Зміна музейних поколінь

© Костянтин Стрілецьzadorozhna У п’ятницю, 16 листопада 2012 року, міністр культури України Михайло Кулиняк нагрянув із несподіваним візитом до Національного художнього музею України. Нагрянув він із квітами і наказом на призначення Марії Задорожної новою генеральною директоркою НХМУ. На сьогодні це певна крапка у тривалій історії боротьби колективу музею та громадськості за музей і проти колишньої в.о. директора, галеристки Тетяни Миронової (призначеної міністром навесні цього року). У боротьбі, яка велася бурхливо й надиво публічно, з критикою, образами, нападами й випадами, з емоційними й фаховими про і контра. У боротьбі, яка, напевно, вперше в музейній історії України так чітко поділила культурну громадськість на два дуже й дуже активних табори і так впевнено поставила музей у центрі медійної та політичної уваги.

Однак це також і трикрапка, оскільки зараз Національний художній точно має шанси на великі зміни. Тільки остаточно не ясно, які саме. Саме про це КОРИДОР і хотів поговорити з новою директоркою Марією Задорожною, яка не лише є одним із найкращих фахівців із музейного розвитку в Україні, але й людиною, яка пов’язана з НХМУ майже ціле своє професійне життя, почавши 1994 року з лаборантки науково-дослідного відділу фондів.

На початку весни Задорожна звільнилась із музею, щоби зараз повернутись туди, півтора місяці пропрацювавши у "Мистецькому Арсеналі". Півтора тижні у кріслі директора – Марія очевидно втомлена, на столі – два ноутбуки, стоси й стоси паперів, звітів і планів, книжки з музейного менеджменту. В кабінеті замість звичного яскравого живопису – білі стіни. "Я хочу працювати в чистому просторі", – усміхається вона.

Катерина Ботанова: Півтора тижні в кріслі директора Національного художнього музею України. Ти тепер знаєш – це робота твоєї мрії?

Марія Задорожна: Хотіти цієї посади просто неможливо. Людина, яка знає всю музейну кухню, не може хотіти цієї посади. І я дуже добре усвідомлюю, що я зараз говорю.

Але тепер мені… цікаво (сміється). Коли була перша спроба конкурсу, частина моїх колег сказали: "Ти маєш це зробити". І через те, що я не вірила в чесний конкурс, я не могла "кокетувати" і мала податись. Потім я цілком свідомо зняла свою кандидатуру на користь Юлії Литвинець, головної зберігачки НХМУ. Чесно кажучи, думала, що на тому питання керівництва музеєм для мене зніметься. І від музею була консолідована позиція – ми підтримували Юлію Литвинець. Потім події дуже швидко розгортались: музейна рада в середу, 7 листопада [де Марію Задорожну та Марину Скирду, заступницю директора з науково-просвітницької роботи, було рекомендовано міністру культури Михайлу Кулиняку на посаду генерального директора НХМУ], в п’ятницю ми з Мариною Скирдою по черзі на розмові у міністра, де мені поставили 2 питання: чому я пішла з музею і якщо повернуся, що я буду робити. І все – потім одразу збори музейного колективу і Михайло Андрійович оголосив наказ. Я не могла відмовитись.

К. Б.: Вже сьогодні, з позиції чинної директорки музею, як ти оцінюєш таку велику публічну підтримку НХМУ? Чому саме Національний художній? Чому саме зараз? Зрештою, це ж не єдина проблемна чи, навіть, скандальна зона в українській культурі?

М. З.: Для мене, насправді, це не було несподіванкою. Мені ця підтримка видається природною. Ще наприкінці літа, коли ми почали думати про прес-конференцію за участю й художників, і ширшої громадськості, вже було відчуття того, що музей щось зробив для громади, вибудував таку спільноту, на яку ми могли розраховувати у ситуації, коли в музеї щось відбуватиметься. Принаймні, для культурної громадськості музей уже був тією інституцією, в якій вона зацікавлена, якої вона потребує. Це те, про що ти писала в своїй статті: ми останніми роками намагалися бути публічною інституцією, яка прагне багато робити для відвідувачів, для громади, і робити це професійно, продумано і прозоро. Ми працювали і з молодими художниками, і з багатьма кураторами, і з галереями. І ніколи не брали гроші за оренду абощо. І мені здається, що це було цілком правильно, що нас підтримали.

К. Б.: Якою мірою в попередні роки ця лінія розвитку, ця спрямованість на роботу з громадою була стратегічною?

М. З.: Можу сказати, що критична маса співробітників це усвідомлювали. Можливо, деякі речі ми починали робити інтуїтивно, а потім читали літературу і перевіряли себе. Але це було абсолютно усвідомлено.

К. Б.: За останні роки музей дуже змінився, про це багато писали. І зараз, на мій погляд, теж критична точка, коли музей може ще більше змінитись. Чим, на твою думку, НХМУ є сьогодні й куди тобі хочеться вести його далі?

М. З.: Я мушу чесно зізнатись, що не готова зараз до великих інтерв’ю. Бо від моменту призначення минулого тижня у мене просто не було часу сісти і спокійно про це подумати. Є і було усвідомлення того, що музею дуже потрібний стратегічний план розвитку і що без цього надалі працювати вже просто неможливо. Так, раніше були концепції розвитку музею, але це радше концепції "на виконання указів президента", написані так, як пишуться концепції розвитку культури згідно із законодавством. Утім, ми починали прописувати робочу місію музею перед тим, як я звільнилась у березні цього року. Йшлося там – з пам’яті – про те, що музей збирає і популяризує світове мистецтво для укорінення гуманістичних цілей і розвитку творчої особистості людини. Ми, до речі, мали цілу дискусію щодо того, чи українське чи світове мистецтво, бо маючи статус національного художнього музею, ми можемо збирати колекцію світового мистецтва – розширити свої рамки.

Загалом, наука менеджменту каже, що спочатку місія, тоді цілі й задачі, а тоді стратегічний план. І якби це в музеї було прописано, було би легше розібратися, хто може стати директором музею.

К. Б.: Тобто стратегічний план власне зараз буде створюватись. Чи будеш ти для цього запрошувати фахівців з-поза музею?

М. З.: Так, безумовно, для консультації. Також попередньо планували консультуватись з європейськими музейниками. Хоча з досвіду роботи, європейські фахівці завжди кажуть, що це, передовсім, має бути робота інституції, внутрішніх фахівців, а вони можуть лише загальніші поради давати.

Загалом, ми маємо створити спільну візію музею нового типу. Це має бути публічна інституція, цікава якнайширшому колу громадян.

К. Б.: Чим ти переважно займаєшся від моменту призначення?

М. З.: Переважно, підготовкою до морозів. На щастя, повторюється минулий рік, коли листопад-грудень теплі. Але ми розуміємо, що варто чекати морози у січні й лютому, що загрожує нам повторенням тогорічної історії, коли через мороз були пошкоджені ікони. Тепер, проаналізувавши ситуацію та висновки комісії, ми розуміємо, що таке опалення і дуже сухе повітря в залах є надзвичайно шкідливими для давнього мистецтва. Через те зараз думаємо, як не допустити такої температури в залах і зволожувати повітря. Бо систем зволожування музей досі не має.

Також треба закінчувати фінансовий рік і планувати наступний. Є договори, за якими ми маємо працювати. Ну і загалом, знайомлюсь зараз із документами, з кадровим питанням. Намагаюсь максимально швидко виправляти залишені помилки.

К. Б.: А що взагалі ти отримала у спадок від своїх попередників?

М. З.: По-перше, достатньо знервований колектив (я сподіваюсь, він мені вибачить, що я про це кажу), емоційно виснажений. По-друге, начебто дуже багато чого починалось, але я не можу знайти фактів на підтвердження реальності цих кроків. Але непоганий фінансовий стан (точно кращий, ніж я очікувала) завдяки виставці "Нормандія у живописі". Є низка домовленостей, особливо за виставковим планом, і це найскладніші домовленості. Але я наразі ще не можу про це говорити. Втім, я намагаюсь максимально дотриматись і виконати всі домовленості. Є також і рішення, з якими я категорично не згодна, але є процедура і є потреба оцінити максимально ефективний шлях усунення наслідків негативних рішень. І тільки потім це публічно обговорювати.

К. Б.: А що з кадровими змінами, які стались за останні півроку?

М. З.: Людей, які прийшли в музей разом із пані Мироновою було небагато, й усі вони написали заяви на звільнення. Хоча я пропонувала співпрацю. Тому переважно це команда, яку я добре знаю і з якою працювала. Безумовно, я також хочу підсилити команду новими кадрами, але спочатку маю створити для цього всі необхідні умови.

К. Б.: Твоя попередниця, Тетяна Миронова, у своїх коментарях наголошувала на тому, що відвідуваність музею дуже впала. І що її пріоритети – це підняти відвідуваність шляхом великих міжнародних блокбастерних виставок. Наскільки музею важливі великі міжнародні виставки? Ви зараз будете на цьому акцентувати свою увагу?

М. З.: Виконати план із відвідуваності музею – не проблема. Останніми роками ми показували Міністерству культури цілком реальні показники. Ті 55 000 відвідувачів, що їх ми мали минулого року, – це реальні відвідувачі, які пройшли в музей за квитками. Там не має жодного припису, допису, або викуповування квитків за рахунок платних послуг. Я завжди була прибічницею реальних цифр, які б давали нам можливість аналізувати ситуацію, робити висновки й коригувати свої плани.

К. Б.: А черги під музеєм – улюблена тема останніх кількох місяців? Це музею потрібно?

М. З.: Якщо ми не можемо якісно обслуговувати відвідувачів, то краще, аби цих черг не було. Якісне обслуговування – це коли люди мають вільний доступ до туалетів, гардеробу, каси і відчувають себе комфортно в експозиції. А коли через задуху і велику кількість людей вони можуть втратити свідомість – це ненормально. Є певна межа, і в нас – це 1000 відвідувачів на день. І це реальний максимум. Поза тим, коли людина стоїть у черзі, вона повинна мати можливість випити кави. Або має бути окремий вхід для вагітних жінок, або для родин з дітьми. А одна черга, що намагається потрапити в одні двері, крім обурення нічого не викликає. Я би не хотіла такого.

Ми дуже добре знаємо принцип, що людина, якій сподобалось, приведе 2-4 особи, а та, якій не сподобалось, порекомендує не ходити в цей музей 10 особам. Тому будемо мати чергу, коли матимемо можливість надавати якісні послуги.

Легко привезти відомі імена й таким чином привести людей до музею, але складно зробити так, аби ці люди також подивились і постійну експозицію. Для мене пріоритетним буде те, щоб у музей ходив відданий глядач. І нові виставки мають бути заохоченням такого відвідувача. У Києві досі є стільки людей, які навіть не знають, де знаходиться наш музей. Я би дуже хотіла, щоб вони приходили дивитись на ікону Святого Георгія чи на Олександру Екстер, або на Олександра Архипенка. Безумовно, ми будемо робити нові виставкові проекти, включно з міжнародними, але також працюватимемо над тим, аби постійна експозиція музею була цікавою для нашого відвідувача.

К. Б.: Питання якісних послуг тісно пов’язане з проблемами виставкових площ, які давно має музей. Чи матиме продовження історія з планами музею на нову додаткову будівлю? І як на музей вплине відкриття приватного музею (чи музеїв) сучасного мистецтва, про які зараз активно йдеться?

М. З.: Якби йшлося про муніципальний музей чи державний, ми би переглянули свою політику. Звісно, ми не відмовимось ніколи від роботи із сучасним мистецтвом, але, напевно, в інший спосіб колекціонували б його. Скажімо, більше поповнювали свою колекцію інших часів, але також допомагали б цій інституції збирати власну колекцію. Але це тільки в ситуації з державним чи муніципальним музеєм, тобто коли колекція назавжди залишиться у публічний власності.

Поза тим ми зараз розглядаємо можливості перенесення частини наших робочих приміщень і, можливо, фондів в інші приміщення, не обов’язково в центрі міста. Є ідея зробити це десь на Позняках і відкрити там теж освітній центр для громади. А нашу головну будівлю розвантажити і залишити для експозиції.

К. Б.: Сьогодні, озираючись назад, ти можеш сказати, чому пішла з музею на початку року?

М. З.: Я мала ілюзію, що команда може ефективно працювати, навіть коли в неї з керівником є різні бачення. Мені здавалось, що команда може бути переконливою і що рішення директора може бути змінене чи заблоковане через консолідовану позицію команди. Але потім ця ілюзія розвіялась, і я усвідомила, що це неможливо. Керівник і команда повинні мати щонайменше здорову комунікацію, коли керівник дослуховується до позиції команди. Але ідеальна ситуація – це коли вони в одному напрямку дивляться.

К. Б.: А з твоєю командою сьогодні?

М. З.: Є відчуття – що в одну. І надалі я намагатимусь побудувати роботу команди таким чином, аби всі мали спільне бачення і почувались комфортно в роботі. Це моя робота як директора.

К. Б.: В усіх публічних обговореннях щодо кандидатур на посаду директора музею постійно так чи так звучали три імені – Задорожна, Литвинець, Скирда. Як ти думаєш, а поза сьогоднішньою командою музею могли існувати кандидати на цю посаду?

М. З.: Це знову-таки питання: а для яких завдань? Якщо побудувати новий музей, який має на меті показати якомога більше творів із нашої колекції, отримати під нього фінансування і дозвільні документи, то це точно не моя кандидатура. Тут потрібна людина зі зв’язками, з потрібними важелями, аби це зробити швидко й ефективно. Якщо говорити про завдання зробити 200 000 відвідувачів на рік шляхом гучних виставок – теж інша людина, зі зв’язками на міжнародному рівні. Але якщо говорити про формування бачення музею, місії інституції в суспільстві, створення стратегічного плану – на мою думку, наша команда буде найефективнішою.

К. Б.: Тобто коли за якийсь час цей обсяг роботи буде зроблено, на посаду директора НХМУ може прийти інша людина?

М. З.: Безперечно. І тоді буде менше проблем із визначенням, а хто, власне, має бути директором музею. Буде зрозуміло, на яку роботу береться цей директор. Бо в цій ситуації це було рівняння з усіма невідомими.

К. Б.: А чому взагалі така напружена ситуація утворилась із музеями в Україні сьогодні? Чому від кінця минулого року почалась така хвиля звільнень, судів, скандалів?

М. З.: Мені здається, тут спрацювало багато чинників. По-перше, держава в особі Міністерства культури дійсно спробувала щось змінити. Хаотично почала змінювати, не програмно, але це була спроба змінити в кращий бік. Також у самих музеях змінилась ситуація. Прийшло багато молоді – за останні років 5 фактично відбулася зміна поколінь. Не в усіх музеях, але, принаймні, у національних закладах стала більш-менш конкурентна зарплата, прозора. Молоді фахівці приходять до музеїв і лишаються там. Вони почали пов’язувати своє майбутнє з цими інституціями й тому не погоджуватись із тим, що там відбувається. А керівництво і середня ланка – це переважно старше покоління. Виник брак спільного бачення щодо розвитку інституцій.

К. Б.: Нещодавно на лекції про сучасні тенденції розвитку музейної справи, яку організовував Фонд "Розвиток України" в рамках "Динамічного музею", директор Національного музею Грузії Давід Лордкіпанідзе наголошував на тому, що не можна просто так відмахуватись від старших кадрів, що треба їхній досвід інкорпорувати з досвідом молодих. Наскільки це можливо? Чи не є ці світоглядні відмінності дуже разючими?

М. З.: З мого досвіду – це була сильна сторона попереднього директора НХМУ, Анатолія Мельника. Він зміг зберегти і старше покоління, і привів нове. І зробив це дуже тонко. Нам був переданий унікальний досвід, і це відбулося дуже мирно. Це необхідно робити, й це професійна і непроста робота керівника.

Багатьом аспектам нашої музейної справи ніде не вчать. Як зберігати експонати, як управляти колекціями – це тільки ті знання, які передаються з покоління в покоління. Людина може прийти в музей без досвіду, але з фаховою освітою. Тоді починати молодшим науковим співробітником… Хоча найкраще – це лаборантом, коли маєш можливість доступу до творів у фондосховищі. І протирати там поверхні картин спеціальною тканиною – "бархаткою". Ти в цей час так вивчаєш полотно! А потім працювати над вивченням якоїсь частини колекції, потім починати зберігати колекцію під керівництвом старшого покоління. Я не знаю, чи можна цьому навчитись у вишах. Так, є знання із законодавства, відповідних інструкцій, менеджменту, але працювати в музеї навчити не можливо.

К. Б.: Що на сьогодні в музеї є найсильнішим? Крім унікальної команди, звісно.

М. З.: Колекція. Це не просто найкраща колекція українського мистецтва. Це еталонна колекція з відібраних творів. Так, є періоди, де хотілося б мати повноціннішу колекцію, хотілося б мати більше творів. Але перше – це колекція. Тоді це місце, самий центр Києва. Історична будівля – пам’ятка архітектури. І також – це громада, якій ми потрібні.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676