Повільне витискання

247032 148095581928590 5870149 n Аліна Клейтман – молода художниця, яка не так давно закінчила Харківську державну академію дизайну та мистецтв. До певного часу вона була активною учасницею харківського мистецького життя,  виставляла свої проекти в муніципальній галереї, була переможницею в конкурсі інновацій у царині скульптури та отримала відзнаку на бієнале “Non stop media 5” у номінації “Вибір Браткова” у 2010 році. Численні виставки й проекти Клейтман, що відбувалися в Україні,  пов’язані із соціальною критикою та розкриттям жіночої сексуальності. Сьогодні ж Аліна мешкає і творить у Москві. ЄВГЕНІЯ МОЛЯР вирішила розпитати, що штовхає молодих художників та художниць шукати себе поза українським культурним контекстом.     

Євгенія Моляр: Розкажи, як так сталося, що ти проміняла харківський Худпром на московську Школу Родченка?

Аліна Клейтман: Ну, я не проміняла. Я отримала диплом в Худпромі.

Є.М.: Бакалаврський?

А. К.: Не суттєво. Це ж диплом про вищу освіту. Коли я тільки вступала в Худпром, мої родичі мене налаштовували на те, що важливо отримати диплом, а потім я можу робити все, що я вважатиму за потрібне.  А школу Родченка я вибрала тому, щоб, приїхавши до Москви, мені спочатку було чим зайнятися.

Є.М.: Тобто спочатку було рішення про переїзд до Москви, а навчання - привід.

А. К.: Так.  Потрібне було якесь моральне виправдання цього кроку для себе самої і для моїх родичів. Мовляв, я приїхала не просто так, а вчитися. А якщо не сподобається, можна будь-коли звалити.

Є.М.: Вже минув рік, як ти там навчаєшся?

А. К.: І за цей рік я змінила своє ставлення до цього закладу.

Є.М.: В кращий бік?

А. К.: В дуже кращий! Я спочатку всього не розуміла. А зараз можу сказати, що там дають супер-класну технічну підготовку. Є відеомонтаж, постановка світла, 3D... І викладають це високопрофесійні спеціалісти. Є спеціалізовані предмети, і крім того, навчання у майстра.

Є.М.: До майстра потрапляєш з першого курсу?

А. К.: Так, щойно вступаєш. Там є два факультети фотографій, факультет відеоарту та інсталяції– там, де я навчаюсь, та інтерактивні медіа – там навчається Уляна Биченкова.

Є.М.: Хто в тебе майстер?

А. К.: У мене – Кирил Преображенський. Я ще на етапі вступу вибрала свідомо цей факультет. Я бачила його роботи, була на консультації, мені все сподобалося. Зараз у мене відбувся супер-прорив завдяки Школі Родченка. Мислення змінилось дуже сильно, і багато в чому завдяки Кирилу Преображенському. А коли змінюється мислення, змінюються й запити. І тут же є можливість проконсультуватись з людьми щодо реалізації та втілення нових для себе речей. Можна з’ясувати для себе різні технічні аспекти. Я зараз почала працювати з новими і досить складними для себе матеріалами, і тут же дізнаюсь про всі їхні особливості.

Є.М.: А тематика творчості змінилася? Як вплинув на це твій переїзд до Москви?

А. К.: Відбувся переворот свідомості. А сам переїзд до Москви не надто вплинув. Просто відкрила для себе якісь відмінності, як, наприклад те, що в Москві стратегія “частіше та більше” – не діє, так як в Харкові чи в Києві. Адже така кількість майданчиків та художників змушує вкладатись у висловлювання, більш ретельно над цим працювати.

Є.М.: Чи не було в тебе страху загубитись в такому насиченому арт-просторі Москви?

А. К.: Був. І зараз є. І не знаю чи в найближчі 20 років мене покине.

Є.М.: Як в Харкові, так і в Москві ти знаходишся в колі соціально-критичних художників.

А. К.: Так. Я дружу з Давидом Тер-Оганяном, Сашою Галкіною, Настею Рябовою. Хоча я притримуюсь думки, що все мистецтво є соціальним та політичним. Та якщо воно зводиться до проведення  акцій, метою яких є потрапляння до відділку міліції, то я, насправді, дещо іншими речами займаюсь.

Є.М.: А жіночу тему в мистецтві ти продовжуєш?

А. К.: Я від неї не відійшла, а навпаки ще більше прийшла. Взагалі, я вважаю, що тематику творчості художник не обирає. Можна обирати різні способи втілення, але у кожного художника є провідна ідея, котра нав’язливо дзижчить у голові, і вона незмінна.  Зараз я в дещо іншій формі це втілюю, стало менше менструальної крові в моїх роботах, аніж раніше. Ось наприклад, на перегляді в Школі я показувала підсумкову роботу, яку всі сприйняли як феміністично-гендерну. Хоча я такого смислу в неї не вкладала. Це відео, зняте в потязі Москва-Харків. Сюжет такий: потяг під’їжджає до кордону, дівчина заходить в туалет, і у неї з трусів випадають гроші. Так буває, через кордон не можна перевозити великі суми грошей без декларацій, і є жінки, які все ще ховають гроші в трусах. І от у цієї дівчини гроші випадають у туалеті, розлітаються, потрапляють в унітаз, вона починає їх збирати, в цей час у двері ломиться провідниця, попереджаючи, що скоро кордон і в туалеті знаходитись заборонено. В результаті гроші дівчина збирає, миє, витирає і запихає у ліфчик. Я самостійно знімала відео з руки в туалеті, і була в ролі цієї дівчини. Мені здавалося дотепним таким чином продемонструвати абсурдність україно-російських міждержавних відносин. А сприйняли це все як пригнічення жінок. Чому так? Не знаю.

Є.М.: Я пам’ятаю твою першу роботу на фестивалі “NON STOP Media” 2009, здається, року, вона була така дівоча та ніжна, згодом (робота в номінації на премію ПАЦ 2010р.) з’явилась така брутальність та, навіть агресивність.  Яким чином зазнавала таких змін у тебе в творчості жіноча тематика?

А. К.: Насправді я не можу назвати тематику своєї творчості суто “жіночою”, я багато різних речей туди вкладаю, які розвиваються всередині цієї “жіночої теми”, і розкривають зовсім інші проблеми. А чому ставала брутальнішою? Я не знаю. Зараз я знов відійшла від цього. Це мабуть такі приливи і відливи, які пов’язані навіть не зі мною, а з тим місцем, де я знаходжуся.

Є.М.: Реакція на оточення?

А. К.: Саме так! Зараз я працюю значно делікатніше. Сьогодні радикалізм - це не круто. А те що я робила для Пінчука – то жесть.

Є.М.: Це був свідомий епатаж?

А. К.: Ні. Я не прагнула нікого здивувати. Може, це не дуже добре для художника, але на етапі створення роботи мене взагалі не чеше, те , що там подумає хтось, і чи здивується. І ця робота сьогодні навіть мене трохи напружує. Та я пам’ятаю, коли я її створювала, то розкривала там свою естетику. Для мене це все було дуже гарним: жахливі тьолки, матюки, але в гармонійних глибоких кольорах, фактурах... я ж художниця, працюю з образами. І у мене вийшла візуально красива робота, я над цим старанно працювала, багато разів корегувала кольори, перефарбовувала підлогу, тощо.

Є.М.: Ти у різний спосіб розкриваєш питання тілесності та сексуальності, це індивідуальні рефлексії чи, так би мовити, відображення соціального?

А. К.: Я вважаю, що не зовсім коректно розділяти рефлексії зовнішні та внутрішні. Я на цю тему прочитала статтю в “Хужодественном журнале” про істеричний реалізм. Це коли художник об’єктивно відображає реальність, через свій супер-суб’єктивний погляд на реальність. Я в своїх роботах теж нічого не придумую, все це є насправді. Але це такий мій погляд. Так як у роботах Деша Сноу.  Я не можу сказати, чи це мій особистий досвід, чи те, що я десь підгледіла. Просто так є.

Є.М.: Ти казала, що переходиш до витончених, делікатних способів вираження...

А. К.: Більш стриманих.

Є.М.: То це стримування, чи прояв майстерності?

А. К.: Я не стримуюсь,  а зосереджуюсь на більш ретельному відборі. Коли з’являється ідея, я обдумую, в якому художньому образі її можна втілити. Якщо раніше було так: щойно щось придумала - зразу пішла робити. Це теж добре. Але зараз я фіксую ідею, і потім довго над нею працюю. Над одними і тими ж темами я думаю набагато більше, таким чином і відбувається відбір. Тому зникає ота свіжість, кривавість, істеричність, первинність. Не спеціально. Не те, щоб я їх позбавлялася, ні, але я розумію що можна говорити ще більш виразно, при цьому глядач не буде відволікатись на голі жопи та кров. Бо часто оця кров перекриває основний меседж. Ну, а про власну майстерність важко говорити.

Є.М.: Наскільки близька тобі феміністична ідеологія?

А. К.: У мене антифеміністична позиція.

Є.М.: Анти?..

А. К.: Мене про це часто питають. Мене цікавить гендерна тематика, і коли я читаю про фемінізм, я багато в чому згодна, але те поняття фемінізму, яке сьогодні побутує, себе знівелювало. Існує таке поверхове розуміння цього руху, від якого хочеться відмовитись.  Говорити про те, хто за що платить, чи про можливість жінки займати керівні посади, чи про те, хто вдома миє посуд... В українському дискурсі мені не хочеться мати до цього ніякого відношення. Так як в Україні і в Росії соромно сказати, що ти соціально-критичний художник. Бо до цього таке ставлення “фу-фу-фу”.

Є.М.: Яке саме ставлення?

А. К.: Таке, що сучасний художник може не володіти певними уміннями, не працювати з художніми образами, а просто піти на акцію і стати художником. І дійсно, є такі, що не розуміють, що роблять. Через них і складається враження, що у соціально-критичне мистецтво уся шваль пішла.

Є.М.: А тобі не здається, що українське соціально-критичне мистецтво останнім часом якимось моралізаторством займається?

А. К.: Так! Стовідсотково!

Є.М.: Звідки це береться?

А. К.: Скоріше за все через те, що досить пізно у нас з’явилося таке мистецтво. В Росії це все робиться якось більш дзвінко, весело, а в Україні – дуже занудно і трагічно. Можливо, через те, що все ще на етапі становлення, і тому не вистачає самоіронії. Хоча ось Катерина Дьоготь завжди наголошує на тому, що українська соціальна критика набагато сильніша, аніж російська. Може там іронії стає вже надто багато. Але при всьому своєму занудстві українські художники більш художні, все таки вони  продукують якісь мистецькі твори, на відміну від москвичів, які вже тільки на акції ходять. А наші ще й скульптури роблять.

Є.М.: А ти коли задумувала поїхати з Харкова, то з самого початку вибрала Росію? Європу не розглядала, як варіант?

А. К.: Ні, я хотіла конкретно поїхати саме в Москву. Мене не приваблює Європа, не влаштовує менталітет цих людей. Я багато де була, жила в Європі певний час. І розумію, що мені туди не хочеться.

Є.М.: А оця нездорова політична ситуація в Росії не напружує?

А. К.: Напружує. І я розумію, що можливо, через це мені доведеться звідти поїхати. Бо вона там дійсно вкрай нездорова.

Є.М.: Яким чином це впливає на тебе особисто?

А. К.: Та ж сама цензура, як в Україні. Але вже на іншому рівні, там вже художники не кожну роботу в галерею понесуть. Та мене більше лякає  той курс, що бере країна, а не скандальні події, як то зафарбована робота чи закрита виставка. А такі речі, які повільно відбуваються. Коли художників морально пресують, немовби наголошуючи “вали звідси”. Ось, наприклад, є дві премії: ім. Кандинського та “Інновація” з призами близько 50 000 євро. І ось зараз започаткували премію реалістичного мистецтва. Що це таке? Такого взагалі ніде немає! І приз там близько 200000 євро. І там Зураб Церетелі бере участь. А “Арт-Москву” закрили. І ринку немає вже. І галереї на “Винзаводі” закривають. Ось такі речі мене більше хвилюють.

Є.М.: Ти маєш можливість подивитись відсторонено на харківське сучасне мистецтво. І чи можна, на твою думку, взагалі виділяти його як “харківське”?

А. К.: Однозначно, можна. В цьому є такі якісь нематеріальні речі. Тут, у Харкові, повсякчас присутній дух Боба Михайлова, і це впливає на творчість молодих художників. Хоча сучасне мистецтво глобальне, і сучасний художник знаходиться скрізь одночасно, і не прив’язаний до конкретного місця, але харків’яни відрізняються навіть від киян.  Саме те, що Харків не столиця накладає свій відбиток.

Є.М.: Який?

А. К.: Робить творчість більш агресивною, настирливішою. В Харкові мало підготованої публіки, і тому всі меседжі художникам доводиться вдовблювати глядачеві.

Є.М.: А харківські інституції “підготовані” до роботи із сучасним мистецтвом?  Складається враження, що вони надто суб’єктивні у відборі художників.

А. К.: Ні, такого немає. Якщо хтось хоче та  має що показати, то це покажуть і в Муніципальній галереї, і в Єрміловцентрі. Повний відстій, що інституцій тільки дві. Але ж в цьому їх не можна звинувачувати. А чому художники в Харкові не роблять виставки? Тому, що вони взагалі ніхрєна не роблять. Недостатньо художнього продукту в місті. Я не можу собі уявити щось таке, що не можна було б виставити в Муніципальній галереї чи Єрміловцентрі. Все вільно і прозоро, було б тільки бажання художника працювати.


Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676