Лабораторний процес

ridnyi Для Харкова діяльність Миколи Рідного – художника, учасника групи SOSка і теоретика – є без перебільшення визначальною. Із ним ми продовжуємо цикл розмов про критичне мистецтво у "лівому" дискурсі, зосереджуючись на традиціях харківського авангардного й андеграундного мистецтва та значенні інституційних і лабораторних просторів.

Євгенія Моляр: Миколо, давай поглянемо на ситуацію в харківському арт-середовищі під кутом зору критичного або лівого мистецтва, якщо ти погодишся із таким визначенням.

Микола Рідний: Взагалі, все мистецтво є політичним, але далеко не все – критичне. Якщо ти стверджуєш, що тебе політика не стосується, і мовчиш про певні проблеми, то це означає, що ти погоджуєшся із ними. Але є політично свідоме мистецтво, яке ще називають соціально-критичним, – воно намагається не мовчати, вважає за потрібне порушувати важливі проблеми.

Є. М.: І таким чином зближується з активізмом. У Харкові є активістський рух?

М. Р.: Сьогодні Харків – це дуже фрагментована територія. Тут багато всього є, але все це відбувається в паралельних вимірах. Наприклад, є Жадан, є театр "Арабески", ми знаємо один про одного, але майже не перетинаємось. Ось нещодавно була презентація "Політичної критики" в Харкові, там ми зустрілися і дискутували. Якщо говорити про політичних активістів, то я більше спілкуюся з київськими, із колом Центру візуальної культури. Я знаю деяких харківських лівих, які пов'язані з об'єднанням "Боротьба". З погляду політики, мабуть, вони займаються правильною справою, але з мистецтвом це мало перетинається.

Є. М.: Харків – революційне місто?

М. Р.: Харків таким був. Для мене важливо звертати увагу на цю традицію. Важливий дух авангарду 1920-х років, важливий дух радянського дисидентства, харківської школи фотографії. Татлін, котрий тут народився і потім викладав, Лімонов, який присвятив місту книжкову трилогію, Михайлов, який не тільки відомий фотограф, але й багато зробив для самоорганізації локального культурного середовища, – це соціальний авангард, визнаний всесвітньо, і це дійсно багато важить. Але не всі це розуміють. Група SOSка намагається ці ідеї поширювати, але для цього потрібен хоча б майданчик для висловлювання.

Є. М.: Таким майданчиком колись була галерея-лабораторія SOSка. Зараз вона не працює?

М. Р.: Так, вона припинила своє існування, бо вже немає приміщення.

Є. М.: Де тепер зосереджується експериментальне мистецтво?

М. Р.: У Харкові існує ініціатива нових квартирних виставок. Це лабораторна активність без постійної бази. У Києві значною мірою базою є майданчик Центру візуальної культури. Мені подобається ця інституція за принципом роботи, як результат організації ком’юніті. У Харкові немає такого хоча б за кількістю учасників. Створити аналогічну інституцію на базі навчального закладу – непогана ідея... Але, наприклад, у Худпромі такий майданчик був би просто неможливий. Із мого випуску, а це дуже багато людей, сучасним мистецтвом займаюся я один. Із попереднього року – ніхто. З наступних років – десь п’ятеро. Кажуть, що на лекції Девіда Еліота (куратор 1-ї Київської бієнале сучасного мистецтваЄ. М.) був напівпорожній зал. Ніякого розуміння сучасності там немає. Вони "відшліфовують майстерність". Це така принципова позиція викладачів і всієї академічної системи. Якщо говорити виключно про мистецтво, уже не кажучи про політичні ідеї, філософію, соціологію, – це середньовіччя.
 
Є. М.: У Худпромі ж є галерея в новому корпусі.

М. Р.: Так, там відбуваються виставки студентських творів, семестрові перегляди. Це нікому не цікаво з погляду сучасності. Є така тенденція останніх років, що люди, котрі починають експериментувати з мистецтвом, просто кидають ту академію. Гамлєт, Каменний – покинули, Клейтман отримала тільки бакалаврський диплом. Люди вирішують, що це навчання не просто не допомогає, а заважає.

Є. М.: Художники здебільшого співпрацюють із інституціями в Києві та Москві?

М. Р.: Це найближчі метрополії, де більше можливостей. Але в Харкові відбувається важливий лабораторний процес. І необхідно створити для цього умови – таку лабораторію, де можна експериментувати, щоб виявляти помилки. Важливий, насамперед, процес, а не резульат у сенсі інституціональної репрезентації. В умовах академії неможливо експериментувати, і в місцевих інституціях теж немає можливості це робити.

Є. М.: Тому художники йдуть працювати на вулицю?

М. Р.: Ми робили деякі вуличні інтервенції, але це більше стосується минулого. Деякі художники сьогодні просто оформлюють паркани й будинки розписами.

Є. М.: Місцеві художники роблять спроби "легалізувати" вуличне мистецтво?

М. Р.: Так, але якщо це намагання існувати за підтримки міської адміністрації, то це не може бути гарним мистецтвом у наших умовах. Ідеться про оформлення чи декорування міського середовища. Тут важливий пошук "замовлення" митцями, але від кого це замовлення ?

Є. М.: Авангардисти ж виконували державне замовлення.

М. Р.: Різниця в тому, що мистецтво того часу було ідеологічно пов’язане з політикою. Революція 1917 року сталася, зокрема, завдяки митцям. Митці з владою рухалися в одному напрямку до певного часу. А сьогодні між мистецтвом і владою взагалі немає порозуміння, там провалля. Ми живемо при бандитах з 90-х, і вдовольняти їхні смаки – безвідповідально. Особливо в нашому місті, де мер і губернатор вважають себе експертами в царині культури, вони вирішують, якими повинні бути пам’ятники і що статуя повинна тримати в руці. Шукати з ними діалогу – не етично. Це як порівняння колаборації з владою в Голандії і в Білорусі – дві зовсім різні речі з морально-етичного погляду. 

Є. М.: Ти брав участь у проекті Гельмана в Пермі, це ж державний проект.

М. Р.: Мені було цікаво спробувати зробити критичне висловлювання в таких умовах. І я вважаю, мені це вдалося. Там дуже складно було отримати дозвіл на виконання цієї роботи, що переконує мене в її потрібності. Був конфлікт усередині влади: частина чиновників була категорично проти, а частині було байдуже. Моя ідея полягала в тому, що кожна епоха створює монументи і памятники владі, але як пафосну пропаганду, а я намагався зробити рефлексію, де влада лежить на асфальті, ніби збита з ніг. Адже репресивна сутність влади у нас не змінюється, змінюються тільки обличчя. 

Є. М.: Цей пам’ятник ще є, клубму не зробили з нього?

М. Р.: А намірялися?

Є. М.: Говорили таке, і саме поціновувачі.

М. Р.: Його ще спочатку встановили нелегально. У той момент, коли встановлювали, дозволу не було, монтаж відбувався вночі. Потім дозвіл здобули, але тільки на рік. І щороку влада повинна підписати новий дозвіл. Останні роки підписували, але в будь-який момент влада може не захотіти продовжувати цю гру. Так чи так, пам’ятник буде вже дуже складно демонтувати, зважаючи на розмір і вагу. 

Є. М.: Ця історія ще матиме своє продовження. Але повернімося до Харкова. Відсутність інституцій, котрі б сповна задовольнили потреби сучасних художників, змушує митців займатися організацією власних просторів.

М. Р.: Тепер у Харкові і просторів таких немає. Раніше ними були галерея-лабораторія SOSка, галерея "У Рози". Зараз простір утворюється, приходячи до друзів додому чи в студію. Так і виникли наші квартирні виставки. Але це все стосується більш-менш закритого кола людей. Тобто за принципом цей простір відкритий, але поширення інформації про події відбувалося тільки серед зацікавлених, не для масового глядача. І квартирні виставки по суті не для глядача, а для того, щоб якоюсь мірою кожного зробити учасником. Не обов'язково шляхом художньої роботи, але й завдяки участі в дискусії, обговоренню, а не просто через безкоштовні напої на відкритті.

Є. М.: У Харкові немає згуртованості мистецької тусовки?

М. Р.: Тут різні групки тримаються окремо. Особисто я завжди дуже відкритий до діалогів. Галерея-лабораторія SOSка існувала сім років як простір, що об’єднував навколо себе людей. Деякі художники, котрі були з нами спочатку, перестали займатися мистецтвом узагалі. Здебільшого через економічні причини: в українських умовах людям доводиться думати над власним матеріальним забезпеченням.

Є. М.: І вони починають займатися комерційним мистецтвом?

М. Р.: Ну деякі просто йдуть працювати на касі в супермаркеті чи прибиральником. Комерційно-орієнтованого мистецтва в Україні багато, але ринок – це міф. В Україні сьогодні немає арт-ринку. Це трагічна ситуація для митців, які на нього сподіваються. Після кризи практично ніхто нічого не купує, і буде ще гірше, а не краще. А люди все одно за інерцією намагаються малювати "ринковий" живопис. Кажуть, що не можуть інакше, що це "така наша мистецька традиція". Це дуже внутрішньо-орієнтована позиція, і на інтернаціональному рівні вона не цікава.

Є. М.: Ти і група SOSka у своїх роботах говорите про українські проблеми, але вас розуміють і в Європі, і в Америці.

М.Р.: Ну ми ж не говоримо про якісь екзотичні проблеми. Ми досліджуємо, насамперед, зв’язки суспільства та політики, зв’язки між локальним та глобальним. Жодні проблеми не є винятково нашими чи не нашими. В політиці та світі все дуже пов’язане. В Україні ми маємо такий самий капіталізм, як і в Європі, але у нас він загострений, перебуває у важкій стадії хвороби. Тому всі ті проблеми, що є в країнах розвинутого капіталізму, у нас гіпертрофовані. І дивлячись на нас, європейці глибше розуміють власні проблеми.

Є. М.: Як ти гадаєш, на наші внутрішні проблеми, як-от поява партії "Свобода" у Верховній Раді, критичне мистецтво має якось відреагувати?

М. Р.: У мистецтві це ще буде відображатися. "Свобода" – лише один із негативних моментів у нашій політиці. Зараз відчуваються рішучі кроки в бік утворення поліцейської держави контролю. А "Свобода" намагається здаватися партією опозиції, але з владою вони працюють над одними речами. Націоналістичний протест тільки на користь чинній владі. Його мета – відволікати протестні настрої одних людей від реальних проблем у суспільстві, а інших – лякати відвертим фашизмом і через це викликати симпатію до чинної влади.

Є. М.: А прояви ультраправого мистецтва можуть бути в Україні? В сусідній Росії є ж такі приклади, художник Бєляєв-Гінтовт навіть пермію Кандинського отримав якось.

М. Р.: Бєляєва-Гінтовта називають правим, бо він спілкується із правим філософом Дугіним. Але в Росії праві фактично теж на боці влади. Наприклад, ідея нового митного союзу не є виключно економічною: вона підкріплена філософією євразизму тощо. І мистецтво, яке з цим пов'язане, – просто відверто погане. У нас є цікавий випадок так званого "жлоб-арту". Теж дивна річ, не знаю, наскільки права. На мою думку, це угруповання просто не дуже належить до сучасного мистецтва. Серед них, до речі, був і харківський художник Рома Мінін. 

Є. М.: Вони позиціонують себе як лівих.

М. Р.: Це фарс. Із лівим середовищєм вони перетинаются тільки на території конфлікту. Критика їхньої виставки була саме з лівого боку, а коло цих художників – це радше свободівці. Колись Катерина Дьоготь робила велику виставку українського мистецтва "Якщо". Цим художникам там відвели саме нішу наївного правого мистецтва – бандерівського страшила для російської глибинки.

Є. М.: Насамкінець, не можна оминути увагою факт, що з трьох учасників Венеційської бієналє в 2013 році двоє – харків’яни.

М.Р.: Важливіше те, що в теперішньому українському павільйоні має відбутися репрезентація персоналій, умовно кажучи, мого покоління. На державному рівні такого раніше не було, і це, безумовно, стане цікавим досвідом. Дехто з учасників не приховує своєї радості з приводу участі, він гордий представляти свою державу. Я критично ставлюся до таких речей. Радості немає, натомість – більше запитань, на які потрібно буде знайти відповіді.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676