Зміни завжди даються непросто

Robert Kowalewski / Agencja Gazetamytkovska Директорка Музею сучасного мистецтва у Варшаві Йоанна Митковська має за плечима великий досвід кураторської роботи. Вона працювала в центрі Помпіду (Париж), курувала польський павільйон на 51-й бієнале у Венеції, стала співзасновницею Фундації галереї "Фоксаль". Ще в 2007 році музей отримав шанс на нове приміщення - міська влада Варшави провела конкурс на найкращий архітектурний проект музею. Переможцем став Крістіан Керез, а будівництво було заплановане на 2012 рік і мало фінансуватися містом. Однак з'ясувалося, що влада скасувала свої домовленості й розірвала контракт із архітектором, чим продемонструвала своє ставлення до культури (без надії на нову будівлю залишився і місцевий театр), а Музей сучасного мистецтва став заручником орендодавців і змушений шукати нове приміщення. Цього разу музей, очолюваний пані Митковською, перемістився в колишній меблевий павільйон "Емілія". У розмові з Аґнєшкою Козак директорка ділиться думками про те, як музей сучасного мистецтва, котрому важко дається боротьба з бюрократією, долає труднощі і як це змінює культурний ландшафт міста.

Аґнєшка Козак: По дорозі я зазирнула до меблевого павільйону "Емілія".

Йоанна Митковська: Ми якраз відкрили там першу виставку під назвою "Місто на продаж". Після 5 років очікування, коли через брак приміщення ми не мали жодного шансу на велику виставку, нарешті відчули справжнє задоволення. Вже в перший вікенд 5 000 відвідувачів! Ми вже маємо свою вимріяну аудиторію.

Одночасно з’ясувалося, що новий власник павільйону "Емілія" розірвав з нами 4-річний договір про оренду приміщення. Власник зараз судиться з місцевою владою і використав Музей сучасного мистецтва як заручника, щоб мати більше важелів упливу на керівництво міста. Ми тепер лише можемо сподіватися, що перемовини орендодавця з міською радою завершаться найближчим часом взаємною вигодою для обох сторін, для того щоб ми на наступні декілька років могли залишитися в "Емільці". Це чудове приміщення, а в нас уже запланована насичена програма. Уже чекає на свого глядача колекція, яку нам вдалося зібрати. Це може стати переломним моментом у доступі до міжнародного сучасного мистецтва у Варшаві. Але поки що ми змушені призупинити підготовку до цього показу.

А.К.: Отже, Ви все ще проведете багато часу в очікуванні.

Й.М.: Так, а ще мене постійно застають зненацька неочікувані повороти цієї історії. Але позиція музею вже потрохи викристалізувалася. Рада міста та Міністерство культури підтвердили бажання будівництва нової споруди музею на площі Дефіляд, вже укладено новий раціональний план супроводження та фінансування цієї інвестиції. У нас знову є шанс. Я зі свого боку зроблю все, що в моїх силах, щоб цього разу нам все вдалося. А на сьогодні ми хотіли б працювати в старому меблевому павільйоні "Емілія".

А.К.: Скажу відверто – на Tate Modern ця "Емілька" не схожа.

Й.М.: А Варшава й не схожа на Лондон. На площу Дефіляд після демонтажу футбольної фан-зони до Євро-2012 повернувся тимчасовий, неформальний автобусний вокзал, де за будь-якої погоди люди чекають на маршрутки до варшавських пригородів. І це центр столиці. Ми навіть думали, щоб один із проектів музею залишив після себе там хоча б лавку з дахом.

Але "Емілія" – це красивий будинок. Пізній варшавський модерн. Під час останніх декількох вихідних, коли цей будинок заповнюється юрбою, приходять цілі родини з дітьми, старші люди – то тоді це вже схоже на справжній музей у великому європейському місті.

А.К.: Дивлюся на малюнок Рачковського , що висить за Вашою спиною в офісі. Жителі Варшави про проект Музею сучасного мистецтва. Пара літніх людей сидить перед телевізором на фоні оленя в час шлюбного періоду. Чоловік у майці в сіточку каже: "Ми з дружиною розчаровані рішенням. Ми сподівалися, що переможе якийсь сміливий та авангардний проект".

Й.М.: Марек Рачковський, як завжди, чудово передав абсурд моменту і масове затуманення розуму щодо будівлі нового музею за проектом швейцарського архітектора Крістіана Кереза. Це малюнок з 2007 року, можливо, Марек Рачковський вже тоді передбачив, що поява будівлі Кереза в центрі Варшави неможлива. Все ще немає суспільної підтримки музею сучасного мистецтва, навіть у двомільйонного міста. На щастя, до історії архітектури переходять навіть ті об’єкти, які не вдалося побудувати (місто в 2012 році розірвало угоду з архітектором Крістіаном Керезом).

На цьому місці можна було б завершити історію і піддатися апатії. Але 5 років боротьби за нову будівлю музею також мали позитивні наслідки. З’явилася організація нового типу, яка тісніше співпрацює з аудиторією і спрямована на зміну громадської думки. Корисні ініціативи цієї організації стали загальним надбанням для суспільства і змінили підхід до культури в Польщі. Створено міжнародну колекцію сучасного мистецтва. У музею міцні міжнародні зв’язки, ми як перша організація в Польщі показуємо свій проект – виставку Аліни Шапошніков у престижному музеї сучасного мистецтва MoMA в Нью-Йорку.

А.К.: Повертаючись до споглядання стіни в кабінеті – я зараз дивлюся на картину Ядвіги Савицької "ВсьО Одразу" В цій назві авторка розмістила два нулі.

Й.М.: Це одна з моїх найулюбленіших картин. Говорячи про музей, можна було б вжити вислів – Краків не одразу будувався. Музей весь час займається містом, теорією і практикою, насамперед в рамках проекту "Варшава під час будівництва". Місто – це завжди гра сил, сутичка інтересів. Ми можемо працювати над тим, щоб місто ставало більш дружнім, відкритим, сучасним, щоб воно позбулося своїх занедбаних районів, за які соромно, і водночас щоб воно осучаснило публічний простір. І мене не залишає надія, що кожний вдалий захід буде рухати процес змін уперед, заохочуватиме містян до спільних дій та до зацікавлення оточенням. Щоб мешканці Варшави все частіше відчували себе господарями міста, а місцева влада їх не підводила. Ось тоді і знайдеться місце для нової будівлі музею.

А.К.: Все це дуже гарно звучить, але чи Вас часом не охоплює гнів? Замість чудового музею – меблевий магазин, і то під питанням.

Й.М.: Ні, ні! Це все одно, що гніватися на погоду. У мене є лише обмежений вплив на рішення політиків, тому можна було б сказати, що цей ризик був очікуваний для нашої ініціативи. Я почала працювати ще з 2007 року, щоб реалізувати проект будівництва нового музею. Не я собі придумала цей музей. Проект народився в головах державних урядників міста та країни. Був архітектурний проект-переможець, була підписана угода. Аж раптом змінилися пріоритети. З’явилися звичайні труднощі в реалізації. Великі проекти, до яких прикута увага громадськості, вимагали цілеспрямованості. В Польщі цієї цілеспрямованості вистачило на будівництво стадіонів та фрагментів автострад, а у Варшаві пріоритетом є будівництво метро. Звичайно, що нас турбує майбутнє. Для польського сучасного мистецтва все останнє десятиліття було чудовим часом, упродовж якого можна було будувати нову культурну ідентичність, а через недолік популяризації цей шанс було втрачено. Завершується фінансування від Європейського Союзу, яке мало нам допомогти подолати відставання від здобутків сучасної цивілізації. Але я можу зробити тільки те, що дозволяє ситуація. Було б непогано, якби в нас було в центрі 3 000 квадратних метрів для організації виставок з чудовою колекцією та амбітною програмою. Якщо ми отримаємо дозвіл від власника "Емілії", то будинок можна буде достосувати до нових функцій згідно з проектом двох молодих архітектурних бюро – з Варшави та Нью-Йорка. У нас тоді будуть усі підстави думати, що відвідуваність нашого закладу значно зросте.

Врешті-решт, робота в публічній сфері вчить, що не все вдається одразу. Я вже одного разу працювала на державній посаді, в галереї "Фоксаль". Тоді, щоб запровадити радикальні зміни, я була змушена кінець кінцем звільнитися.

А.К.: Ви називаєте це державною роботою? Ваш союз з Анджеєм Пшиварою та Адамом Шимчиком змінив обличчя галереї "Фоксаль".

Й.М.: Думки з цього приводу різняться, дехто вважає, що ми хотіли знищити галерею. Галерея "Фоксаль" на початку 90-х років була як машина часу – принесла різні авангардні міфи з 60-х років, але чахла, оточена бюрократичними структурами, не маючи перспектив для розвитку. З Анджеєм та Адамом ми вигадали механізм, який дозволив приватній структурі (фундації) фінансувати державну галерею. Було в цьому багато ентузіазму і чимало анархії.

А.К.: Ви самі назвали фундацію галереї "Фоксаль" анархічним утворенням?

Й.М.: Це була відповідь на трансформацію, нестачу прикладів для дії. Авторська пропозиція, яка вибудовувала альтернативу, щоб не марнувати час, коли наявна система говорить, що нічого вже не вдасться зробити, а майбутнього для культури немає. Але незабаром ми були змушені звільнитися з "державної роботи" в галереї, де не потребували наших "реформ", і дійшло до важкого поділу на галерею "Фоксаль" та Фундацію галереї "Фоксаль". Це був болісний урок: зміни, навіть розумні, завжди даються непросто. Однак якщо дивитися на цю ситуацію творчо, то це був очевидний успіх.

А.К.: Які події з того часу особливо вам запам’яталися?

Й.М.: Найважливішими були митці. Спочатку була співпраця з Мірком Балкою – нашим старшим колегою, який працював над павільйоном Польщі в Венеції і був одним з тих визначних людей, які представляли Польщу у світі. Але зараз з’явилася група митців нашого покоління: Павел Альтхамер, потім Вільгельм Сасналь, Моніка Сосновська, Артур Жмієвський, Анна Нестерович, Ядвіга Савіцька, Пауліна Оловська і багато інших. Одночасно ми запросили міжнародних митців до Варшави. Таким чином в галереї "Фоксаль" з’явилися такі відомі художники, як Дуґлас Ґордон, Ґреґор Шнайдер, Сьюзан Гіллер, а також Люк Тюйманс і Том Фрідман.

Так собі зараз думаю, що це було страшенно зухвало – в галереї "Фоксаль" бракувало коштів на поштові марки, а молодь, що почала там працювати, за кілька місяців запрошувала митців зі світовими іменами, потім їхали на мистецькі ярмарки і виводили польських артистів у світ.

Ми пробували різні ідеї, але тільки деякі з них ставали успішними. Також треба мати на увазі, що у галереї "Фоксаль" була репутація – це була відома галерея, навіть якщо її призабули та недооцінили в Польщі. Взяти хоча б архів історії сучасного європейського мистецтва, який зберігався в ящичках, які спроектував Кшиштоф Водічка. Це допомагало в діяльності.

А.К.: Повертаючись до тих часів – чи Ви пригадуєте якийсь гучний успіх вже під новою вивіскою?

Й.М.: Кожний проект був новиною, кожний митець був особливим. Перша виставка, у підготовці якої я брала участь, була виставка Люка Тюйманса в 1995 році – його творчістю захоплювався Анджей Пшивара. Адам, який у той час був на стипендії в Амстердамі, написав текст для каталогу, а я відповідала за формальності. Ми взяли на прокат картини з найбільших європейських колекцій. Ми застрахували ці картини, це були космічні цифри, нам допомогла якась закордонна організація. У певний момент Люк Тюйманс запитав, чи може він прилетіти на відкриття з "Сабеною". Я не дуже часто мандрувала, і тому не знала, що це назва бельгійського авіаперевізника, то ж я забронювала для "Сабени" готель.

Виставка мала величезне значення для мого розуміння малярства. Це було політичне мистецтво, воно торкалося прихованих травм, сором’язливо витісненого з пам’яті фашизму в Бельгії. Люк цікавився польським мистецтвом, йому подобалася творчість Анджея Врублевського. Він ставився до нас як до партнерів.

Другою такою подією стала персональна виставка Павла Альтхамера в 1996 році. Якогось дня Павло зайшов і сказав мені наступне: "Ця галерея – наче космічний корабель, розміщена в завулку, можна до неї зайти і полетіти в інший простір". Це прозвучало інтригуюче, але я сприйняла його слова лише як гарну метафору. Згодом Павло повністю розмалював приміщення у білий колір, над головою монотонно шумів вентилятор. Через відкрите вікно можна було вийти до маленького закритого подвір’я з зеленню. І це діяло – приміщення за допомогою простих засобів переносило відвідувачів у інший простір. Тоді я повірила в ідею, що мистецтво може змінити реальність. Павло витягнув нас із галереї до міста, розпочалися громадські акції, такі як "Брудно 2000", а згодом багато інших.

Потім мені пощастило ще декілька разів спостерігати за цим магічним моментом, коли народжується нова якість. Я бачила хоча б, як Вільгельм Сасналь малював перші важливі картини, як він знаходить свої особливі підходи як художник, адже на початку його картини були такими ж, як і в решти молодих митців, не було можливості відрізнити їх від інших творінь учасників групи "Ladnie".

Один з найприємніших спогадів – перший художній ярмарок мистецтва в місті Базель, де Вільгельм Сагналь став великим відкриттям. В останній день ми залишили місце роботи і в чотирьох поїхали на камеральний концерт Sonic Youth неподалік у містечку Невшатель. Вільгельм дав нам відеокамери формату 8мм і під час концерту кожен із нас знімав одного з учасників групи Sonic Youth. Ми були як члени колективу Sonic Youth. Потім на основі матеріалу з цих зйомок вийшов фільм. У той момент я була найближче до сцени.

А.К.: А як Вам велося в Парижі, в дуже престижному Центрі Помпіду після цього всього – державної посади й анархістської діяльності?

Й.М.: У мене був трирічний контракт з можливістю подовження, я працювала півтора року і звільнилася, щоб очолити музей у Варшаві. Мені вдалося організувати 3 виставки невеликого масштабу й одну велику разом з Крістіною Мацель, керівничкою відділу сучасного мистецтва. Ми також займалися навчальною програмою та кінопоказами. Понад те, я працювала в спеціальній комісії, яка займалася питанням закупки нових творів для Помпіду. Спочатку моєю спеціалізацією було мистецтво Східної Європи, а пізніше – і Близького Сходу. Ця посада дала мені особливі можливості, пов’язані з дуже високим стандартом праці куратора в французьких інституціях. Я могла собі дозволити систематичні культурологічно-дослідні подорожі до всіх країн так званого "східного блоку". Щоб знайти роботи для колекції Помпіду, я їздила до Тірани та Пріштіни, Нового Саду чи Кошице, а потім я також їздила до Саїду в Лівані або Холону в Ізраїлі. Саме тоді я чимало дізналася про мистецтво нашого регіону, познайомилася з багатьма митцями, занурилася в їхню історію.

Я також розглядала зсередини, як працює великий музей і як відбувається організація його колекції. Це був безцінний досвід. Було також приємно – ніколи раніше, ані пізніше я не працювала з таким відчуттям безпеки, комфорту та шанування моїх здобутків.

Якби минуло ще кілька років, то я би вже не змогла б повернутися до праці у польській системі, де ніколи не знаєш, що тебе чекає в майбутньому. А моєю спеціалізацією були непрості питання, в регіонах, які проходили через значні зміни. Помпіду – це великий глобальний музей, що зацікавлений насамперед у насаджуванні вже наявної ієрархії, де він, музей, перебуває на самій вершині, а не займається впровадженням змін в сталий порядок речей.

Мені бракувало змін, зацікавлення. І так я опинилася в Варшаві, де заробляла удвічі менше, а виконувала роботи втричі більше. Найбільш ймовірно, мені так здавалося, що я роблю щось дуже важливе. Якийсь генетичний недолік, щось між стійким почуттям вини і необхідністю його компенсації через приниження.

А.К.: Чи колись в своїй кар’єрі Вас трактували як слабшого професіонала через Вашу стать?

Й.М.: Я відчуваю себе рівноцінною з чоловіками і стараюся всіляко підкреслювати цю рівноправність. Звичайно, зараз мене оберігає мій досвід і почуття безпеки, який я набула під час моєї роботи у світі мистецтва. Врешті-решт, мистецьке середовище є найбільш ліберальним, отже, я від щирого серця рекомендую всім жінкам долучатися до цього середовища. Хоча б такий факт – мною оволоділо переконання, що я маю вибирати – або задоволення від роботи, або присвячення себе родинному життю. Занадто сильне занурення в родинне життя будило в мені страхи, ніби я пропущу події в мистецькому світі. Лише зовсім недавно в моєму оточенні з’явилися жінки, які вважають, що у них є право на все – на кар’єру, дітей, партнерів, усе одразу – і це їм вдається. А я виразно занадто сильно сфокусувалася на роботі, тому що відчувала, що тільки це дасть мені бажану незалежність. Отже, я присвячувала себе роботі щосили. Безумовно, така моя поведінка була результатом спостережень за звичайним життям жінок у Польщі і, у більш загальному розумінні, доволі гнітючих міжлюдських стосунків.

А.К.: А що Ви думаєте про польські музеї, а також про їхніх директорок – Маша Потоцька, Софія Голубєва, Аґнєшка Моравінська, Ганна Врублевська, Моніка Шевчик … та Йоанна Митковська.

Й.М.: Це як школа – це було завжди заняття для жінок, простір, в якому у нас є шанс. Культура є вічно недофінансованою, посідає останнє місце серед списку видатків держави.

А.К.: Але поза тим усім, керування музеєм – це влада.

Й.М.: Так, але в такій сфері, яка тільки недавно почала представляти інтерес. Це чисто символічна влада.

А.К.: А отримані душі, скандали?

Й.М.: Це дуже романтичне бачення цього заходу. Боюсь, що ми радше виконавці, тільки справжні. Ми не кажемо "Це неможливо", але ми стараємося, щоб сервіс був на найвищому рівні і щоб неможливе ставало можливим.

А.К.: Одна з речей, яка дивує у випадку жінок, що керують культурою в Польщі – директорок – є те, що про їхнє приватне життя нічого не відомо. Читала лише, що Ви практикуєте "дуже пересічне життя" або що Ви любите кримінальну літературу.

Й.М.: Думаю, помітно, що в цьому інтерв’ю я намагалася розказати щось цікаве про себе. Також зараз я пробую себе відучити від того кримінального чтива. Колись це було для мене антидотом проти стресу, який з’являвся в музеї. А потім я прочитала про "кримінали" той факт, що книжки такого штибу читають люди, у яких є дефіцит почуття справедливості або ті, які прагнуть реваншу. Зараз я читаю значно менше подібної літератури. Питання Ваших колег про приватне життя – це теж карколомне завдання. Отже, буду вирішувати сама. Трудоголік? Зараз, мабуть, уже ні, раціональний розклад обов’язків. І веду звичний спосіб життя.

А.К.: Ага… Прошу в такому разі дати визначення терміну "звичне життя".

Й.М.: Я не героїня з Фейсбуку, в мене немає великої потреби ділитися приватними справами.

А.К.: Але поза тим, Ви людина товариського типу. У Вас є своя міська сім’я, тільки що мистецька, ба навіть міжнародна.

Й.М.: Це правда, останнім часом на це звернув мою увагу мій знайомий митець, Дан Во. Він народився у В’єтнамі, утік звідти в дитинстві, виховувався в Європі, він є одним з прикладів сучасних кочівників. Вони втратили коріння в традиційному смислі цього слова, але присувалися до глобальних структур, таких, як міжнародна мистецька сцена. Він мені сказав, що для нього ярмарок Art Basel – одна з найбільших у світі – це як Різдво, тому що водночас зустрічається з усіма друзями та знайомими.

І фактично в цьому щось є. Календар мистецьких подій, пов’язані з цим ритуали – це моя "нова світська традиція", більш реальна, ніж традиційні свята. Мабуть, так як і деякі люди з мого покоління, упродовж певного часу я жила подвійним життям – моє правдиве єство серед митців і приятелів і моя віддалена частина, яка дозволяла мені брати участь в житті традиційної родини, їздити на Різдво до батьків до Слупська. А якісь десять років тому цей уклад життя почав давати тріщини, а зараз остаточно зламався.

А.К.: Ваші батьки приїздять до Вас із нагоди нетипових свят?

Й.М.: Я запросила їх на відкриття виставки в Помпіду в Парижі. Мене це дещо втомило, але батьками дуже сподобалося. На відкриття виставки в MoMA в Нью-Йорку вони вже приїхали самі. Вони втягнулися в процес, слідкують за рецензіями, цікавляться мистецтвом. У нас тепер є нові спільні справи, не тільки одне Різдво.

А.К.: Повертаючись до ситуації того "Різдва" в Art Basel – чи звично для Вас те, що Вас садять поруч з кимось абсолютно незнайомим за обіднім столом?

Й.М.: Це норма існування в світі мистецтва, нетворкінг. Колись мені було важче, мені здавалося, що бракує інформації або я розповідаю лише про польських митців. З деяких пір це лише в радість. Єдина проблема, що не вдасться занадто багато цих обідів з’їсти.

А.К.:
Яку дорогу Ви подолали зі Слупська до тих обідів?

Й.М.: Я вступила на факультет історії мистецтва у Варшаві. Спочатку була дещо розчарована, тому що тоді історію мистецтва викладали в дуже традиційний спосіб, у хронологічному порядку, від найдавніших часів. А я вже з дитинства цікавилися радикальними ідеями.

А.К.: Здається, у віці 12 років Ви прочитали книжку про дадаїзм, і це затягнуло Вас у мистецтво.

Й.М.: Сумні часи, воєнний стан, а в Слупську була міліцейська школа. Перспективно виглядав Гданськ – для старших, тому що щось могло трапитися в політиці, а для молодших там була панк-сцена. В Слупську, і це відбувалося навіть в моїй школі, була група Karcer, а потім в моєму класі пост-панкова Ewa Braun, і навіть група з вокалісткою, яка взяла собі псевдонім Trina Papisten (так називалася остання чаклунка, яку було спалено живцем в Башті Чаклунок в Слупську в 1701). Мені не вистачало експресивності, а також я не грала на жодних інструментах, щоби брати участь в цих ключових подіях для мого покоління. А отже, для мене залишилася роль книжкового хробака.

Потім я почала відвідувати курси про сучасне мистецтва, організовані за допомогою місцевого осередку BWA (Організації мистецьких виставок), який підпорядковувався Центральному бюро мистецьких виставок, яке також було відомим під назвою Захента. Це був цілком пристойний рівень отриманих знань в галузі міжнародної сучасної культури, які кожен охочий міг отримати безплатно. Це було щось таке, чого тепер можна марно шукати в загальній системі освіти.

А.К.: Ці курси зробили з Вас директорку музею Захента!

Й.М.: В певному розумінні так, тому що я потім взяла участь у науковому конкурсі про французьке мистецтво та мистецькій олімпіаді, яку теж організувало BWA у Слупську. А я навіть виграла безкоштовну подорож до Парижа, що в ті часи було надзвичайно. В цей спосіб моє майбутнє в Слупську було справою вирішеною.

А.К.: Чи Ви були в молодості радикальною?

Й.М.: Радше затятою, поки що мені не вдалося зробити нічого, що могло б трактуватися як радикалізм.

А.К.: А чи Ви сумуєте за кимось зі Слупська?

Й.М.: Ні. Це миле містечко, з чудовою природою, похмурою історією, честолюбними мистецькими закладами, але я покинула це місто, коли мені було 18 років, і я вже власне не знаю більше це місто. Я вросла у Варшаву. Приїхала сюди вже в 1988 році, на розкладачках з’явилися перші банани.

А.К.: Ви пройшли трансформацію з цим містом, Ви дійсно бачили Варшаву в процесі становлення.

Й.М.: Варшава була тоді досить зашорена. Був дуже обмежений вибір – одна галерея, одна школа. Мені тоді здавалося, що слід було хапатися за першу ліпшу нову можливість, яка могла б з’явитися, тому що іншої вже не буде. З іншого боку, з’явилися ознаки, що все змінюється, що світ навколо зазнає повної переробки, що не можна втрачати такий шанс. Отже, ми так і працювали в рамках воєнної стратегії. Треба рятувати, боротися, переконувати, це останній момент, щоб зберегти якийсь архів або зробити з кимось інтерв’ю, треба зробити все, щоб роздобути гроші на цю виставу, тому що це перша, і т.д, і т.п Одним словом – боротьба!

Але потім це все почало мінятися. З’явилися допоміжні структури, гранти, визнання і поволі я виходила з тіні. Тепер, незважаючи на різноманітні перешкоди, все стало більш привітним, є вибір. Тільки я вже не можу позбутися тієї твердості, якої яка набула на своєму життєвому шляху.

А.К.: Ви сказали, що якщо б Ви знали раніше, в що Ви вляпаєтеся з будовою музею, то ніколи б не приступили до цієї справи.

Й.М.: Не так давно ми читали в музеї книжку "Фантомне тіло короля" Янка Сови, який стверджував, що Польща була завжди нереалізованим проектом. Задумаймося на хвилину – чи він правий, чи завжди нам не вдається? Чи історичні факти є досить переконливими чи це тільки одна з гіпотез? Ми постійно це перевіряємо.

Ми проводили декілька разів у рамках "Варшава під час будівництва" акцію під назвою "Департамент пропозицій". Нам було дуже важливо, що мешканці поділяли разом з нами, колективом музею, ентузіазм до змін у місті. Отже, кожен міг прийти і публічно сказати, яких він хотів би змін, які у нього думки стосовно розвитку міста. Ідея була в тому, що як люди зустріли б одне одного, то, можливо, утворилась би якась група навколо певної ініціативи, і потрохи наступила б ціла лавина змін, викликаних діяльністю цих численних громадських груп. Проте, як з’ясувалося, всі учасники експерименту хотіли, щоб власне сам музей реалізовував їхні думки. Тільки одного разу в рамках однієї з таких наближених акцій було намальовано пішохідні доріжки на проїжджій частині біля житломасиву Золоті Тераси, в місці, де вони були потрібні тисячам людей. І під впливом цієї акції влада Варшави зробили там легальний перехід для пішоходів. Цей перехід діє вже 2 роки, хоча він все ще тимчасовий, електрика до стовпів протягнута в повітрі через кабель, який звисає людям над головою. Музей якоюсь мірою діє як той перехід.

Інтерв’ю вперше опубліковано у виданні "Wysokie Obcasy".
Переклад Віри Балдинюк.






Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676