Служитель культу

© Анастасія СусленкоIMG 0121 Олег Сусленко - художник, який мислить метафорично й концептуально. Для нього класичне образотворче мистецтво асоціюється зі свійським псом, якого усі люблять, а сучасне мистецтво - з диким вовком, якого бояться й уникають. Разом із групою друзів-художників "Кружка Есмарха" Олег Сусленко намагається робити мистецький простір Львова особливим. Годі шукати більш відданого адвоката сучасного мистецтва: сьогодні в кожному європейському місті замість церков стоять білі храми з вивіскою "Contemporary art", й Олег іронічно називає себе служителем цього культу. Кожен його проект ("Літаки, пілоти, небо та повітряний змій", "Вперед в минуле", "Washing Machine", "In Paradise", "Face no More", "Три букви") сприймається як роман з оригінальним сюжетом. Віра Балдинюк разом з Олегом Сусленком спробувала з'ясувати, чим живе львівське творче середовище і яка естетика там сьогодні запитана.

Віра Балдинюк:
Якось ти зауважив, що у галерейному просторі сучасне мистецтво перестало бути цікавим саме собі. Однак продовжуєш виставлятися галереях, включно з київськими. Це комерційна необхідність чи потреба в єднанні духом із собі подібними, як було заявлено в нещодавній колективній виставці в М17 "Ті, хто прийшли у 2010-ті", де значиться твоє ім’я?

Олег Сусленко: Так, сучасне мистецтво привабливіше виглядає за межами галереї, і цей момент треба визнати, або назавжди відлетіти у небуття. Але навіть якщо все перенесеться у громадський простір: на вулиці, в їдальні, вокзали, стадіони, метро, школи, мерії, заводи та зрештою офіси наших міст – все одно сучасне мистецтво буде змушене час від часу повертатися в галерею як до штаб-квартири, аби ще раз, вкотре, зробити розбір польотів, збирати каміння. Я служитель культу і моя церква – галерея. Я можу виступати з проповідями де завгодно, але храм завжди залишатиметься місцем концентрації сили.

До речі, з виставкою  в М 17 теж не все так просто, якщо вже зайшла мова про неї. Насправді жодної моєї присутності там, окрім як у вигляді прізвища на плакаті, не виявлено й досі. Про свою участь у  "Ті, хто прийшли у 2010-ті" я дізнався заднім числом, від друзів. Зі мною ніхто не розмовляв і не контактував. За два дні до відкриття мене хіба зафрендила на фейсбуці одна дівчина звідти, щоправда, я навіть не зрозумів, хто це. Тільки наступного дня Іван Небесник розповів під час розмови про цей проект, що це координаторка з М17. Я припускав, що М17, можливо, має у розпорядженні якісь мої кавалки мистецтва, але ні, на виставці нічого, окрім "тіні автора", помічено не було. Енівей, це мегацікавий досвід для мене – береш участь у виставці з нічим, з тебе тільки ім'я та прізвище на афіші. Це новий вимір, квантовий стрибок, це постмодернізм без прикрас.  

В.Б.: Не можу забути проект "Зірка в маслі", коли художники намалювали портрети українських "зірок". Мені тоді здалося, що це флешмоб злих пранкерів - людей, які вирішили познущатися над наївними жертвами. Як усе було насправді?

О.С.: О, давно пора пролити світло на цю темну історію. В проект запросив мене Сергій Кузнєцов, розповів, що група художників намалює кучку наших зірок, все це штовхається з молотка і йде на допомогу хворим дітям. Всі отримують тільки блага й вигоду. Я тоді подумав, що тут нічого нема поганого і вирішив зобразити Кличка. Порився в інтернеті, знайшов гарне зображення, кропнув як хотів і ескіз вислав на затвердження. Не зовсім в маслі, але в томатному соусі. Ескіз пройшов, все ніби гаразд, та потім я побачив рівень інших робіт і в мене все впало. Це був якийсь парад невдалих дітей Франкенштейна.

В.Б.: Нещодавно ти спробував себе в оформленні інтер'єру "Їдальня" у Львові, вийшло дуже  несподівано. Гадаєш, Львів готовий до такої альтернативи кітчевим "криївкам"?

О.С.: Одразу хочу зазначити, що, як на мене, поняття кітч не зовсім підходить до "Криївки". Проект "Їдальня" мав стати альтернативою не "Криївці", а тому, чому, зрештою, альтернативою була "Криївка" у свої зоряні часи, тобто на початку. У будь-якому разі, Львів не готовий до такого проекту, як "Їдальня".

Я зовсім не закликаю усі 46 мільйонів громадян України зрозуміти мистецтво, чи мільйон громадян Львова, тоді буде дуже нецікаво, але процент тих, хто розуміє, у нас вкрай низький. За відчуттями й уривками фраз я зрозумів, що більшість людей і далі думає, що основним і єдиним джерелом інспірації в моєму абстрактному експресіонізмі були не довгі роки навчання, чи, можливо, талант плюс щоденні штудії і перманентна самоосвіта, а горілка. Буль-буль, хляп-ляп – десь так уявляють вони собі це все. Вздовж стін трапезної були розвішані білі штори, наче труси, що сором'язливо приховали та пошматували живопис на випадкові кавалки. Тепер все виглядає настільки безглуздо, що мені навіть ніяково згадувати і комусь показувати.

В.Б.: Ти часто окреслюєш естетичні принципи своєї роботи, говориш про власне бачення сучасного мистецтва. З учасниками творчої групи "КружкаЕсмарха" ви проговорюєте ці речі, розписуєте концепцію чи рухаєтеся радше стихійно, інтуїтивно?

О.С.: У нас були спроби розписати концепцію, скласти план дій на наступний рік, чи ще якось окреслити рамки роботи учасників у межах групи. Всі потуги виявились неефективними, оскільки ми вже так давно знаємо одне одного, що проголошувати формат відносин просто смішно. Мало того, досвід наших спільних проектів підказує, що чим менше ми думаємо та надбудовуємо, тим більше сенсу з'являється на виході проекту. Так було, наприклад, з останнім "Континуумом". Здається це наш найбільш осмислений і зрілий проект, хоча ми до нього нічого аж такого спеціально не вигадували.

В.Б.: А яка взагалі ситуація у Львові з комунікацією в художньому середовищі? Чи не бракує тобі професійних дискусій, обговорень?

О.С.: Зараз відкрився новий центр на місці кав'ярні "Ноєвого ковчегу" і там ніби будуть постійно збиратися різні міждисциплінарні актуальні люди для обговорення чогось серйозного. Але я, наприклад, туди чомусь побоююсь іти. Найцікавіші обговорення і дискусії у Львові зараз точаться в галереї Детенпула, якій щойно виповнилось 2 роки. Ну, тобто як дискусії, так, між стаканами, але в них присутнє реальне життя. Іноді, можливо, забагато "життя" і воно бере гору над мистецтвом. Але ніякої цікавішої платформи у Львові мені зараз на думку не спадає.

В.Б.: Ти бачиш якісь зміни за останні, скажімо, 5 років у мистецькому житті Львова? Ти мав виставки в Києві, спілкувався з місцевими художниками - відчув різницю чи творчі люди всюди схожі?

О.С.: Так, бачу. Є перманентний поступ. Сказати, що сучасне мистецтво у Львові стоїть на місці не можна і таке явище, як Детенпула – зайве цьому підтвердження. Хоча я завжди буду хотіти більшого. Я мрію, щоб пропорція у Львові змінилась із туристично-розважальної в бік мистецько-вдумливої. Але для цього потрібно, мабуть, спочатку заробити дуже багато грошей на тому ж таки туризмі. Не знаю. А щодо творчих людей, то, як не прикро визнавати, вони і справді всюди однакові. Щоправда у Києві все ж таки більше шанують традиції реалістичні, навіть коли намагаються мислити абстрактно чи концептуально.

В.Б.: Повернуся до теми комунікацій. От є у Львові дуже різні художники Гриця Ерде, Любомир Тимків, Влодко Кауфман, Олег Сусленко і так далі. У них є шанс перетнутися, наприклад, на якійсь бієнале у Львові?

О.С.: Перше, що спадає на думку – це ТАМ (тиждень актуального мистецтва). Мені здається, ТАМ усі перетинаються. А взагалі, ми нещодавно розмовляли, як це не дивно, з Влодком Кауфманом і Грицею Ерде про можливість подібного масштабного проекту, де були б представлені, що називається, всі «правильні» митці. Якщо все закінчиться щасливо, всі спонсори скажуть так, то думаю, десь улітку буде грандіозна виставка.

В.Б.: Розкажи про свою співпрацю з Влодком Кауфманом. Мені здається, це поодинокий випадок (можу згадати хіба що спільний проект Миколи Рідного й Бориса Михайлова), коли різні мистецькі покоління не поступаються одне одному рівнем провокативності й об'єднуються для спільного дійства.

О.С.: З одного боку, я відчував себе жовторотиком поруч із метром і цей момент дещо нависав наді мною. З іншого боку, Влодко Кауфман зовсім не обтяжений зоряною хворобою, тому співпраця з ним відбувалась в абсолютно спокійній робочій атмосфері. Я б навіть сказав, панував якийсь просто буддійський спокій. Відомо, що актуальне мистецтво роблять не молоді чи старі, а ті, кому є що сказати щось актуальне. В цьому плані з паном Кауфманом працюється взагалі без проблем.

В.Б.: Знаю, що ти не любиш музичний гурт "Тік". В чому для тебе полягає зло їхньої естетики? Які відповідники ти бачиш у своєму художньому середовищі?

О.С.: Окрім вже, мабуть, звичних атрибутів гурту "Тік" – паразитування на тілі етно, позастатевий сльозливий вокал, найбільше мене дратує те, що вони не дотягують градус іронії, не читається насмішка. Класичний, нічим не спростований образ українського аграрія-свинофіла. І це безмежне, безапеляційне зло. Чого не скажеш, скажімо, про Вєрку Сердючку, де суміш кітчу, поп-культури та народного танцю у своєму абсурді доведені до абсолюту чистоти справжнього постмодерного жесту.

У сучасній візуальній культурі, у тій її ділянці, що найвідоміша мені, в якості відповідника "Тіку" на думку одразу спадає мистецьке угрупування "Союз вольних художників". Відповідно, Мухарський на вокалі, інші на інструментах. Якщо "Тік" дискредитує ідею сучасної етномузики, то СВХ дискредитує ідею сучасного мистецтва. Схожі вони також і тим, що успішно справляються з місією популяризації розхожої думки, ніби всі українці – селюки, які в п'яному угарі танцюють ритуальні танці довкола свинячої голови, а не здійснюють, наприклад, системне адміністрування крупномережевої північноамериканської фармацевтичної компанії.

В.Б.: А як же творчість народних улюбленців Семесюка і Манна з цього угрупування?

О.С.: До їхньої творчості я ставлюсь з розумінням. Я розумію, що їхній живопис досить якісний, професійний. Але якщо і називати це сучасним мистецтвом, то це якийсь дуже легкий його жанр. Десь як камеді клаб, якщо порівнювати із гумором. І всі ці танці на салі завжди приправляються націоналістичними нотками, що плавно переходять в акорди.

В.Б.: Кілька років тому ти розмістив зайчиків-ексгібіціоністів у Стрийському парку (проект "Робочі місця"). Тепер взагалі вдалий час для подібних акцій, люди іронічно реагують на проблеми міста: розробляють мапу смороду, встановлюють серед вулиці холодильник із табличкою "Мені плювати на всіх, паркуюсь де хочу" тощо. По чому
насамперед ти вдарив би мистецтвом у рідному місті?

О.С.: Мій досвід і досвід моїх колег дозволяє стверджувати, що ефективність соціальних мистецьких активностей подібного роду тяжіє до нуля. Це завжди радше експеримент художника, проекція свого творчого методу на громадський простір. Не запрошення в галерею, а вмонтовування її атрибутів у нове середовище. І це практично неможливо без поправки на соціум. Розмірковуючи про соціальний проект на вулицях міста, я все  частіше поринаю думками до проблеми паркування. Її вирішення шляхом чіпляння наліпок вважаю неефективним. Я розумію, що діватись машинам нікуди, їх все більше, а нових місць для паркування не відводиться. Та все одно вважаю, що машини, які не залишають  принаймні 1 метр на тротуарі, треба обливати бензином і спалювати. Наприклад, порядні крадії не дозволяють собі красти дитячі візочки. На таке ідуть люди, які стоять біля краю прірви і збираються впасти в неї. Я переконаний, що хам, який своїм бісовим засобом для пересування виганяє маму/тата з дитиною у візочку на дорогу, заслуговує на миттєве спалення автівки. Ось на таку ідею мистецького проекту наштовхують мене наші міські реалії.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676