єкт, який можна повісити і якось коментувати в майбутньому. Оскільки Алевтина зрозуміла, що всі ті очікування до неї є, вона їх просто перегорнула. Це була свідома відмова: не створювати якусь річ. Для багатьох людей створення речі – це є сенс мистецтва.

Плюс у нас дуже слабо розвинута звичка до перформансу, ми слабо розділяємо умовну і життєву реальність. Перформанс – це завжди умовна реальність. І навіть якщо це перформанс у форматі лекціїї, це все одно умовна реальність, вона завжди театралізована, що було дуже добре видно під час Алевтининої лекції-перформансу.

Якщо це читається інакше, то для мене це демонструє, що, напевно, нам треба частіше читати, писати і говорити про перформанс. Ми, напевно, всі погодимося, що в Україні перформансів, зроблених українськими художниками, на пальцях можна порахувати. Відсутність звички, відсутність рефлексій про те, що відбувається. Неготовність погратися в таку гру.

Публіка поділилася дуже різко на тих, кому дуже сподобалось і кому дуже не сподобалось. Я думаю, що така різна реакція означає успіх перформансу.

І треба сказати, що Алевтинин перформанс звичайно передбачав велику кількість читання. Тобто люди повинні були багато прочитати, щоби в якийсь момент зрозуміти, про що йдеться. Професійна публіка, і ти, і я, і Алевтина – ми часто так робимо: приходячи на виставку, нічого про неї не знаємо, орієнтуємось тільки на перше сприйняття. Але з такими проектами, як Алевтинин, це проблема. Тому що ти бачиш тільки перший шар – і нічого не розумієш потім, бо мусиш бути готовим.

Для мене одна з найцікавіших відеоінсталяцій, які я бачила в своєму житті, - не пам’ятаю, на жаль, автора - це телевізор, що стоїть на тумбі, на ньому відео з обличчя художника, котрий пальцем поправляє задушливий комірець і важко зітхає. І все. Що зробив художник: він взяв страх, бажання померти, коли публіка бачить твою роботу, і перетворив це на мистецький твір. Бо це все одно найголовніше, що художник переживає. А коли подивитись на цей твір із точки зору того, що аудиторія очікує від художника якогось чуда, як хтось мені казав, - то виявляється, що ніякого чуда художники не здійснюють.

Це, власне кажучи, підтвердження того, що мистецтво значно ближче до філософії, ніж до шоу-бізнесу. Від шоу-бізнесу ми, очевидно, чекаємо розваги, а від мистецтва розваги чекати не варто. Для того, щоб розуміти його, треба не лише знати теорію, а й інколи історію, котра стоїть за тим, що ти бачиш, вона довга, і її треба довідатися.

Часто приїжджаючи на Маніфесту чи на Документу, де точно знаю, що був дуже ретельний відбір робіт, я половини робіт не розумію. Я пам’ятаю, здається, на Документі 11, яку робив Окуї Енвезор, були твори африканських художників. Бачиш перед собою документацію чогось і просто не розумієш, навіщо це. А не розумієш, бо не знаєш дуже великого масиву інформації, яка за цим стоїть. Тобто це нормальна річ, і кожен із нас, як глядач, із цим стикається. Це ще історія про те, як глядач і художник сперечаються: що кожен із них знає.

К.Б.: Що тоді робити в українській ситуації, коли глядач, навіть професійний, не готовий? Тобто він не надивлений, не начитаний, і якоїсь динаміки в бік більшої підготовки глядача я, наприклад, не бачу.  

А.К.: Почему ты так думаешь?

О.О.: Мені здається, ти стигматизуєш аудиторію безпідставно.

А.К.: Мне кажется, молодёжь сейчас другая.

К.Б.: Тобто якщо художник обирає позицію не загравати з аудиторією або не піддаватися на її очікування якогось шоу-моменту, то він чи вона постійно свідомо чи не свідомо перебуває в ролі такого едукатора? Навчає, навчає, навчає?

О.О.: В багатьох країнах відбувається те саме. Мій чоловік, філософ Тарас Лютий добре сказав, що мистецтво – це щось, що заповнює розлам, який утворюється кризою смислів. Тобто, в той момент, коли утворюється криза смислів, і починає працювати мистецтво.

Воно демонструє недостатність готових рецептів, воно змушує пережити цю кризу смислів і підштовхує глядача до творчості. Глядач мусить сам креативно спробувати знайти для себе якісь речі. Я пам’ятаю реакцію на інсталяцію Ніколетти Марковіч у моїй першій виставці «Ніжність», котра була зовсім невинною. Але дуже часто люди говорили, що це огидно, тому що в роботі були використані косметичні серветки. Однак той факт, що люди обурювалися, можливо, теж означає, вони все ж таки питали себе: чому? навіщо вона це робить? Так що я би не стигматизувала так публіку.

К.Б.: Які найцікавіші для вас були реакції публіки на цей перформанс?

А.К.: Думаю, контекст для лекции-перформанса был очень любопытен тем, что пришли менеджеры, художники — все, кто, в принципе, заинтересован или будет заинтересован, чтобы получать гранты. Это новая программа. И вот эта аудитория не просто разделилась, а интересно то, что реакция не включала никакой дискуссии о свободе творчества. А ведь исходные данные были невероятные.

80 тысяч гривен стоит проект. Это частные деньги. Художница соглашается их потратить. И вопрос: имеет ли она эту творческую свободу или не имеет? Но на эту тему не было ни одного вопроса, дискуссии не было: чьи это деньги, как их тратить, как отчитываться, где творческая свобода художника? Должны ли это быть иллюстративные проекты? Или это должны быть проекты с объектами, без объектов, которые называются коммерческими, некоммерческими?

К.Б.: Я у Фейсбуці читала великі дискусію з приводу того, що таке використання власне грошей є невиправданим, марнотратним. Використання такої суми грошей на мистецький проект, який «в результаті» нічого не дав, - це марнотратство…

А.К.:  Я не подписывала контракт с фондом Рината Ахметова, что я им принесу на бумажке что-то нарисованное. Нет-нет. Но тогда считаем ли мы бесполезным говорить о том, что такое искусство в целом и что такое произведение искусства? Если это бесполезно, то, да, и мой проект бесполезен. Если мой проект не обладает качествами, достаточными для коммуникации на этом уровне – да, он бесполезен.

К.Б.: Може, той факт, що дискусія про свободу творчості не відбулася як така, свідчить про те, що питання просто не існує в нашому мистецтві? Тоді цікаво, чому?  

О.О.: Я не дуже згодна, що вона не відбулася. Вона все ж таки відбулася і продовжує відбуватися. Але цей перформанс не мав перетворитися на круглий стіл, правильно? Тобто перформанс – це спосіб підштовхнути людей до чогось, приміром, до обговорення. Частина людей справді думала про свободу творчості: ті, хто потім надсилав мені мейли зі своїми враженнями, як раз про це і говорили.

Стосовно того, чи існує питання свободи творчості в українському дискурсі. Ну, знаєш, є така кількість питань, які недостатньою мірою існують в нашому дискурсі. Хоча зараз значно більшою мірою, ніж десять років тому, коли взагалі жодне питання ні в якому дискурсі не існувало.

Я досить оптимістична і я думаю, що це одне з питань, які варто обговорювати. І, можливо, варто робити якісь симпозіуми, семінари чи інші події про це. Щодо витрачання грошей я казала тисячу разів, коли говорила про програму, що не можна вважати результатом будь-який конкретний об’єкт, який можна помацати і зважити. Приміром, симпозіум, конференція – це теж дуже ефемерна річ, обмін ідеями, це подібно на перформанс. Тобто, передовсім, слід розуміти, що мистецтво має на меті збурювати подібне осмислення. Мені здається, що це – найцікавіша функція мистецтва. І я думаю, що нам це вдалося. Інша справа, що вийшла немодерована дискусія, але мистецтво і є немодерована дискусія. Якби ми хотіли модеровану дискусію, то, напевно, робився б якийсь симпозіум.

І, якщо чесно, я не бачу проблем із публікою. Я думаю, що публіка достатньо відгукнулася. Від публіки, котра не має нагоди часто бачити перформанси, твори якогось провокативного (в сенсі інтелектуальної провокації) характеру, не можна очікувати, що це відразу буде легко декодовано. Уявімо собі, якби це був Олег Кулик «Людина-собака», як це було на початку 1990-х у Москві. Напевно, це не викликало якогось розуміння, чому раптом цей успішний куратор починає поводитися, як собака на вулиці. Це ж виглядає дуже дивно, правда? Але ця робота протягом багатьох років ще змушувала людей говорити і думати.

К.Б.: А з точки зору тебе не як куратора, а менеджера Фонду «Розвиток України» наскільки такий запуск програми можна вважати успішним?

О.О.: Цілком успішний. Людей було достатньо, люди говорять, дзвонять. Ми як Фонд намагались продемонструвати, що ми не намагаємось контролювати чужі ідеї. І я думаю, що це ніколи не відбуватиметься. Ми прагнемо не задавати якихось рамок, маємо бажання дати максимальну свободу. Це метафора, що програма має бути таким літаком на вимогу митців в широкому сенсі цього слова. Це, швидше, платформа, ніж намордник.

К.Б.: А як поєднуються ролі куратора і менеджера?

О.О.: Це дуже складно. Ти мусиш виконувати кілька завдань одночасно і мати, водночас, кілька поглядів, котрі дуже важко узгодити в одній людині. Але в проектах на кшталт перформансу все ж таки роль куратора дуже невелика. Ти не створюєш ідеологічний простір, як на виставці. У випадку однієї роботи, одного перформансу роль куратора дуже допоміжна. Це вже не той куратор, який визначає долю роботи, зовсім ні. Це той куратор, котрий не контролює роботу. Це цікаво, для мене це зовсім нова ситуація. Я ніколи не працювала над такими проектами.

Але дві різні ролі, звичайно, важко поєднати. Я не думаю, що це таке, що можна робити часто.

К.Б.: Алевтино, а які твої стосунки з перформансом? Якщо я не помиляюсь, в рамках проекту «Шопінг» був перший перформанс?

А.К.: Нет, я считаю своим первым перформансом то, что я сделала в бутике в Перми (во время выставки «Якщо/Если/If» в музее PERMM), когда мои рисунки брендовой одежды и аксессуаров разместились среди самих вещей .

Я заметила, что когда я начинаю кому-то что-то объяснять о том, что я делаю, получается перформанc. И я решила написать текст, придумать интонацию. Хотя сначала я привыкала к своей собственной картинке: я снимала себя на видео и смотрела. И я заметила ту любопытную вещь, которая называется интонация. И метафоричность речи, которая, если удалась, дистанциирует от реальности. Самым важным было, глядя на свои же репетиции, не смотреть на на то, что это я, Алевтина Кахидзе, у которой есть паспорт, которая живёт на улице Луговой 9А. Это не имеет ко мне отношения. А я должна была стать кем-то третьим и смотреть на то, что я вижу, не стесняясь.

К.Б.: Це можливо? Ти береш на себе певну роль і дистанціюєш себе, Алевтину Кахідзе, художницю, від певного персонажу?

А.К.: Да, и на это есть ну может несколько минут, когда ты видишь аудиторию. Когда я делала перформанс в бутике, пришли клиенты бутика. Это люди, у которых были представления о том, кто такие художники: если это художница, то она – какая-то дива из ХІХ века. И у меня там появились такие интонации, которые… если тебе самому не скажут, что это перформанс, ты можешь не поверить, что это действительно ты, как-будто ты сошёл с ума, впал на какое-то время в забытьё.

Я знаю одно: такие проекты сложно реализовывать. Все же я применяю хитрость, чтобы их сделать. Я ж не рассказываю всем всё о проекте и его их предполагаемом результате. Мне иногда просто приходится как-то влюбить в себя всех, кто со мной работает, чтоб они не думали, что я сумасшедшая. Потому что когда они не думают, что я сумасшедшая, можно говорить о творческой свободе.


Художній проект Алевтини Кахідзе «Я запізнююсь на літак, на який запізнитися неможливо», 2010р, здійснено завдяки зусиллям Фонду Ріната Ахметова "Розвиток України"Художній проект Алевтини Кахідзе «Я запізнююсь на літак, на який запізнитися неможливо», 2010р, здійснено завдяки зусиллям Фонду Ріната Ахметова "Розвиток України"Художній проект Алевтини Кахідзе «Я запізнююсь на літак, на який запізнитися неможливо», 2010р, здійснено завдяки зусиллям Фонду Ріната Ахметова "Розвиток України"Художній проект Алевтини Кахідзе «Я запізнююсь на літак, на який запізнитися неможливо», 2010р, здійснено завдяки зусиллям Фонду Ріната Ахметова "Розвиток України"Художній проект Алевтини Кахідзе «Я запізнююсь на літак, на який запізнитися неможливо», 2010р, здійснено завдяки зусиллям Фонду Ріната Ахметова "Розвиток України"Художній проект Алевтини Кахідзе «Я запізнююсь на літак, на який запізнитися неможливо», 2010р, здійснено завдяки зусиллям Фонду Ріната Ахметова "Розвиток України"

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676