Перформанс - мистецтво комунікації
- Аліна Сандуляк
- 2 жовтня 2013
-
-
- 4009
Школа вже приносить свої плоди – на львівській художній сцені почали активно працювати молоді художники, у чиїх роботах, окрім міцної прив'язаності до української художньої традиції та виражальної мови, все ж помітний вплив польського концептуального мистецтва. І з кожним роком на Школу приїздить дедалі більше людей, вона набирає обертів та розвивається: два роки тому Януш Балдига вперше запропонував тему (що говорить про більш підготовлений рівень студентів), а цього року (4-8 вересня) вирішив зробити розділення на групи – для початківців та тих, хто бере участь вже вдруге-втретє, та запросити ще одного викладача – Родді Гантера. KORYDOR, зі свого боку, вирішив поговорити з Янушем про заснування та розвиток Школи перформансу, польське мистецтво 70-х рр., сутність сучасного мистецтва перформансу та підходи до архівування цього виду мистецтва.
Аліна Сандуляк.: Розкажіть, будь ласка, як засновник Школи перформансу, з чого все почалося. Як виникла ідея створити такі майстер-класи з перформансу саме у Львові?
Януш Балдига: Все почалося приблизно сім років тому, коли Юрій Онух проводив дні перформансу у Києві й окрім презентації був такий майстер-клас, який тривав кілька годин – одна зустріч. Онух прийшов на цю зустріч і сказав, що це треба розвивати, це має стати більшим проектом. Це його ініціатива. Він знав мої проекти в Польщі, які тривають у часі – пару днів, тиждень, і які закінчувались якимось результатом. І він запропонував мені Львів. Організатором мала бути галерея “Дзига”. Так все і почалося.
Перформанс – це жанр мистецтва, який має освітню течію. В перформансі весь процес відкритий. І ми були свідками цього процесу: його розвитку, часом кризи, але сам процес є суттю переказу. І чотири дні, які зазвичай проходить Школа, – це дуже короткий час, але навіть за такий невеликий період можна прийти до якихось результатів. Під час кожної Школи наступає такий момент, коли ми починаємо говорити про особисті, персональні речі, а в основі перформансу все ж таки людина, персона. Учні хочуть говорити про себе. Це стало проблемою мови – як будувати цей переказ.
Вже впродовж кількох років я задоволений рівнями робіт учнів. Уже два роки тому з’явилися роботи такого рівня, що Влодко Кауфман сказав: “Це вже треба робити в рамках Тижня актуального мистецтва”.
А.С.: А які якісні переміни Ви спостерігаєте?
Я.Б.: Пару років тому я вперше запропонував тему – “Кордони простору”. В цьому році тема звучала як “Лабораторія міждисциплінарності перформансу”. Перформанс – це мистецтво комунікації. Дуже важливим моментом є особистий ритуал. Я дуже хотів, щоб ці ритуали, розповіді, були персональними та особистими. Кілька років тому першого ж дня учні питали: можемо ми утрьох підготувати перформанс? Я відповідав: можете, але краще хай кожен робить це від себе, від свого імені, і на свою відповідальність, створює свій особистий меседж. Я також хотів, щоб вони подивилися на своє тіло як на знаряддя, яке допомагає будувати мову. Тому зараз подібних питань стає все менше.
В принципі вже кілька років поспіль учні створюють такі роботи, які б можна було якось мистецьки захистити. Трапляються дещо наївні, але на загал дуже цікаві. Один з важливих зсувів стосується арсеналу жестів перформерів. На самому початку Школи в перформансах було дуже багато театральних засобів, не було цього живого контакту, виглядало як якась підготовлена сценка. А тепер вони почали вже розмовляти трохи іншою мовою: вони не використовували масок, театральних жестів, йдуть до себе і навпаки дуже відкриті до контакту з публікою. Саме тому зараз ми і вирішили зробити це розділення на групи.
А.С.: Розкажіть, будь ласка, чому в цьому році Ви вирішили зробити розділення Школи перформансу? Тобто з однієї загальної групи тепер виникло дві: для початківців і тих, хто тут вже не перший раз.
Я.Б.: Річ у тому, що кожного року до Школи приїздить певна кількість людей, які приїжджають сюди вже не в перше. Тобто вони використовують саме таку форму освіти. І завдяки цьому видно результати. Запрошений у цьому році художник мав би показати автономний проект. Йшлося про те, щоб розширити те, що показую я, щоб надати новий простір, завдяки чому можна було поширити поле впливу цієї школи.
Минулого року з’явилася певна проблема: учні, які зі мною працювали вже два-три рази, мусили повторно починати свою роботу від елементарних речей. І така ситуація створила свого роду деякий неспокій у групі, так не повинно бути. Думаю, також треба зауважити, що Школа має вже певні результати. Люди, які працювали зі мною два-три рази, почали функціонувати в мистецькому середовищі України, Польщі і не лише. В цьому році вони знову з’явилися на Школі і їм вже треба запропонувати щось нове, не початкову програму, щось на іншому рівні, тобто такий досвід, який буде виходити за рівень того, що було досвідом роботи зі мною. Родді Гантер (викладач підготовленої групи – прим. авт.) дуже добрий викладач, у нього є абсолютно інша концепція як освіти загалом, так і перформансу. Мені дуже цікаві результати його роботи з учнями, і передбачаю, що стовідсотково це буде новий простір досвіду нашої Школи.
А.С.: Чому Ви вирішили курувати групу початківців, працювати саме з ними, а не вже зі знайомими вам студентами?
Я.Б.: Треба було обрати, хто буде працювати з початківцями, і мені здалося, що саме я маю почати роботу з людьми, які ще невідомі. Також для попередніх учасників школи, які вже роблять власні перформанси, майстер-класи з Родді Гантером будуть дуже гарним досвідом. Окрім цього, мені дуже подобається вести початкову програму. Зараз я отримав таку пропозицію майстер-класів із малими дітьми. Це дуже елементарна програма для дітей віком від 7 до 9 років. Я думаю, це був доволі інтуїтивний вибір, але вірю, що він матиме добрі наслідки.
А.С.: Чому навчають у другій групі, підвищеного рівня?
Я.Б.: Насправді, я не знаю, це програма пана Гантера. Але коли я познайомив його з декількома людьми, з якими я вже працював, вітаючи їх, він сказав, що дуже радий, і що основна концепція їхнього навчання буде полягати у взаємній освіті одне від одного. Я думаю, він хоче створити простір такої взаємної трансформації досвідів в освіту, тобто це буде обмін досвідів між ним та молодими людьми. І це може бути дуже цікаво, тому що я вважаю, що індивідуальний досвід є найважливішим. В мене враження, що перформанс - це активність людей, які самотні у своєму досвіді, вони не є самотніми як такими, але вони приймають рішення на свою відповідальність, від свого імені. І зараз всі ці люди, які працювали зі мною, мають вже досвід індивідуальних дій. Тепер же вони отримають можливість попрацювати в спільному просторі. Я дуже чекаю кінцевого показу, який завершить майстерню Гантера, це буде показ спільного простору, спільного досвіду.
А.С.: На цьогорічній першій лекції Школи Ви приводили приклад художньої маніфестації. І мені цікаво, чому саме навчає Школа перформансу: чи лише перформансу, чи можливо також суміжним формам – акціонізму, маніфестації?
Я.Б.: Звісно, вживаючи це поняття “перформанс”, можливо, ми трохи вже ним зловживаємо. Як якось сказав моїм студентам відомий польський перформер Варпеховський: “Вам потрібно зрозуміти, що не йдеться про цей перофрманс, йдеться про мистецтво та про вас”. Я показую якийсь порядок дій, які мені відомі краще, ніж інші – це мій досвід. Я вважаю, що перформанс – це інтермедіа, це дисципліна, яка існує поміж іншими дисциплінами. Саме тому тут є місце для різного типу досвіду. Якщо я бачу, що учень рухається у напрямку інсталяції, напевно, я не буду його тягнути у напрямку перформансу, я бо тут виникає ситуація, що я можу чогось навчитися у нього.
Наприклад, нещодавно в моїй університетській майстерні з’явилися студенти, які навчаються мистецтву плакату. Вони не хочуть бути перформерами, але вони приходять до мене поглибити досвід будування та використання знаку. Можливо, колись вони і будуть займатися якимось перформативним мистецтвом, але зараз вони приходять з інтенцією навчитися символіці знаку, яка їм потрібна у праці з плакатом. Тому тут я не хочу закриватися в обмеженому просторі, я б хотів це розширити.
А.С.: Януше, розкажіть також про Ваш педагогічний досвід. Як Ви почали викладати?
Я.Б.: Все почалося від театрального простору. Я працюю з театральною групою, яка називається “Театр академія руху”. Я пам’ятаю, ще в 50-х роках ці майстер-класи були для нас очевидною практикою театру. В ті часи мені запропонували створення майстер-класів, більш театральних, але я зовсім не розбирався у театрі. І я зробив більше особистий проект. Раптом з’ясувалося, що для тих людей це зовсім нова річ. Вони в основному працювали на експресії свого тіла. А тут виявилося, що я їм пропоную те, що виходить з моєї практики як художника. Тобто окреслення, розпізнання простору, вибір місця, значення першого жесту. І це поклало початок ряду майстер-класів – в жодному театрі тоді не було такого.
Дуже важливим досвідом був цикл майстер-класів із студентами Академії мистецтв у Познані. Це відбувалося у місті Скокі у закладі “Дім пленерів”. І в Академії вирішили, що було б добре зробити такі майстер-класи з кимось поза академією, хто не має такої освітньої дидактичної практики. І це дуже гарно почало працювати. Я їздив туди кожного року, відчував дуже величезний зв’язок з тим місцем.
Коли в Академії відбулася велика зміна покоління художнього напрямку, мені запропонували зробити майстерню перформансу. Ця майстерня з’явилася і працює у Познані.
Другий важливий досвід – це те, з чим я почав працювати у 1997 році, це цикл майстер-класів у Центрі Польської Скульптури в Оронську. Ми намагаємося створити якусь аналогію між дією і перформансом зі скульптурою, мають бути такі паралельні дії. Тому що проблематика є вельми подібною: простір, перетворення процесу на видимий. Цей проект відритий для всіх студентів із художніх академій в Ороньську. Мені здається, що це найбільш вагомий проект моєї дидактичної роботи, який розвивається і є найбільш відкритим.
А.С.: А яким було коріння сьогоднішнього польського мистецтва перформансу – польське мистецьке середовище 1970-х рр.?
Я.Б.: В процесі, який тоді розпочався, були присутні дуже сильні особистості – Єжи Береш, Збігнєв Варпеховський. Береш почав працювати зі скульптурою. Він надзвичайно цікава особистість – він народився в 30-х роках, зараз йому 81 рік, скульптор з Кракова, працював у крузі Тадеуша Кантора, був членом театру “Крікот”. Вистава “Одна курка” підштовхнула його працювати окремо. Варпеховський же вийшов з поетичного досвіду. Якось я його запитав, яким був перший імпульс залучення у мистецтво, а він сказав: “Для мене першим імпульсом було зацікавлення у поезії”.
Я отримав інформацію про поетичні сеанси групи “Промінець дій” у Вільнюсі. Один стояв у середині, інші навкруги, і цей, хто посередині, мав читати імпровізацію. Його підтримували, але критично. Ще тоді я зрозумів, що це моя дорога, мені треба з цим якось співпрацювати. Я пам’ятаю, що я тоді був ще у ліцеї, у 1972 році у Любліні. І це ще не називалося перформансом, це була така зустріч з художниками – Береш, Варпеховський.
Якось я прийшов і побачив білу роздягнену людину, яка стоїть на плоті і зрізує маленькі фрагменти волосся, збирає це волосся, ледь не втративши руки і говорить про ідею нічого. Це був дуже сильний знак. Це не така робота, коли можна закритися у майстерні і працювати там два місяці самому, ця робота націлена на пошук контакту, нових форм, способів спілкування.
Мені здається, що передача досвіду між генераціями – це двигун всього того. Мої приятелі, які старші за мене на 10 – 15 років і з якими я дуже близько пов’язаний, і приятелі, які молодші на 15 – 16 років, мають певні зв’язки. Мене дуже сильно підтримує цей розвиток мистецтва перформансу у Польщі. Я був на фестивалі в маленькій місцевості Соколовсько, де побачив дівчину, яка робила перформанс. Вона мене дуже зацікавила – як вона робила свій перформанс. Це був дуже жіночий переказ. Ми познайомилися, це була коротка розмова, я просто запропонував: “Якщо ви хочете якоїсь поради, обміну думок, просто напишіть мені”. І вона до мене пише. В мене була лекція про самотність – самотність як цінність перформансу. І ця дівчина почала працювати з цим сюжетом. Я впевнений, що колись ми зустрінемося і зробимо щось разом, якийсь перформанс, бо цей процес не виникає з порожнечі.
А.С.: На вашу думку, навіщо потрібен ритуал перформансу?
Я.Б.: Є художники, які у своїх роботах пробують доторкнутися до простору сакрального. Це не лише сакральне, але така категорія, яка пов’язана з релігією, традицією, з пам’яттю, з чимось дуже особисто-сімейним. Пам’ятаю, Йозеф Робаковський зробив таку роботу: він приводив у порядок хату, де колись жили його діди, і знайшов дуже багато старих окулярів. Все, що було непотрібне, він викидав, але ці окуляри були надто особистими – їх не можна було викинути. Він почав досліджувати цю річ, кому вона могла належати. Окуляри мали дуже товсті лінзи, отже, людина мала велику патологію зору.
Робаковський надів ці окуляри, і зрозумів, що нічого не бачить. Тоді він здогадався, кому вони могли належати і почав вести розповідь від цієї особи, водити нас по його життю, а така повсякденна річ, як окуляри, повинні були бути провідником. Окуляри стали ритуальним предметом. Коли він їх знімав та одягав, це було особистим неповторним ритуалом. І таких прикладів ми можемо знайти дуже багато.
Коли йдеться про перформанс, ми завжди говоримо про людину, і навіть коли ми торкаємося глобальних робіт, ми говоримо про свій досвід, який є дуже особистий, дуже приватний. Я думаю, що в перформансі є також дуже велика пошана до предмету та його місця і значення. Наприклад, такі предмети як камінь, вода. Вони повторюються, вони завжди мають таке ледь не архетипічне значення.
А.С.: Для свого наступного питання маю зайти трохи здалеку. Якось на одній лекції Борис Гройс сказав, що сьогодні практично вся людська діяльність перетворилася на перформанс. Тобто мистецтво вже не є споглядальним, глядачі самі прагнуть і можуть робити щось, що скоріше за все назвуть перформансом. Як би Ви прокоментували таку популяризацію цього виду мистецтва?
Я.Б.: Це дуже широка тема. В Америці, наприклад, з’явилося таке поняття, як перформатика. І американські університети почали розширювати поняття перформансу – вони починають від мистецтва перформансу і рухаються далі до мистецтва дії, акціонізму, перформативних явищ і т.д. І зараз європейські університети стали їх наслідувати.
Нещодавно я отримав дещо схожу пропозицію від театральної академії у Варшаві. Кілька років тому мені запропонували читати цикл лекцій, який називається “Перформанс-арт”, для студентів, що вивчають теорію театру (там скоріше побутував контекст візуального мистецтва, аніж літератури). Декан запропонував мені розширити тему та ввести ще новіший цикл лекцій – “Театр повсякденного життя”. Що я маю читати, питаю я? А він каже “Ти краще за мене знаєш”. І ми вирішили спробувати.
Ми почали працювати над розпізнаванням ритуалу повсякденності. Студенти почали показувати приклади театру, який відбувається, приміром, десь на вулиці, часом навіть без мистецької інтенції. Практично, це старий вислів Бойса про те, що кожен є художником. Ми можемо створювати, збагачувати наше повсякденне життя. І я не вважаю, що це має бути якимось розмиттям поняття перформансу. Просто це збільшення тих прикордонних прошарків цього виду мистецтва, пошук нових просторів контакту, комунікації між людьми.
А.С.: Сьогодні художники все частіше звертаються до цього виду мистецтва і відповідно перформативних робіт стає все більше. Проте питання архівування залишається відкритим. Як з цим питанням, питанням зберігання перформативних робіт, ви працюєте у Польщі?
Я.Б.: Проблема залишається відкритою. У декількох місцях у Польщі зараз з’являються архіви мистецтва перформансу. Накопиченням інформації стосовно цього виду мистецтва займаються, наприклад, Музей сучасного мистецтва і Національна фільмотека. Важливим є те, що ці інституції не проводять селекції, вони хочуть збирати з цього поля все, але в той же час всі ці документації опрацьовуються та описуються. У Національній фільмотеці, наприклад, оцифровують старі плівки з записами перформансів 70-х рр. Таке впорядкування дуже допоможе дослідникам та мистецтвознавцям у майбутньому.
Протез зараз разом з питанням зберігання, виникає також питання, як купувати перформанс для колекції. У Любліні з’явилася колекція польського перформансу. Вони побачили документацію мого старого перформансу, яка їм не дуже сподобалася за якістю, і звернулися до мене з пропозицією зробити реконструкцію цього перформансу перед камерою. Це одна з форм підходів. Також вони звернулися з подібною пропозицією до Збігнева Вартаховського, і він після 40 років (він зробив свій перший перформанс 1968 року) робить реконструкцію своєї роботи. В результаті у цієї люблінської колекції тепер є кільканадцять нових робіт. Це не є архівом документів, це радше така креативна колекція.
Взагалі важко говорити про одну концепцію архіву, я вважаю їх має бути декілька. Це не є просте рішення. Наприклад, під час дискусії у каталонському університеті студенти висловили думку про те, що це дисципліна, яка не повинна підлягати документуванню, що робота повинна залишитися лише у пам’яті глядачів, у сфері міфів, це щось, що можна побачити, але якщо ти не побачив, то тобі залишається лише контакт із міфологією. Це утопічна концепція, але дуже цікава, дуже цікавий погляд.
Окрема подяка Анні Лазар, яка допомагала з перекладом і без якої це інтерв’ю не відбулося б.
