Шахтарі й шедеври Мініна

© Віра Балдинюкmini Роман Мінін – один із найбільш відомих харківських художників. Індивідуаліст, зі своєрідним поглядом на сучасне мистецтво. Мінін має абсолютну прихильність місцевих арт-інституцій і досить неоднозначне ставлення з боку колег-художників.

Євгенія Моляр: Ти не так давно брав участь у варшавській виставці “Українські новини”, це було досить несподівано, чи не так?

Роман Мінін: Я був щиро здивований, що мене туди запросили, і що я там брав участь. Марек (куратор Марек Гождзієвський) запросив тих художників, серед них були й ті, чиї виставки в Україні закривали. В 2008 році в Донецьку мою виставку (“Наш шахтёр”) закрили, і я, таким чином, автоматично потрапив у коло соціально-критичного мистецтва.

Є.М.: Закриття виставки в Донецьку – це був акт цензури?

Р.М.: Її закрили несподівано в день відкриття. Зранку мені зателефонували і сказали, що готові викинути картини на вулицю, якщо я їх терміново не заберу. Аргументом була коротка фраза, котра надовго впилася в мої нерви тупим лезом: “Шахтарі не п’ють”. Подібні прояви рудиментів комунізму продовжують прикрашати сучасність українського мистецтва. Історія про закриття моєї виставки гармонійно влилась у загальний потік “Українських новин”, і це головна причина моєї участі у варшавській виставці.

Є.М.: Чи була варшавська виставка важливою для тебе особисто?

Р.М.: Для мене вона була дуже корисною, я попрактикувався у вітражах, зробив такий фейк-вітраж з оракалу на дверях. Мої роботи надавали декоративності всій виставці, доповнювали її. Я розмістив там великий стікер “План побега из донецкой области”. В рамках цієї виставки я був новиною для всіх – і для учасників, і для глядачів. Адже на таких виставках зазвичай збираються тусовки “френдз онлі”.

Є.М.: Організатори виставки мали на меті показати певний зріз українського сучасного мистецтва.

Р.М.: Я його не помітив. Для себе я відмітив роботу “SOSки”, вони представили власний зріз - побудували свій будиночок – відтворили галерею-лабораторію “SOSка”, створили таку декорацію і показали там фотографії, як фотозвіт про виконану роботу. Можна було побачити активну мистецьку діяльність в Харкові. Вони зробили правильний промоушн власній роботі – є історія, є подача.

Є.М.: Художні самоорганізації в Харкові вже відійшли в історію, чи сьогодні відбувається якесь перегрупування?

Р.М.: У мене був досвід участі в художній самоорганізації в 1998-1999 роках, тоді в Харкові існувала галерея "Напроти”. Це були виставки в бункері на вулиці Пушкінській та творча тусовка. Наше угрупування називалося “Нежные русские художники”. Однією з акцій, що запам’яталась, було створення “Посольства художників” для творчого обміну з митцями Європи. Ми тоді тільки починали опановувати можливості інтернету, і такі ідеї були надзвичайно актуальними. Було багато квартирних виставок, безкінечні експерименти з фотографією, перші, що я побачив у житті, інсталяції, кінозйомки... А коли настав час офіційно зареєструвати організацію, почалася бюрократична тяганина. Юриста в колективі не було, всі були художниками. Потім все якось розчинилося, досі можна тільки здогадуватись, чому.

Після цього я більше не брав участь у будь-яких організаціях чи групах. Через подібні етапи колективних творчих поштовхів проходить більшість художників, це природний розвиток творчої особистості, це цікаво, але для всього свій час. І зигзаги коливання активності таких угрупувань – створення нових та вгасання старих – непередбачувані. Якщо тільки вони не створюються штучно, з політичною метою, такий варіант теж імовірний.

Є.М.: Ти – переконаний індивідуаліст, а все ж таки потрапив у коло художників “Жлоб Арту”

Р.М.: Я туди не потрапляв. Це Мухарський мене туди “вступив” і, таким чином, мені зіпсував карму (сміється). Я на нього не ображаюся, ми з ним з’ясували стосунки, і Мухарський визнав, що вчинив погано, затягнувши мене в своє коло без моєї на те згоди.

Є.М.: Тобто він купив у тебе роботу, і потім її виставив без твого відома?

Р.М.: Так, придбав серію “Шахтарський фольклор”, і сталося, як сталося. Мухарський старався, він намагався щось зробити, зібрав людей... Але робив все це інструментами шоу-бізнесу, і в результаті вийшов нежиттєздатний проект. Мені не подобається його ідея, в певних моментах він перегинає палку, і я від цього постраждав. Та я закриваю на це очі.

Є.М.: Ідеологічне підґрунтя творчості для тебе є визначальним?

Р.М.: Ні, не визначальним. Головне щоб не було висмоктане з пальця. Ідеї важливі, коли приходять просто так, просто спадають на думку. Ідеологія завжди звужує творчий пошук, це все ж таки певні рамки. Як ментальні пастки, якщо в тебе щось гарно вийшло, ти будеш намагатися це продовжувати, а кожна тема ж вичерпна. Так у мене було з шахтарським фольклором. Я її закрив, бо сказав уже багато чого, коли вже почав повторюватися - віддав Мухарському і перейшов до наступного етапу. “План побега из донецкой области” – це вже зовсім інше, це інша містифікація. Коли мені запропонують зробити виставку в Донецьку (я все ж таки вірю, що такий день настане), я б хотів зробити виставку не про шахтарів, а для шахтарів.

Є.М.: з “Ізоляцією” в Донецьку ти співпрацюєш?

Р.М.: Я колись туди приїхав сам, без запрошення. Мене спитали звідки я, і коли дізналися, що з Донбасу – все, інтерес зник... Про це ж і є “План побега из донецкой области”, уникання донецькими всього донецького. Але згодом я там брав таки участь в кількох проектах.

Є.М.: Шахтарська тема завжди має політичний підтекст.

Р.М.: Ось! Тому мій “План побега из донецкой области” і чорно-білий.

Є.М.: Кольори теж заполітизовані?

Р.М.: Звичайно! Кольорові ж революції відбуваються.

Є.М.: Тобто ти намагаєшся зовсім абстрагуватися та дистанціюватися від політики та будь-якої демонстрації громадянської позиції.

Р.М.: Цим можна вигідно користуватись, але я не користуюсь. Це все гра, а я люблю в інші ігри грати, в образотворення. Такі образи вигадувати, щоб ішли в народ. Є такі архетипи, які входять в народ, і народ вже без цього не може. Як “Чорний квадрат”, стають розмінною монетою.

Є.М.: Але ти все ж таки в своїх роботах торкаєшся актуальних соціальних
проблем суспільства.

Р.М.: Я торкаюся того, що особисто мене турбує. Я з Донбасу і шахтарська тематика для мене близька і знайома. Крім того, “План побега из донецкой области” – це декоративна, красива робота. Я вважаю, що це “шедевр”. Не тому, що я себе хвалю, я акцентую увагу на тому, що час шедеврів минув. Вже ніхто не оперує поняттям “шедевр”, сьогодні ми чуємо тільки “артефакт” чи “проект”, а щоб одна конкретна робота – шедевр, у якому є актуальність не тільки для сьогоднішнього дня, а й для майбутнього, і гармонія форми та змісту. Те, що можна тиражувати, популяризувати і від цього цінність не втрачається. З мого боку це продумана робота, над якою я давно працював. Я з неї хочу зробити такий монументальний, бароковий вітраж. Зараз я поїду в Данію з цією роботою, можливо, там зроблю це.

Чи можливий сьогодні "шедевр"? Це питання з розряду "Що після смерті?" Чи можливе створення шедевра в наші дні без участі НЛО? Ось в цьому випадку журнал "Коридор" виступає як прискорювач елементарних актів мистецтва. Зіштовхуючи їх, можна спостерігати, як розлітаються іскри емоцій, і можливо знайдеться формула шедевра, і точний доказ його існування. А поки велика наука «як бути актуальним» не сказала нам, чим є шедевр і чому, і до тих пір люди будуть ділитися на шедевральних атеїстів і на тих, хто знає, але мовчить. І, навіть, якщо всім разом дружно спробувати і створити акт мистецтва за формулою, яку винесемо шляхом спірних дослідів у "коридорному" прискорювачі, то шедевра не вийде. Давайте пробувати розганяти потік елементарних думок заради творчого експерименту. Пропоную свої елементи, з яких складається шедевр: талант, гармонія форми і змісту, (етика, естетика, пафос), випередження попиту актуальності, внутрішній конфлікт, навіяння (російською – наитие). Цей список можна розганяти по "Коридору", гнати. Формула шедевра – як формула любові, вона тебе наздожене – потім її лови.

Є.М.: Ти як апологет вуличного мистецтва започаткував харківський “Street-art фест”. Яка сьогодні доля цього фестивалю?

Р.М.: Насамперед треба сказати, що цей жанр у нас природнім чином наклався на радянський спадок -– хрущовки, 9-поверхівки, бетонні паркани. Тому у нас вуличне мистецтво буде розвиватись. Ідеології як такої у стріт-арту немає. Її шукають, навіть намагаються на цьому спекулювати. Часто цей жанр використовують можновладці, чи наближені до них. Я дуже люблю малювати на стінах і хочу малювати на стінах. Для цього я і робив цей фестиваль. З 2007 року я цим займаюсь.

Спочатку ніхто не хотів брати участь, і я сам все малював. Потім почали долучатися Гамлет, Тарас Каменной, Уляна Биченкова. З часом, коли фестиваль розширився, з’явилися партнери, спонсори, численні учасники, організаційною частиною займалася Ярослава Бондарчук з Муніципальної галереї. І водночас представники міської влади побачили, що стріт-арт може бути дуже прибутковим, і захотіли його використовувати в своїх інтересах. І використовують сьогодні, залучають графітників, які без розуміння естетики вуличного мистецтва виконують неякісні розписи, гонорари їм не платять, а гроші відмиваються міськвладою з держбюджету.

До мене були претензії з боку художньої спільноти, котрі полягали в тому, що стріт-арт має бути нелегальним. Одним з небагатьох, хто оцінив мою роботу, був московський художник Кіріл Кто. Моя помилка була у використанні слова “стріт-арт”, це дало змогу буквоїдам робити такі закиди. Але ж хороші великі картини треба робити тільки легально, не поспіхом, використовуючи спеціальне обладнання. У нас часто брали участь художники-початківці, їхні роботи відрізнялися надзвичайною якістю. Я розставляв свої пріоритети, віддавав перевагу худпромівцям ( “Худпром” – Харківська державна академія дизайну і мистецтв) з факультету монументального живопису. Це важливо – дати можливість розвиватися професійним художникам, а не скейтерам.

Є.М.: Ти сам закінчив факультет монументального живопису в Худпромі. Й активно спілкуєшся із студентами. Наскільки худпромівська освіта відповідає вимогам часу?

Р.М.: Сьогодні немає в переліку професій позиції “художник-монументаліст”. Є “художник-педагог” – таку спеціальність я отримав після художнього училища. Потім навчався в академії 6 років, і знову став “художником-педагогом” – абсурд. А взагалі на тему актуальності цієї освіти я хочу зробити виставку, зі студентських робіт, що виставляються на переглядах. Там же накопичуються унікальні ідеї, які після переглядів викидаються на смітник. А я хочу, щоб їх люди побачили, щоб оцінили цей потенціал. Та коли я прийшов до Академії з пропозицією зробити цю виставку, мені відмовили.

Є.М.: А ще розкажи про твій проект “ОПТ-арт”

Р.М.: О! Це мав бути дуже важливий проект для Харкова. Я знайшов приміщення на ринку “Барабашова”, де мав зробити галерею соціальної фотографії. Мене всі підтримували, навіть директор ринку захопився цією ідеєю. І коли вже майже все було готове до відкриття, арт-менеджер галереї “Авек” (котра належить тому ж власнику, що і ринок) не захотів виставляти запропоновані фотографії. Аргументувавши це тим, що соціальна фотографія – це знімки дітей з дитбудинку, яким “Авек” дарує фломастери. На цьому все і завершилось. Так і все в Харкові сьогодні. Сучасне мистецтво регулюється фінансовими потоками, стримується ними.

Є.М.: Прикрі випадки. Головне, щоб від них не зникав ентузіазм і не опускалися руки.

Р.М.: В жодному разі! У мене ще багато нових проектів, є ідеї для фільмів. Романтична комедія “Шахтіандр”, наприклад...






Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676