Слухати, уявляти, відчувати

svitlychnyi Продовження циклу розмов Євгенії Моляр із харківськими художниками про критичне мистецтво у "лівому" дискурсі.

Навесні цього року Іван Світличний представить свою персональну виставку в ЄрміловЦентрі, а сьогодні ми з ним говоримо про критичне мистецтво і харківське арт-середовище. Іван активно працює у Харкові не тільки як скульптор, а й займається художніми самоорганізаціями як куратор.

Євгенія Моляр: Іване, твою індивідуальну творчість важко назвати критичною, а от ширша діяльність – кураторська робота, пов’язана з організацією альтернативних мистецьких просторів, залучення авторів до колективної творчості – цілком корелюється з "лівими" ідеями.

Іван Світличний: Наразі я намагаюсь зав’язати з організаторською і кураторською діяльністю, хоча досі "живе" проект "01011101". А щодо "лівого" в мистецтві... Мені не здається, що соціальна критика зараз якась радикальна. Ці художники, як політпрацівники, створюють ілюзію свободи. Займатися цим не цікаво і дуже просто з художнього погляду. Втім, саме соціальна критика зараз підтримується і популяризується. От тому й не дуже віриться в її протестність.

Є. М.: Ти займався формуванням альтернативного мистецького середовища в Харкові, бо сьогодні тут ситуація з арт-інтституціями досить скрутна.

І. С.: Тут завжди була така ситуація. Це специфіка Харкова. Багато художників у цьому місті народилися, працювали, а потім, досягнувши певного рівня, виїхали. Скільки ми не намагалися створити якісь мистецькі центри та об’єднання, все це часто закінчувалося тим, що люди просто роз’їжджалися.

Зараз ситуація трохи змінилася, харківські художники працюють тут, а роботи везуть показувати в Київ чи Москву. Хоча знову ж таки останнім часом майже вся соціальна критика перемістилась у Москву. Але це іншій рівень питання. З одного боку, там більше виставкового простору, більшій арт-контекст, чого, звісно, потребують усі художники. Та якщо говорити саме про соціальну критику, то в Києві на цьому етапі немає потреби в нових іменах, усі місця вже зайняті. А в Москві є і простір, і зацікавлення, і постійний PR: садять десятьох, а виїжджає на цьому сто.

Є. М.: Із появою ЄрміловЦентру харківська ситуація може змінитися?

І. С.: Безумовно. Я дуже радий такій ініциативі. Свого часу ми билися за такий арт-центр. Ми створили ТЕЦ – Творчий Експозиційний Центр. Це було приміщення з безкоштовними майстернями, простір, де відбувалося нашарування ідей, процесів і результатів творчості багатьох людей. До того ж художники могли експонувати свої проекти у виставкових залах Центру. А ще на базі ТЕЦ виникла й наша художня самоорганізація "01011101". Крім мене її основними учасниками є Макс Роботов та Лєра Полянскова (арт-група "SVITER"). Склад самоорганізації періодично змінюєтся, зараз до нас долучилися мистецтвознавці Сергій Канцедал та Наталія Маценко. Нас об'єднують спільні погляди на мистецтво і арт-ситуацію загалом. У нас немає маніфестів чи програм, можна сказати, що однодумність і є нашою програмою, а арт-об'єкт – маніфестом. Форма і масштаб такого об'єкту можуть бути будь-якими: скульптура, перформанс, нові медіа, концерт чи велика виставка, яку ми розробляємо від початку до кінця – створюємо експозиційний матеріал, знаходимо приміщення, залучаємо людей.

Ми організовували різні події на орендованих майданчиках. Та все це закінчувалося або відмовою керівництва, або рейдерськими захопленнями приміщень. Те саме було і двадцять років тому. У Харкові, на початку вулиці Пушкінської, є величезна будівля колишнього "Арсеналу". У 90-ті роки художники намагалися зробити там арт-центр, уже майже зробили, але почалася хвиля супермаркетів. А зараз про це приміщення і цю спробу майже всі забули.

Є. М.: Ти брав участь у проекті Ярослави Бондаренко "Запасний вихід", де роботи сучасних художників були представлені в публічному просторі – міських вітринах – як альтернатива інституціям.

І. С.: Так, був такий проект. Ярослава запропонувала нам зробити рефлексію на вітрини нашого міста, на те, як вони можуть виглядати, і я зробив віконниці. Мене завжди мучить це видовище, коли йдеш містом і бачиш на конструктивістському будинку якийсь пластиковий сторонній об’єкт "зверніть на мене увагу!". Хочеться все це знести, щоб повернути звичайні вікна першого поверху.

Є. М.: Сучасне мистецтво нормально почувається на вулиці?

І. С.: Усе залежить від конкретного проекту. Так, наприклад, мій проект "Різанина про мінімал" можливий тільки в музеї, бо там людина більш налаштована на сприйняття складного твору.

Є. М.: Ти вже давно працюєш над "Різаниною про мінімал"?

І. С.: Я почав працювати над ним два роки тому і ось зараз завершую. Результатом буде виставка в ЄрміловЦентрі.

Є. М.: Цей проект із твого боку є перекодуванням мистецтва, зміною рецепцій, винайденням нової мови.

І. С.: Мова, яку я тут використовую, як стамеска. Мені цікаво знайти точку зламу, де тривимірний об’єкт переходить у чотирьохвимірний простір і починає там розгортатися в безкінечній кількості координат. Із цього виходить аудіо-об’єкт, що несе в собі візуальность. Але щоб його отримати, потрібно створити реальні скульптурні об’єкти, комбінацію із апаратури для звукозапису, потім записати скульптури, змонтувати весь матеріал. Тому й "Різанина про мінімал": я вирізаю, відрізаю від глядача весь процес і отримую мінімалізм, кінцевий результат моєї роботи – аудіо-скульптуру.

Є. М.: Наскільки реально глядачеві осягнути всю масштабність роботи? Її ж можна сприйняти як просто аудіозапис.

І. С.: Таке може бути, якщо людина не відкрита до сприйняття. Насправді, запис дозволяє відчути і приміщення, і матеріал, і розміри, і принципи звукозапису. І якщо зосередитись, то можна все це розшифрувати. Харківський незрячий журналіст Володимир Носков прослуховував найбільш складний для розпізнавання запис. Це був фідбек – високочастотний і низькочастотний шум, який досить важко та неприємно слухати. Але в результаті цього прослуховування Володимир уявив, "побачив" форму базової скульптури – конус, що завершується шаром, і навіть відчув її розмір та матеріал. Його відчуття звуку настільки "розігнане", що він зміг це зробити. Інші аудіо-скульптури більш легкі для сприйняття, вони не потребують особливо чутливого слухового аппарату. Але я не прагнув поставити перед глядачем завдання впізнати візуальну форму через аудіо.

Є. М.: Прочитання такого твору потребує неабияких зусиль від глядача.

І. С.: Звичайно. Я ж теж докладав зусилля, витрачав багато часу. Тепер мистецтво перетворюється на шоу. Зазвичай потрібен атракціон і добре, щоб ще й сфоткатись можна було. Я з цим зіткнувся і вважаю, що це велика проблема.

Є. М.: Глядач не готовий працювати?

І. С.: Не готовий. І це проблема, що постала за останні роки. Бо, наприклад, у часи нонконформізму такого не було. Люди приходили на виставку, щоб сприймати мистецтво, заглиблюватися в нього. Але, з другого боку, таку ситуацію провокує і саме мистецтво.

Є. М.: Ти хочеш змусити глядача докладати зусиль?

І. С.: Я не ставив собі це за мету від початку. Це роздуми, які зявилися вже в процесі взаємодії з глядачем. А за великим рахунком "не хочеш – не треба".

Є. М.: Ти вдаєшся до мистецтва дії?

І. С.: Так, я працюю з аудіоперфомансом. Все почалося з проекту "Царапки", що був зроблений у співпраці з саунд-артистом Антоном Лаповим. У мене була серія робіт на металі. На площині залізного листа продряпувалося зображення, що завдяки блиску матеріалу та освітленню змінювалося. Згодом, уже з Антоном, я став робити ці об’єкти наживо. Так з'явився мій перший аудіоперфоманс. Ми контактним мікрофоном зчитували звук прошкрябування, а завдяки кінекту, що знімав мої рухи на сцені, цей звук набував певних характеристик, які безпосередньо пов'язані з моєю дією. Потім звук потрапляв у спеціально змодульований ланцюг пристроїв, який теж змінював його, і тільки після цього він виходив на глядача. Також у мене є цикл аудіоперфомансів з арт-групою "SVITER". Один із них ми показували на ARSENALE 2012. Там ми влаштували чаювання, під час якого було змінено звучання всіх предметів, задіяних в перфомансі. Так, наприклад, дзенькіт ложечки об склянку, що виникає при помішуванні, став гавкотом собаки, але ритм дії і тональність звуку самого об'єкта були збережені. Нам хотілося досягнути ефекту "одивнення". Надати побутовій, звичній дії емоцію незвичного, дивного. Так марсіанин міг би побачити земне чаювання. Мене цікавить синтез візуального й аудіального, дія, людське сприйняття, як це все поєднується та розкривається.
 

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676