Мужики не танцюють?

© www. magazine56.com.ua000001-3
Наприкінці травня у київській галереї Bottega відбулася виставка фотографій Марини Полякової – головної редакторки журналу про сучасну фотографію «5.6». У фотопроекті "Женихи?!" авторка показала образ чоловіка у нетипових для нього позах та оточенні, маючи на меті поговорити про зміну гендерних ролей у сучасному світі. В прес-релізі до виставки постановка проблеми звучала ще більш-менш нейтрально: "Неужели мужская сила и тот образ мужества, присущий "традиционной" маскулинности, исчезает сегодня? Воспринимает ли общество нежных, феминных мужчин?" Однак після закриття виставки Марина Полякова опублікувала запис на блозі сайту "Кореспондент", де однозначно окреслила свою позицію: в домі потрібен господар, а в королівстві – король. У гуманітарній спільноті проект «Женихи?!» спровокував дискусію з приводу контекстів, що виникли навколо знімків Полякової та авторських коментарів. У розмові взяли участь Тамара Злобіна, Анастасія Живкова, Наталя Чермалих та Ольга Балашова.  

Анастасія Живкова:
Серед буколічного пейзажу у класичних позах Венери, Європи, Дафни, Леди, Аріадни, Альонки, Маркізи де Помпадур та Олімпії сфотографовані оголені чоловіки. Здорові доглянуті тіла, вміло зіграні погляди на межі байдужості, очікування та виклику. Натрапивши на проект у френдстрічці, я зраділа вдалому авторському дебютові Марини, досі знаної мені у ролі редакторки “5.6”. Активна жінка, успішна культур-менеджерка, яка послідовно публікувала провокативні фотодослідження багатьох художників, нарешті оприлюднила і власний проект, довівши, що організація творчості інших не заперечує власну.

“Женихи?!” іронізують з принципу "Прийди по мене, мій герою!", розкладаючи класичні стереотипи фемінної пасивності та маскулінної агресії. Натомість недолуге Маринине пояснення, чи радше виправдання за проект, склепане з кондових кліше "красоты не ждите", "о меньшинствах речь не идет", "король, хозяин", "третьего не дано" викликало у мене співчуття. З власного досвіду знаючи, який гнівний опір часом викликають нестереотипні проекти, який негатив виливається на їхніх авторів\ок, як важко в Україні шукати фінансування, маючи репутацію провокаторки, добре уявляю причини його публікації.

Вочевидь неочікувано потужна для художниці “буря возмущения и даже отвращения” зашкодила їй створити достатньо тонкий та вдумливий текст, який інтелектуально міг би дорівнятися до її візуально-іронічній фотосесії.

Тамара Злобіна:
Проект Марини Полякової привернув мою увагу через її блог - феєричну солянку гомофобних і сексистських висловів. Однак самі фотографії сприймались по-іншому - що спонукало уважніше на них поглянути, а заодно і більше почитати текстів авторки.

Фото одразу ж нагадали іронічну серію Rion Sabean “Men-ups!”, у якій чоловіки зображені з атрибутами “маскулінних” професій, але у позах, типових для еротичного жанру 50-х років - “pin up girls” - брівки “хаткою” і губки “бантиком”, вигнуті спинки та простягнуті ніжки столярів і солдатів одразу виказують усю об’єктивованість жінок на фото цього жанру, а також оприявнюють могутність гендерних стереотипів у західних капіталістичних країнах, де вже начебто досягнуто рівноправ’я. Адже якщо якісь пози та вирази обличчя здаються настільки “нормальними” і “природними” для однієї статі, і відразливими та комічними для іншої, це означає, що ми все ще глибоко у гетеронормативній матриці з чітким і жорстким розподілом статевих ролей.

Марина Полякова зробила щось подібне - але з зовсім інших міркувань. На сайті галереї, де експонувався проект, його концепцію описано так:
"В проекте представлено образ феминности в современном мужчине. Чтобы исключить влияние внешних факторов, модели позируют на лоне природы, обыгрывая традиционно женские роли, что в свою очередь подчеркивает суть происходящих у мужчин трансформаций".

Традиційні жіночі ролі, які чоловіки відтворюють на прохання фотографки - це незручні і безглузді пози на фоні дерев і пеньків. Сама авторка, як видно на фото тут , показує ці пози моделям, адже знає їх досконало - і з охотою приймає, фотографуючись на відкритті свого проекту, втілюючи ідеальну, з її точки зору, модель фемінності.

Чим наповнено уявлення авторки про фемінність і маскулінність?
"Украинские мужчины всегда оставались мужчинами, со свойственными им мужеством, решительностью, определенной долей агрессивности, умением брать на себя ответственность и принимать решения. Мужчина-добытчик, мужчина-защитник. Мужская сила и исконный образ мужественности, который веками восхищал женщин, заставлял покоряться и уважать – растворяется и меркнет в современном мужчине. Мне кажется, неправильно и даже страшно, что мужественность мужчинам становится все менее свойственной. Женщинам в таком обществе жить становится гораздо сложнее".

Мені сподобався чийсь коментар під блогом Марини - “Вадик-Румын нас спасет, ага :)” . Маскулінність, за якою так побивається фотографка - це образ агресора, який володіє жінкою, і приймає рішення за неї, не тому що він такий благородний і добрий, а тому що має право розпоряджатися своєю власністю. І “набагато складніше” життя жінок без “чоловічних чоловіків” - це життя індивідок, вільних і відповідальних. Мене шокувало, що редакторка інтелектуального журналу пропагує буття сучасних жінок у якості речей, гордих від своєї приналежності статусному - або хоч якомусь - чоловіку, і шукає чоловіків, яким хочеться “підкорятися”.

Більше того, вважає руйнування тисячолітньої структури домінації чоловіка над жінкою чимось таким, що загрожує еволюції та прогресу людства (я наївно була вважала, що еволюційним інструментом людства був інтелект, виявляється ж, це стереотипні гендерні ролі). Рай, який би хотіла бачити навколо себе Полякова, це у кращому випадку життя жінок вищих класів, яких утримують, балують і м’яко контролюють. У повсякденні ж більшість “жіночних” українок експлуатують, зневажають і піддають різним типам гендерованого насилля, яке таке звичне для нашого “споконвіків рівноправного” суспільства, що навіть не розпізнається як насилля.

Чому активна жінка, авторка так тримається за всі ці сексистські нісенітниці? Полякова нагадує раба, який звільнився від рабства, але продовжує носити кайдани - бо дуже боїться власної свободи, боїться бути покараним патріархатним суспільством за свою “нетрадиційну” і “неприродну” свободу.

Наталя Чермалих:
"Я не гомофобка але… або кілька слів про плетіння макраме". Я не критикуватиму художницю – з мистецької точки зору Марина зробила цікавий неоднозначний проект, і вербалізований нею месидж аж ніяк не прочитується – дякувати богові! – в представленій серії. Немає жодного бажання критикувати її як авторку "Кореспондента", оскільки ксенофобські аргументи, наведені в тексті, не лізуть "ні в тин, ні в ворота", не витримуючи жодної раціональної критики. Але ні, можливо, варто таки нагадати людині, яка порівнює гомосексуальність з "плетінням" макраме – що за плетіння гачком чи на спицях, наскільки мені відомо, досі нікого не вбивали та не відправляли до газових камер; через неприйняття рукоділля, мабуть, не накладала на себе руки жодна молода людина… Звісно, адже плетіння – це дозвілля, а тіло, тілесність та сексуальність – це політика. І саме з цих причин – політичних, а не естетичних – я б хотіла привернути увагу до слів Марини Полякової, головної редакторки часопису "5.6".

Адже місце засновниці та редакторки єдиного в Україні журналу про фотографію – це позиція сили, позиція влади в культурному середовищі, яким би вузьким воно не було. А сьогодні цей журнал заговорив мовою гомофобії, яка за формулюваннями та за змістом абсолютно відповідає риториці фашистської партії «Свобода» з одного боку, та, як не парадоксально, Путінської Думи з іншого. (див. прийняття закону на федеральному рівні).

…Якось так сталося, що від сьогоднішнього дня мені став нецікавим журнал "5.6", який я, до слова, ще недавно часто-густо дарувала іноземним колежанкам, радіючи, що в Україні таки щось відбувається в царині сучасної фотографії. Та ні, краще вже піду й далі пропагувати сучасні види нитяного плетіння: підпишуся на журнал "Життя й макраме".

Ольга Балашова:
В какой-то момент истории искусства художник стал говорить от лица "униженных и оскорбленных". Поначалу он просто был адвокатом угнетенных в среде зажиточных и респектабельных потребителей искусства, но этого оказалось недостаточно. Сегодня для успешной карьеры ему стоит отождествлять себя с теми, кого угнетают, например с пролетариями, сексуальными или национальными меньшинствами или, на худой конец, с женщинами.

Но если посмотреть на все ту же художественную практику глазами историка, а не критика, то есть, реагируя на факты, а не на их ситуативное прочтение, то возникает закономерный вопрос: если это практика принципиально свободная, то почему высказывание с позиции традиционных ценностей (на борьбу с которым поднялось сегодня все прогрессивное человечество) – не может быть интересным? Проект Марины Поляковой, которая является типичным представителем современной украинской ментальности, с маленькой девиацией: причастностью к современному художественному процессу – доказал, что может. И вот почему.

Не знаю, согласитесь вы со мной или нет, но отечественное искусство, на мой взгляд, очень сильно грешит буквальными, лобовыми, однозначными образами. Даже хорошее искусство у нас в лучшем случае декларативно, в худшем – дидактично. При наличии некоторого опыта работы с ним, в момент, когда ты уже свободно ориентируешься в языковых нюансах, от взаимодействия с подобным искусством становится невыносимо скучно. Исключения редко, но случаются. "Женихи?" - одно из них. Именно по причине своей неоднозначности. И даже факт существования настоящего текста в таком полемическом формате – свидетельствует в его пользу больше, чем содержание этого же текста.

Этот проект рождает ряд самых противоречивых реакций – от полного одобрения до радикального неприятия, причем иногда по одной и той же причине. Для меня тут ценным оказываются не сами фотографии, хотя и они, безусловно, обладают некой художественной ценностью, а, скорее то, что фиксирует их появление. То, о чем художница сама говорит в своем блоге (и тут уже не важно с каких позиций), то, что представлено в основательном социологическом исследования (одной из частей проекта) - изменение в общественном сознании понимания гендерных ролей, происходящее в режиме реального времени, переживаемое нами всеми и каждым в отдельности, просто как факт своей личной жизни.

Можете распять меня на ближайшей березе, но этот проект, со всей окружающей его полемикой, одновременными обвинениями в гомофобии и «пропаганде гомосексуализма» – фиксирует всю сложность и даже трагикомичность происходящего. Причем делает это так, как это под силу только хорошему искусству.

Наталя Чермалих до Ольги Балашової:
Погоджуюся з Ольгою щодо контекстуальної “влучності” проекту - у сенсі прямого потрапляння в певний етичний конфлікт, притаманний як пост-радянському, так і європейському простору, що поступово закріплюється – щоправда, з дуже різною динамікою - в політичній площині. Власне, консервативний проект у мистецтві цілком може бути формально цікавим - однак у цьому конкретному випадку маємо справу з досить чудернацьким феноменом, коли формальний вимір робіт “говорить” протилежні речі щодо позиції, викладеної в “стейтменті” самої художниці. Щоправда, знову ж таки, в радянському контексті це трапляється не впреше: пригадаймо хоча б тендітних, безпорадних у своїй витонченості купальщиків з полотен Олександра Дейнеки чи його апологію квінтесенції радянської маскулінності - культу спортивного тіла, як у його роботахМайбутні льотчики” (1937) чи “Після бою”.

Звісно, класик соцреалізму навряд чи міг навіть припустити, - аж надто у 37 році - що про гомоеротичний вимір його живопису будуть захищати дисертації. Феномен revisiting history цілком природний для опису мистецтва тоталітарних суспільств, в якій сам вимір сексуальності зазнав найжорстокіших утисків - тим більш загадковою виглядає схожа ситуація в 21 столітті...

Щодо репліки Олі про промовляння художників від імені меншин чи пригноблених як “тренд” сучасного мистецтва - гадаю, що сам факт зображення “інших” в мистецтві має дуже довгу історію, що сягає різних варіацій на тему орієнталізму в 19 столітті, зачудування африканським чи наївним мистецтвом на початку 20 ст. тощо. Звісно, тоді не йшлося про “адвокацію”, чи пак про “само-адвокацію” цих груп, а лише про створення аури незвичності, екзотизму довкола певних тематик. На мою думку, серед широкої панорами мистецтва, яке ми сьогодні називаємо “соціальним”, чимало робіт відтворюють ці екзотизуючі чи й авто-екзотизуючі кліше - все це можна і треба критикувати. Проте відстеження таких мистецьких стратегій не означає, що про дискримінацію в сучасних суспільствах взагалі не варто говорити. Можливо, є сенс виробити певний категоріальний апарат, аналізувати дистанцію та ієрархії, за допомогою яких суб’єкт художнього висловлення вибудовує комунікацію з об’єктом та глядацтвом. Цікаво, що в позиції художниці в серії “Женихи” аж ніяк не читається гнів, докір чи відраза, виражені в тексті; емоційну палітру цих робіт я б радше окреслила як емоційну емпатію, чи й інтерес, що межує з еротичним.

Анастасія Живкова:
Розділяю Тамарине здивування щодо Марининого тексту, який звучить як ода сексизму. Особливо несподівано, що авторкою цих рядків виступає людина, нетрадиційність публікацій якої мені довелося бурхливо обговорювати з колежанками у Goethe Institut. Йдеться про сьомий випуск журналу «5.6», де представлено харківську школу фотографії, і у тому числі схвально оповідається про соціальну еротику. “Обыденность и беззащитность голого тела провоцирует открытость и откровенность вызсказывания (...) Разрушая привычные консервативные нормы, художники устанавливали новые нормы, которые сегодня уже не кажутся шокирующими”. В іншому тексті Марина називає “арт-діячем світового масштабу” “ковтком чистого повітря для української художньої сцени” людину-собаку Олега Куліка, хвалячи його за “незалежне та особливе бачення світу”.

Ця вибіркова сліпота нагадує випадок на вернісажі “Українського тіла”. Розглядаючи роботу із серії Жені Бєлорусець “Своя Кімната”, молодий праворадикал обурився: “Ось чоловік, ось його жінка, жінка робить чоловікові укол, чоловік в’яже - у них все гаразд, до чого ж тут “ЛГБТ”. Дізнавшись від авторки, що чоловік на фотографіях - трансгендер, а партнерка вводить йому щоденну дозу тестостерону, праворадикал прокоментував: “Виходить, що шлюб в них не одностатевий, а значить - нормальний”.

Однак, Олю, щось я не згадаю прізвища успішних українських митців, які ототожнюють себе із ромами, чи на худий кінець, мисткинь, які зробили собі кар’єру на досвіді мільйонів зґвалтованих українських жінок. За моїми спостереженнями, тематика найпродаваніших українських робіт – це “стосунки митця з його музою”, “культ особистості”, “мальовничий пейзаж”.

Ольга Балашова до Анастасії Живкової:
Согласна, у нас наблюдается некоторое отставание в развитии, успешные украинские художники пока успешно осваивают только тренд с рабочими, но, уверена, ждать осталось недолго.

Тамара Злобина:
Мені усе ж здається, що ми обговорюємо насамперед абсурдність ситуації – редакторка інтелектуального журналу створила неоднозначний мистецький проект на тему зміни гендерного порядку, але супроводила його невігласькими і дискримінаційними висловлюваннями. І розмова, яка наразі між нами відбувається – це не свідчення на користь проекту, ні! Не варто, Олю, девальвувати критику як таку. Це швидше турбота про якісний рівень власної професійної царини. Нещодавно я була на виставці двох історичних збірок модерного та сучасного мистецтва у Лодзі, три поверхи музею запаковані роботами найвідоміших світових художників, організація простору, текстовий супровід – усе найкращої якості. Я от не можу уявити виставку такого масштабу і високого інтелектуального рівня у Львові чи Харкові, і якщо сприймати ситуацію з проектом Полякової як нормальну – то і не уявлю.

Так, безперечно, ми живемо у суспільстві, де активно змінюються гендерні ролі. Полякова показала цей процес не лише своїми фото, але і текстами, однак її праця - це симптом ситуації, документація конфлікту ідентичності жінки, яка у сучасному українському варіанті патріархального суспільства цілком дезорієнтована. Адже вона має і професійно самостверджуватись, і "бути жінкою" - слабкою, дурненькою (чоловіки розумних жінок не люблять), чиїмось плечем підперта. Однак невротична фіксація суперечливого світу навколо ще не робить добре мистецтво – у такому чуття завжди йде поруч з глибокою рефлексією.

І ще одна – на цей раз весела – абсурдність ситуації. Авторка, яка вдає "справжню жінку" і начебто тужить за маскулінами, які здатні приймати рішення, сама ж повстає проти своєї пасивної ролі, бере в руки камеру – а з нею і владу. І суспільство її не сприймає – обурюється "некрасивими" фотографіями, знаходить у них гомосексуальну естетику. Адже це жіноче тіло має бути об’єктом погляду, а чоловіче – завжди суб’єкт погляду і дії. Жінка не може дивитись на чоловіче тіло як на об’єкт жадання чи дослідження, насолоджуватись чи маніпулювати ним – масове підсвідоме не може уявити ні авторку, ні глядачок у такій активній ролі, тому фото оголених чоловіків сприймаються як об’єкти для чоловічого - хай і гомосексуального - погляду.

Якщо помислити проект без його сексистськи-гомофобного супроводу, то ми бачимо чоловіків, які приймають безглузді пози, сором’язливо прикриваючи свої пеніси ручками або берізками. Полякова навряд чи знала, що мізогінна філософія ототожнює жінку з природою, світом тваринним, інстинктивним – на противагу чоловічому раціо, прогресу, логосу. Поставивши моделей у «жита», Полякова відлучила їх від фалоцентричного світу чоловічих привілеїв та влади. Демонструючи своє тіло так, як вимагала авторка, чоловіки виглядають не сильними і не красивими, їхня взаємодія з природою штучна і неможлива, вони кастровані безглуздістю власного сидіння на деревах. Хто знає – може таке знущання з образу мачо – це не плач Ярославни, а неусвідомлена феміністична лють – побудьте-но у нашій шкірі, чи доброзичлива квір-репліка щодо переінакшення і переплетення фемінного і маскулінного у світі, гендерна ієрархія якого справді нарешті змінюється.

Ольга Балашова:
Знаешь, однажды на одном из семинаров в резиденции Kyiv Air мы с участниками говорили про фигуру художника в современном художественном процессе. Опираясь на существующую художественную практику, мы рассуждали примерно так: “художник должен быть интеллектуалом и разбираться в вопросах современной гуманитаристики”, “проект не может существовать без должного теоретического обоснования”, но в какой-то момент Женя Самборский перевел разговор в другую плоскость, сказав: “А почему мы все решили, что художник должен быть именно таким? Может, мы только воспроизводим очередной миф и тиражируем стереотипы”. С тех пор я все время об этом думала. И правда, почему, мы ведь не можем точно определить источник творчества в человеке, но ведь можно сказать, что этот источник не всегда носит рациональный характер? Последняя Документа и Венецианская биеннале с успехом это доказывают, вбивая осиновый кол в представления о рациональной природе творческого процесса.

После разговора с Мариной поняла, что стоит согласиться с тем, что наши представления о том, каким должен быть художник и его проект - несовершенны. И хотя от ее рассуждений волосы на голове начинали шевелиться даже у меня, но от этого сам проект только выигрывал. Потому что это был полный и очень неожиданный разрыв шаблона.

Потому я согласна, что осмысление должно быть, но совсем не обязательно это должно быть осмысление первого порядка. Вы вот только что совершили осмысление второго порядка, уверена, что со временем смыслы будут только наращиваться.
И еще одна минутка воспоминаний. Когда я училась в академии, Анна Владимировна Заварова говорила нам, что настоящее произведение искусства часто обладает такой мерой объективности, что может вмещать в себя гораздо больше, чем авторский замысел. “Женихи?” - отличный тому пример.

Тамара Злобіна:
Не думаю, що інтуїтивність і чуттєвість у мистецтві є опозицією осмисленості творчого акту - це не взаємовиключні речі, а швидше те, що має гармонійно уживатись. Але це вже тема для нової дискусії.

Розмова Анастасії Живкової, Тамари Злобіної, Наталії Чермалих та Ольги Балашової з приводу проекту Марини Полякової “Женихи?!” та супровідних текстів до нього.


Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676