Випробування себе

kamennyi Сучасних харківських художників можна побачити на найбільших арт-подіях в Україні та за її межами: Перша Київська міжнародна бієнале сучасного мистецтва ARSENALE 2012, Московська бієнале сучасного мистецтва, майбутня 55-а Венеційська бієнале 2013 року. А також на таких знакових виставках, як "Міф. Українське бароко", "Українське тіло", "Практика", конкурсах на премію PinchukArtCentre та МУХі.

Яка ж ситуація в мистецькому житті самого Харкова? Досить неоднозначна. Сьогодні тут відкривають великий центр сучасного мистецтва, переймаються "комплексом провінційності", а провідні художники презентують свої роботи на альтернативних квартирних виставках. Про все це ми говоримо з харківськими художниками. Темою наших розмов ми обрали критичне мистецтво у "лівому" дискурсі. До цього нас спонукала сувора революційна естетика міста і багаті місцеві традиції протестного мистецтва. Першою стала бесіда з художником Тарасом Каменним.

Євгенія Моляр: Тарасе, давай поговоримо про критичне мистецтво в Харкові. Ти позиціонуєш себе як ліворадикального художника?

Тарас Каменний: Не радикального, тому що радикальні художники – ті, які здатні переступити закон, аби досягнути результату. Я вважаю обов’язковим реагувати на події, які відбуваються в країнi та за її межами, звертати увагу громадськості на проблеми, що існують у суспільстві, і висловлюю свою думку щодо цього. Таким чином, мої ідеї є лівими, бо вони критичні.

Є. М.: Визначення критичного мистецтва як "лівого" в нашій країні дещо лякає людей. Чи потрібне мистецтву політичне забарвлення?

Т. К.: Політична позиція присутня у будь-якого художника, бо навіть відсутність позиції – політична позиція. Дехто не хоче торкатися політики і вважає себе аполітичним. Я ж не говорю про політику, я говорю про те, що мені не подобається або здається сюрреалістичним. Як-от перед "Євро 2012" в парку Горького демонтували памятник Горькому, а замість нього поставили білочку. Це ж сюрреалізм! На такі події я реагую. Не обов’язково це політика, може бути все, що завгодно.

Є. М.: У тебе це часто силові структури – армія, міліція.

Т. К.: Про армію я робив проекти після того, як там побував. Вона мені нагадувала модель маленької держави з власними законами і тоталітарним режимом. А про міліцію тому, що мені видалося суперечливим це явище: міліцію придумали як щось позитивне, як захисників, а зараз її масово сприймають як негатив. Мені хотілося звернути увагу громадськості на незаконні дії органів МВС, зловживання службовими повноваженнями, коли вони самі порушують закон. І тому мене це зацікавило. Я робив різні картинки з міліціонерами, критики там не було.

Є. М.: У Львові в намальованого міліціонера цеглу кидав.

Т. К.: Це було вираження ненависті.

Є. М.: На фестивалі "Non stop Media" колись ще була в тебе інсталяція "Тир".

Т. К.: Так, можна було постріляти по зображеннях міліціонерів.

Є. М.: Твоя творчість маскулінна і глибоко народна. Навіть, сказати б, мужицька. Це твоя принципова позиція?

Т. К: Коли я брав участь в "Арсеналє", мені там запропонували пожити в готелі з прекрасним краєвидом з вікна на Майдан, зі сніданками шикарними. І це мені здалося таким красивим життям. А повернувшись до Харкова, мені чомусь захотілося попрацювати на якійсь конкретній роботі, так я на будову пішов. Не знаю чому, може, це організм шукає баланс якийсь. І в армію я пішов спеціально, мені так захотілося. Батько мій там був, і мужики ходять. Це практика. Я в армію пішов, а потім у проектах моїх було осмислення. На будові працював в парку Горького, і теж потім були осмислення. Я ж про своє життя все роблю, близенько. Не видумую нічого. В тому житті, в якому я перебуваю, дуже багато сюрреалізму. І лівих настроїв, як виявляється, багато.

Є. М.: Ти зосереджуєшся на сучасності, тобі не цікаво звертатися до минулого, до історичної пам’яті?

Т. К.: Сучасність – так. Але й історія дуже важлива, і я не проти її враховувати. Але зараз мені цікавіша реакція. Агресія, наприклад. От у мене був проект "Силомір агресії". Я навіть перформанс робив, бив кулаками своїми. Себе випробовував. Це теж була така практика, я ніби намагався пробити поверхню, образотворчу поверхню, яка не пробивається. Кулаками не можна пробити фанеру, що висить на цегляній стіні. Я часто проводжу силові експерименти. Ще я ногами по полотну бив, і сліди залишалися. Отак буцав заґрунтоване полотно, а в результаті вийшли такі естетські роботи, що багато хто, не знаючи чим це зроблено, думали, що вугіллям.

Є. М.: Це "Сліди від побоїв", які ти недавно в Москві презентував?

Т. К.: Так, я до того їх виставляв на квартирних витавках у під’їзі, і це було більш круто. Ці квадрати були на рівні ніг, вони повторювали сходи. Там був простий розподіл: біле, сіре та чорне. Я намагаюсь робити просто. Просто і виразно.

Є. М.: А ти використовуєш полотно у традиційний спосіб, як образотворчу поверхню?

Т. К.: Я спочатку живописом займався, але так довго навчався, що мені хотілося якомога далі від цього відійти. Я найбільше ціную акції. Це такий екстрім, випробування. Акція дієвіша. А живопис – класичне зображення. Мені хочеться придумати щось із такою ж силою виразності, як в акції, тільки в живописі. І для мене це буде великим експериментом. Але я поки не можу нічого придумати. Хоча потрібно, бо це класика. В музеї ж картини висять на полотні. Я відійшов від живопису і тепер маю повернутися.

Є. М.: Повернутися до краси?

Т. К.: У моїй творчості відсутня краса. Це після того, як я в армії побував. Там все було чітко і за правилами, все пояснювалося, для чого і як робиться. І мені захотілося після цього робити так, щоб кожна дія була обґрунтованою. І краса не має просто так існувати. Просто краса заради краси.

Є. М.: Естетизація може бути інструментом.

Т. К.: Так, на красивому затримується погляд, і люди легше сприймають красиву роботу, можуть більше зрозуміти. Якщо в музеї висить якась красива робота, неначе щось із глибини віків. У наш час менше прагнень красу передати. А я намагаюся цей час якомога більше відчути.

Є. М.: А цьому сучасному є місце в музеї?

Т. К.: Музей – це вже наслідок. Важко сказати, музеїв сучасного мистецтва немає в Україні, то що ж придумувати. Сучасне мистецтво спричиняє певну реакцію, воно налаштоване на це. Звернути увагу на якусь проблему в суспільстві. На музей треба дивитись через час, там важливий історичний фактор. А сама реакція відбувається не в музеї. І тому сучасне мистецтво сильне на вулиці або в під’їзді. Мені сподобалося виставляти свої роботи в під’їзді, це вже не вулиця, це дуже близько до людського житла.

Є. М.: А якою має бути реакція глядача? Які критерії оцінки є в сучасному мистецтві?

Т. К.: Пересічний глядач оцінює за складністю роботи. Скільки матеріалів чи часу витрачає художник для створення об’єкту. Деміен Хьорст, наприклад, використовує певні матеріали, ті ж діаманти, для унікальності робіт, а художник Волокітін усе прорисовує дуже ретельно.

Є. М.: Але ж це не завджи видно. Іван Світличний у проекті "Різанина про мінімал" зводить грандіозну рукотворну роботу до аудіозапису. І глядач у результаті має для сприйнятя тільки звук. Не кожному вдасться бодай уявити весь масштаб його праці.

Т. К.: Так, це складно. Я думав про роботу Світличного, мені здалося, що це спосіб заархівувати себе в різних форматах – об’єкт, звук. Це мистецтво в мистецтві, я нічого проти цього не маю. Такі експерименти потрібні, і вони можуть бути цікавими. У Віталія Кохана теж були такі пошуки, він пензлика закручував по-різному, видозмінював головний інструмент художника. Так і революційні художники теж займаються таким мистецтвом у мистецтві. От я дивився роботи Свєти Шуваєвої в фейсбуці, у неї там все політично-критичне, а потім з’являється намальована травинка, така сентиментальна. Мені цікаве поєднання радикальності й... травинки.

Є. М.: У сучасному мистецтві немає місця сентиментальності. Ортега-і-Гассет ще говорив про дегуманізацію, яку ми зараз спостерігаємо. Мистецькі пошуки не спрямовані на чуттєве в людині.

Т. К.: Головне, щоб не було банально та бездумно. Я до армії займався самозаглибленим мистецтвом, постійно в собі копався. А потім, після того, як міліціонерів вже робив, зрозумів, що надто в себе закопувався. Я тоді був байдужим до реальності. Зараз мені важлива фіксація сучасності. Визначити це якось, може, увійти в історію. Хочеться зробити знак цього часу, тієї ж кризи. От у мене була виставка "Материки власності" – це про те, як утеплюються квартири із зовнішнього боку панельних будинків. Люди визначають так свій приватний простір, кожен обирає для цього власний колір. Я зробив з пінополістиролу такі геометричні фігури, які ми бачимо знизу. А після цього я вирішив зробити архітектурну споруду, що базуватиметься на цій ідеї. Я коли вивчав в інтеренеті цю тему, звернув увагу, що чим товщий шар полістиролу, тим дорожче – дуже просто. Люди намагаються утеплитися, бо комунальні послуги дорожчають, час такий. Мені захотілося зробити пам’ятник цьому часові у вигляді споруди з виступами, що розширюється догори. Такий ієрархічно-архітектурний об’єкт, що втілює кризу. Але я ще це не зробив, треба буде зробити на якійсь великій виставці, де даватимуть гроші на реалізацію проекту. Можна, звичайно, і макетик виставити, але...

Є. М.: Не так ефектно буде?

Т. К.: Не всі зрозуміють, мабуть. Це ж цікаво кризу відобразити у вигляді архітектури. Я не архітектор, але мені цікаве таке поєднання непоєднуваного. Хоча для архітекторів, може, це й звичне діло, а для мене – ні. Я ж живописець.

Є. М.: Ти навчався станковому живопису?

Т. К.: Ні, монументальному.

Є. М.: У Худпромі потужна школа монументального живопису, через це в Харкові такий популярний стріт-арт?

Т. К.: Мабуть, так. Я спочатку займався стріт-артом. Але мені не сподобалося, що головна мета – прикрашання. Художники створюють оригінальні рисунки і не більше. А стріт-арт не має бути таким.

Є. М.: А яким має бути?

Т. К.: Щоб відображав час. От я, коли востаннє брав участь у фестивалі стріт-арту, напередодні вичитав у фейсбуці, як хтось із художників собі стіну підготував, а вночі прийшли графітчики і щось там намалювали, що художника обурило. Але вуличний простір спільний. Ми якось із Гамлетом робили розписи, і він говорив, що йому не сподобається, якщо графітчики щось зверху намалюють. А я, навапаки, не проти, якщо вони влучно це зроблять, бо я за взаємодію.

Є. М.: Сьогодні харківський стріт-арт стає легальним і комерційним, що повністю суперечить самій ідеї вуличного мистецтва.

Т. К.: Мистецтво поза конфліктом – не мистецтво. А комерція поза конфліктом.

Є. М.: Але ж кожен художник рано чи пізно вдається до так званої комерції. Ти продаєш свої роботи?

Т. К.: Одну роботу з фанери на міліцейську тематику в мене купили на благодійному аукціоні "Просто. Мистецтво", що в Національному художньому музеї відбувався, за 700 баксів. Але так як грошей мені не перепало, то це не рахується. Ще один харківський мистецтвознавець потроху купував у мене роботи. Особливо мене зворушило те, що він у мене совочки купив. Я коли в армії був, позиціонувався там як художник, і якщо на відрі треба було написати фарбою "туалет" чи "коридор", то це мені доручали, бо я художник. Я це з таким поважним виглядом робив. Краще щось фарбувати, ніж носити важке чи ще якусь роботу виконувати. Інші як фарбували чи робили напис, то в них з пензля постійно фарба крапала, а у мене ні, я дуже акуратно все робив. От і совочки, які я підписував "їдальня" чи "лазня", якшо на стіну повісити, так вони як картини. Скільки в армії всього було, я навіть трохи сумую за цим. Багато можна було про це сказати.

Є. М.: А що вже пізно?

Т. К.: Так, я вже потроху відходжу від цього. А мені важливо робити все по-чесному, тільки те, що гостро відчувається. Коли на будові працював, то мучився, втомлювався. Але я отримував задоволення від того, що там усе по-чесному, функціонально. І я це ще переживаю. Коли після "Арсеналє" я прийшов на будову працювати, було відчуття відчуженості якоїсь. Неначе я такий неземний і прийшов сюди для приколу. А потім мені хотілося бути таким же мужиком, як інші будівельники, і працювати так само, як вони. Після цієї роботи місяців зо два у мене мізки взагалі не працювали. Настільки мені мистецтво здавалося нераціональним. На будові все конкретно: ти попрацював і бачиш результат, гроші отримуєш. А в мистецтві що? От зробив ти проект, показав і що? Я про це статтю напишу.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676