А ми – не нормальні

belov Анатолій Бєлов зараз у Відні, який сам він називає квір-парадайзом. Для художника, головною темою робіт якого є ідентичність, мораль, свобода, інтимність і гомосексуальність, поза межами України дійсно рай. А якщо у другому читанні Верховна Рада ухвалить сумнозвісний законопроект 8711, який прикриваючись захистом дітей, зокрема, запроваджує кримінальну відповідальність за "пропаганду гомосексуалізму", то Україна перетвориться на справжнє пекло. Тут не можна буде не лише працювати, а й просто жити.

Катерина Ботанова: На хвилі післявиборчих дебатів зачепилась у Фейсбуці з одним "культурним журналістом", ТБ-ведучим, який від нападів на сучасне мистецтво, яке "нікому не треба", логічно перейшов до художників-збоченців, а тоді й до ненормальності одностатевих зв’язків і далі за списком. Піком його одкровень стало порівняння людського суспільства і його поведінкових механізмів із поведінкою тварин, які "роблять це для продовження роду", а також виступ на захист прав дітей. Чому знову діти? Чому в наших гомофобів і законотворців (часто в одній особі) такі проблеми з дітьми та одностатевими стосунками? І чому сучасне мистецтво і гомофобія так упевнено йдуть пліч-о-пліч?

Анатолій Бєлов: Цікаво, що людей саме зараз так бентежать питання "природного" і "не природного"-збоченого. Під природним мається на увазі "традиційне", а сучасне мистецтво з його не зручними питаннями, пошуками нової мови висловлювання, форми, репрезентації, звісно, не вписується в ці кордони "природного", автоматично стаючи чимось "чужим", "з іншого світу", "ґрантоїдським".

Стіна нерозуміння елементарна –це незнання історії мистецтва і небажання навіть дізнаватися через неподоланий бар’єр нерозуміння. І це коли українське мистецтво має видатних авангардистів ХХ століття, художників і художниць, які вплинули на світове мистецтво. Але й досі "чорний квадрат" звучить як лайка і в побутових розмовах про мистецтво використовується як прізвисько. А деякі "просунуті" мистецтвознавці таку містику і філософію починають розповідати про "чорний квадрат", що у багатьох людей сумніви підтвержуються – це точно "якась фігня", "наї**лово".

Багато років в Україні людям розповідали в школах про класичне реалістичне мистецтво, про мистецтво, що ідеологічно працювало на зміцнення радянського духу. Пізніше, після розвалу Радянського Союзу, ті самі викладачі, або вже колишні учні, котрі пройшли класичну радянську мистецьку освіту, розповідали про зміцнення національної самосвідомості через класичне реалістичне, народне й сакральне мистецтво.

Через брак мистецької освіти сучасне мистецтво ще довго залишатиметься незрозумілим і "чужим". Майже ту саму проблему має гомофобія – брак культури. Я бачу в ній реконструкцію певної програми для неосвічених людей з метою маніпулювати ними. Цей конструктор складається з різних так званих фактів "нормальності": для підтвердження своїх теорій, як ти казала, згадують тварин, зокрема як "дітей божих", яких не торкнулася диявольська "збоченість". Хоча серед тваринного світу дуже різноманітне сексуальне життя, одностатеві акти також відбуваються, хробаки взагалі не мають статі, а деякі види риб ситуативно змінюють свою стать. Але навіщо говорити про різні типи норми, коли є мета створити протилежну ідеологічну конструкцію?

Те саме відбувається, коли в суперечках про ЛГБТ спекулятивно використовують образ дитини як жертви збоченого виховання або навіть як сексуальної жертви. Що також не відповідає жодним фактам. "Образ дитини" використовується для запуску материнсько-батьківського інстинкту, і цей інстинкт завжди діє, коли його правильно збудити, налякати різними історіями. Логіка, факти тоді в багатьох відключаються. Страх – головний елемент цих маніпуляцій.

Для чого конструюється це неприйняття "чужого"? Дуже зручно мати спільного ворога, цапа-відбувайла, щоб укріплювати свої позиції, прикриваючись традиційними цінностями і моральністю, що і спасе, і збереже.

Сучасне мистецтво і ЛГБТ-спільнота для багатьох традиційно налаштованих людей – незрозумілий чужак, якого не хочуть зрозуміти, почути, побачити, адже тоді виникне багато незручних питань до себе, до соціуму, багато непевностей, розбіжностей зі світом, який знав досі, якому навчили. Мистецтво дає можливість подивитися збоку на знайому ситуацію, переосмислити її. Квір-питання також дає можливість переосмислити знайому ситуацію, розібратися в собі, прийняти інших. Вільнодумство завжди заважає тоталітарній спільноті.

К. Б.: Ти думаєш, освіта (чи просвіта) реально можуть змінити ситуацію? Як, де і хто має говорити про мистецтво? А про сексуальність і соціальність?

А. Б.: Думаю, що освіта-просвіта суттєво допомогла б змінити ставлення до сучасного мистецтва, а згодом і загальна ситуація змінювалася б також. Ідеально, якби був у школі предмет "Історія мистецтва", але це настільки складний і довготривалий процес, адже треба підготувати кадри, написати програму, зробити підручники. Без підтримки держави цей проект втілити неможливо. Тобто у самій державі та її ставленні до освіти мають відбутися зміни, щоб цей проект відбувся. Так, ще має бути музей сучасного мистецтва, куди водили б на лекції дітей (колись в австрійському Ґраці бачив групу шестирічних малюків на виставці Енді Воргола, яким викладач розповідав про його роботи і про самого Енді, а діти уважно його слухали, сидячі на підлозі,та ставили питання. До речі, в експозиції також були його відеороботи, що демонструвалися з плівок. І серед них були "Поцілунок", де цілувалися і гетеросексуальні пари, і гомосексуальні, а також відома його робота "Мінет"). Журнали, передачі, державний телевізійний канал про сучасне мистецтво також не завадили б для самоосвіти людей.

Про мистецтво людям мають розповідати підготовлені фахівці, художники, філософи. Колись у дитинстві ще до мого вступу до художньої школи мамина знайома, знаючи, що я малюю, взяла мене на лекцію про мистецтво Альбрехта Дюрера. Мене вразила ця лекція, хоча вона була розрахована на дорослу початкову аудиторію. Я взагалі вперше дізнався, хто такий Дюрер. І вже не пам’ятаю, що саме там говорили, але й досі пам’ятаю деякі з показаних тоді слайдів. Я страшенно зрадів, коли нещодавно побачив деякі з них в оригіналі у Відні.

Про сексуальність і соціальність також треба починати говорити зі школи. Колись у школі на уроці біології, присвяченому статевим стосункам, наша викладачка пожартувала, що ми і так все знаємо, і ця тема якось із жартами і розчинилась. Взагалі розповідати про сексуальність треба, коли у дитини виникають питання. І, зокрема, пояснювати відмінність між людьми і тваринами. І допомагати дитині бути тим, ким вона є.

К. Б.: Для того, що ти робиш як художник, важливо те, ким ти є?

А. Б.: Я – просто людина. Звичайна людина, що хоче розібратися в собі, в цьому світі. Мистецтво – мій персональний інструмент, щоби щось зрозуміти. Всі мої роботи так чи так про різні ситуації, які я переживаю, про мене.

К. Б.: Що змінить, якщо змінить, у твоєму житті й у роботі законопроект 8711, якщо його ухвалять?

А. Б.: Ох, не знаю. Вірніше, здогадуюся, але боюся про це думати… Мене дуже легко можна буде арештувати за так звану пропаганду, адже в моєму мистецтві багато "пропаганди", і це не просто естетичні малюнки для спеціальних поціновувачів. У багатьох моїх "квір-роботах" – мій політичний і соціальний жест. І ці малюнки, пісні мають презентуватися публічно. Тобто, я не зможу працювати, тобто, мені не можна буде працювати. А роботи, які я вже маю і над якими зараз працюю, вони мають бути знищені?

К. Б.: А ти припиниш працювати, якщо законопроект таки ухвалять? Що ти робитимеш?

А. Б.: Я не зміг би припинити працювати, не уявляю собі цього, це як припинити мислити, це просто неможливо. Як варіант, робив би анонімні акції, виробивши нову форму, що не асоціювалася би з моїми роботами. Важко сказати, це не просто, і деяка моя діяльність – мої музичні перформанси, наприклад, – потребує використання мого тіла, голоса. Звичайно, що це також можна змінювати, камуфлювати, але я не хочу цього робити і, взагалі, відчував би дискомфорт від "шпигунських пристрастей". Я не хочу ховатися, втікати, це мені невластиво. В мене є ідеї щодо певних питань, я озвучую їх від свого імені, через свої роботи, тож анонімність у моєму випадку неможлива. Я не знаю, що робити, імігрувати в іншу країну мені не хотілося б. Маю надію, що закон не приймуть.

К. Б.: Чому тобі важлива публічність?

А. Б.: Гарне питання. Мені важливо звернутися до людей із питаннями, що мене бентежать, і почути реакцію на свої питання. І мені цікава думка різних людей, адже ці питання стосуються різних соціальних груп. Щоразу працюючи над своєю роботою, я намагаюся бути зрозумілим для якнайширшої аудиторії, щоб мою мову могли зрозуміти навіть непідготовлені глядачі, але водночас і не йдучи за смаками широкої аудиторії.

Я постійно чую, що мистецтво робиться для вибраних інтелектуалів, естетів, людей у темі, але я не згоден із цим, адже мистецтва потребують всі. Зроблю поправку – всі, кому цікаве мистецтво взагалі.

Складно знайти діалог з непідготовленою публікою, але це можливо, якщо знайти універсальнішу мову звернення. Я знаю це, я виріс у сім’ї, далекій від мистецтва, але яка мистецтвом цікавилась. Я маю на увазі мою маму, з якою я обговорював мистецтво ще з дитинства, а потім обговорював із нею вже власні роботи, які вона розуміла, не все приймала, але розуміла. Мені це було важливо. Так от, я звертаюсь до широкої аудиторії з питаннями, які маю сам, і зі сподіванням, що я не самотній у своїх думках.

Зараз я активно використовую музику і пісні. Це моя співпраця з музикантом і режисером Георгієм Бабанським. Ми робимо таку танцювальну експериментальну поп-музику, тексти до якої я пишу. І ці тексти також є моїми думками, ідеями або зверненнями знову-таки до широкої аудиторії. У цих піснях досить багато квір-тематики та різних життєвих ситуацій і обставин. Це не політичні звернення, але в цих піснях є чітка позиція. Квір-тематика не є головною в нашій роботі, але мені цікаво було зробити якийсь квірний поп-хіт, адже в українській музиці не часто торкалися цієї теми, і зазвичай вона мала гомофобний відтінок, розмальований штампами про геїв. Винятки – це хіба окремі пісні L-Кравчука, Ірини Білик або Таїсії Повалій, але мені не подобається ця музика.

Для самих себе ми написали маніфест того, чим є наша музика. Якщо коротко, це – не боятися помилок, давати собі право на помилку, звільнитися від умовних тенет і вивчати життя в його розмаїтті, щось придумувати, робити. Мені здається, важливо сказати собі, що боятися не треба, зрештою, я сам собі це часто говорю, адже не завжди почуваюсь упевнено.

Взагалі, квір-теми для мене – це, насамперед, робота з інтимними питаннями, навіть робота з персональними фетишами. Я добре знаю пластичну анатомію людини і отримую задоволення, коли малюю кістки, що рельєфно проступають крізь шкіру. Я потребую цього малювання для самого себе, передусім. Ну і мене, звичайно, непокоїть тема гомофобії та ненависті до "іншого". Це також часто присутнє в моїх роботах. Така моя персональна боротьба з цим явищем. Я не вважаю себе квір-революціонером чи просвітником і не думаю, що завдяки моїм роботам одразу зміниться ситуація. Але вода каміння точить, і, може, мої роботи теж долучаться до поступових змін, не знаю.

Я зараз на резиденції у Відні, я заздрю тому, як вільно люди почуваються в соціумі, не приховуючи своїх почуттів, своєї сексуальності. Всі живуть мирно, співіснують разом. Звісно, скрізь є нетерпимість, але в порівнянні з Києвом тут просто квір-парадайз. При тому, що Київ – ще одне з просунутіших у цьому питанні міст в Україні. Квір-тема для мене також є темою персональної свободи людини. Для мене це один із символів свободи, звичайно, що не партії під назвою "Свобода". Ця "Свобода" якраз проти подібної свободи. Ну і не тільки вони, як знаєш.

К. Б.: Так, і не тільки вони, риторично акцентуючи приватність приватного (вдома можете займатись чим хочете), фактично намагаються дедалі сильніше контролювати приватну сферу – через діяльність Нацкомору, законопроект 8711, законопроекти про репродуктивний вік і заборону абортів. Ти часто працюєш із приватністю і мораллю. Як ти бачиш цю зв’язку приватність-мораль? Куди насправді намагається залізти наша держава?

А. Б.: Мене бісить, що влада, так звана еліта, вважає своїх громадян тупими вівцями, дозволяючи собі безцеремонно влазити в інтимне й особисте, коли самій цій владі до взірця культурності й моральності дуже далеко. Ці дії неконституційні, неправильні, нелюдяні, врешті-решт! Не треба робити поліцейську державу, не треба накидувати ланцюги на шиї людей! Не можна ненавидіти інших людей, не схожих на вас! Власне, про це були мої роботи, які можливо завтра вважатимуться гей-пропагандою.

Законопроект 8711, діяльність Нацкомору та інші втручання влади в приватне – це одні з тих репресивних механізмів, що намагаються зробити реальність далекою від демократії. Я не заю, що таке "нормальний український громадянин". Може, в нього все нормально, а може, не нормально. Кожен сам собі вибирає свою нормальність. Якось я написав пісню, де є такі слова, якраз до теми:

"Не нормально,
Не нормально.
А мені нормально,
А мені нормально…"

Щоправда, якщо, наприклад, цю пісню співатиме Янукович, смисл буде дещо іншим. Але там далі такі слова:

"…А ми ненормальні,
А ми ненормальні…"

Жодна "нормальна" людина таке не співатиме.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676