Розріджена атмосфера

© Mary Altaffer/Associated PressmarinaРе-перформанс "Оголеної зі скелетом" Марини Абрамович, МоМА, Нью-Йорк, 15 травня 2010 Видається, що сьогодні звичні вимоги, які завжди стояли перед часописами про культуру (зокрема, фінансові, пов'язані з обмеженою аудиторією, неможливістю функціонувати за ринковими законами й дуже обмеженими можливостями фандрейзингу), дедалі активніше доповнюються новими викликами. А саме – звуженням і без того малої аудиторії, дискусіями щодо доцільності існування культурних часописів, розширенням чи розмиванням рамок їхнього формату фактично до суспільно-політичних видань.

Такі думки звучали цього року на дискусії редакторів та редакторок в рамках Дискусійної платформи АРСЕНАЛЕ 2012. Із цим пов'язані дискусії довкола російського OpеnSpace та його подальших трансформацій. Ці тенденції простежуються й на порталі європейських культурних часописів eurozine. KORYDOR вирішив запитати редакторок, редакторів і критичних читачів та читачок про їхнє бачення майбутнього культурних часописів. Представляємо другу частину опитування (з першою частиною можна ознайомитися за посиланням).

  1. Що таке для Вас культурний часопис і якими є його читачі та читачки?
  2. Чи потрібні сьогодні культурні часописи (в Україні)? Чому?
Володимир Єрмоленко, філософ, есеїст, перекладач

1. Культурний часопис – це часопис, який читає мала кількість людей. Людей, котрі знають, що їх мало, і котрі цього не бояться. Котрі живуть усупереч головній логіці сучасного світу, що ідентифікує благо з числом та кількістю (грошей, читачів, лайків, виборців та інших арифметичних сутностей).

В Україні читачів культурних часописів тим більше мало, бо в нас всього доброго мало. "Дефіцит" є нашим головним символом і головним тотемом. Україна – це найкубістичніша нація у світі, тому що її головним архетипом та патріархом є Великий Брак. У цьому бачать проблему; я в цьому бачу купу можливостей.

Наприклад, у якій-небудь Франції можлива ситуація, коли, скажімо, головні гуманітарні видавництва Gallimard та Seuil, розташовані колись в десяти хвилинах пішки одне від одного, по обидва боки бульвару Сен-Жермен, не мали жодного уявлення про діяльність одне одного, а їхні головні автори чи редактори (наприклад, Жан Полан та Ролан Барт), хоча й обідали поруч у ресторанах на тому самому бульварі, довгий час не були знайомі. Великий культурний простір призводить до фрагментації та спеціалізації: коли неможливо охопити все, кожен починає займатися власною маленькою ділянкою.  

В Україні це майже неможливо: культурний простір малий, він живе на перехрестях дисциплін, міст, сфер, стилістик і т.д., а тому існує велика спокуса до постійних контрабандних переходів від одних сфер до інших. Тому українські культурні часописи за своєю природою міждисциплінарні: історичні, культурологічні, естетичні, мистецькі, соціально-політичні, філософські, – і вони будуть і далі рухатися в цьому річищі. За відсутності "дисциплін" єдиним можливим порятунком є "міждисциплінарність".

Великим (за розмірами) культурам та їхнім культурним часописам ми програємо у глибині; натомість виграємо у здатності до партизансько-контрабандних вилазок на чужі території.

Тому природно, що головними читачами українських культурних часописів є, наприклад, партизани.

2. Спочатку маленька ремарка: відтоді, відколи існує "культура", існує дискурс її занепаду. Щойно з'являється якийсь персонаж, котрий виступає від імені культури, він одразу говорить про її занепад.  Культура потребує свого занепаду. Занепад культури тільки й робить культуру культурною.

Найвизначніші культурні епохи останніх двох століть – це епохи, що розвинули потужний дискурс "занепаду культури": Ренесанс (який сприймав себе як досить песимістична й неможлива спроба повернення до "втраченого стандарту" античності), романтизм початку ХІХ століття, який вигадав міф про "золоту епоху" та "дитинство людства"; fin de siècle, який створив усю цю маячню про "декаданс цінностей" та "кризу культури" і т.д.

Тому до ремарок, висловлених у вступі до цих питань ("звуження й без того малої аудиторії", "дискусії щодо доцільності існування культурних часописів") я ставлюся досить скептично: вони містять у собі латентні елементи "дискурсу занепаду культури", а будь-яка поява такого дискурсу є чудовим симптомом розквіту культури в окремо взятій країні.

Щодо питання про те, чи потрібні культурні часописи в Україні. Для мене відповідь на нього випливає з моєї відповіді на перше питання: "культура" – це поняття контрабандне, яке передбачає практику "незаконного" чи "напівзаконного" переходу кордонів між дисциплінами (мистецтвом та літературою, філософією та історією, літературою та соціальною критикою і т.д.). Попит на поняття "культура" з'являється передусім у суспільствах, які постійно використовують практику таких переходів, або в яких самі "дисципліни" в їхніх строгих межах не існують. Наша країна є однією з них.

І в цьому контрабандному суспільстві цікавість до сфери "культурного", тобто "контрабандного", буде зростати, мені здається. Бо "дисципліни" (наприклад, "чиста  філософія", чи "чиста література", чи "чиста соціологія") у найближчий час не мають шансів та консолідацію: вони занадто часто стають об'єктами терористичних атак, здебільшого з боку державних установ.

Ірина Соловей, Garage Gang Kollektiv 

1. Культура, в моєму розумінні, це швидкоплинний процес, своєрідний потік, і щоб цей потік не був розмитим "болотом", потрібні чіткі береги. З цього випливає, що роллю часопису могло би бути окреслення чи формування цих берегів, а читачі його в першу чергу хотіли б розпізнати та зрозуміти наш час, а також зорієнтуватися щодо свого місця в культурі.

2. Часопис потрібен, але його завдання не може бути одним на всі часи, потрібно переглядати, що ставить собі за мету видання в найближчий період, і коли цієї мети буде досягнуто, визначати нову, – це задасть ритм і надасть орієнтири команді, яка присвячує свої зусилля роботі над часописом. Це не означає неможливість створення певного обличчя часопису, – радше дозволить йому бути відкритим для проявів часу, і вже бути не інформаційним засобом, а живим інформаційним середовищем.

Юрій Макаров, журналіст

Художній журнал – це спосіб підтримувати уявлення про верх і низ на окремій ділянці фронту. Подібно до спеціалізованих відділів і рубрик у загальних журналах та газетах, тематичних шоу на телебаченні, тільки в більш концентрований спосіб, в обмеженому (інколи виключно експертному) середовищі. Функція розставляти пріоритети, фіксувати цінності, відрізняти змістовне від вульгарного в даному разі навіть важливіша, ніж, власне, розповсюдження імен, образів, ідей чи формування уявлення про цілісність культурного пейзажу. В цьому є відтінок репресивного підходу, але без такого інструмента в мистецтві залишиться сама лише Гапчинська, а в арт-менеджменті – Миронова.

Питання про необхідність художнього журналу радше схоластичне. Прожити можна й без нього. Проблема лише в якості середовища, в якому доведеться (доводиться) існувати. Журнал – лише клітинка інфраструктури суспільства, яка задовольняє естетичні потреби населення або його частини. Знову-таки, без достатньо репресивного поводиря у вигляді авторитетної, кваліфікованої й, дуже важливо, концентрованої критики ця потреба реалізується шляхом споживання, в кращому разі, Паоло Коельо та леді Ґаґа – з екстраполяцією на кожну відповідну галузь мистецтва. В кращому разі... Звісно, безпосередній вплив подібних інституцій нібито мінімальний. Їх варто порівнювати радше з масонською ложею чи мафіозним клубом, які здійснюють свою владу опосередковано. Не всі усвідомлюють, що взаємодія між посвяченими та профанами відбувається, на жаль, у такий і тільки в такий спосіб.

Ірина Славінська, журналістка, перекладачка, літературознавиця

1. Тут простіше почати з пояснення, чим культурний часопис не є. Він сьогодні точно не є чистим джерелом інформації. В добу Інтернету блоги та мікроблоги набагато оперативніше інформують про події та факти. Як споживачка такого продукту, я вважаю його джерелом глибокої експертної думки або бодай просто цікавим і гарно написаним збірником аналізів фактів культури. Читачі такого часопису переважно знають, що відбувається в культурі – бодай якісь загальні факти. Натомість читачі потребують майданчика, де можна прочитати справді експертну оцінку того, що відбувається. Мені також здається, що культурний часопис точно не є виданням, яке випадковий читач може собі знічев'я купити. Такий часопис можуть читати ті, хто в реальному житті просто цікавиться культурою. Аудиторія, вузька чи широка, мала би бути доволі чітко окресленою в свідомості творців часопису про культуру. Вони мали б уявити собі, хто їхній читач, – до речі, тут важливо думати все ж таки не про бартівського "ідеального читача", а про когось більш реального і схожого на справжніх живих людей, які живуть у певному соціальному контексті. Цей читач може бути представником не тільки "умовно творчих" професій – можуть траплятись і менеджери середньої ланки, й охоронці, і бухгалтери, і вчителі. Принаймні, мій культурний телетижневик "Гра в слова і не тільки" на ТВі показує саме таку картину. Тобто, культурою цікавляться не тільки митці, не тільки культурні активісти, не тільки люди з вищою освітою. Потенційні читачі культурного часопису справді можуть не знати слова "дискурс".

2. Часописи про культуру сьогодні потрібні однозначно: так само потрібно більше глянцю, більше суспільно-політичних видань, більше поп-наукових журналів... Україні в принципі потрібно більше часописів, адже сьогодні майже немає ані притомних майданчиків для статей про культуру, ні придатних до читання часописів. Інша річ – які часописи потрібні? Я особисто думаю, що бракує і "загальних" журналів про культуру, і більш фахових та/або вузькоспеціалізованих. Вони потрібні для того, аби ті, хто пишуть, і ті, хто читають, нарешті змогли би вийти за межі свого "міжсобойчика" та трохи розширити власні горизонти. Атмосфера видань про культуру (і паперових, і мережевих) дуже розріджена. Нові часописи потрібні, тому що їх зараз дуже мало. Відсутність вибору та належного асортименту не змусять мене читати оновлений журнал "Українська культура" та подібні репліки совєтського стилю писання про культуру.

Нікіта Кадан, художник

1. Мне кажутся нужными:

А) Издания, в которых говорят практики искусства. В которых проговариваются вещи, не вполне доступные внешнему комментатору. Которые возвращают читателей к "производственной реальности" искусства, серьезно подзабытой последнее время. То есть речь идет о "журналах художников".

Б) Издания, в которых искусство рассматривается в интердисциплинарном контексте, в которых выявляется связь между искусством и общественной жизнью. То есть речь о текстах об искусстве в политических изданиях. Здесь становится актуальным "внешний комментарий" – поскольку он действительно внешний, происходит из других, внехудожественных, областей знания. Такой комментарий возвращает искусство общей сумме человеческого опыта, возвращает "историю искусства" истории общества.

Изданий первого типа в Украине нет, издания второго – понемногу пробиваются. Из существующих мне интересны "ПРОSTORY", "Полiтична критика", "Спiльне".

Читатели и читательницы – художественные сообщества (в Украине нет возможности говорить про единое "художественное сообщество"), междисциплинарные сообщества, объединенные политической солидарностью, обширный круг людей, ищущих солидарности и интересующихся современным искусством не как родом товара-услуги-развлечения.

2. Я бы еще спросил: Кому нужны? Украинской художественной среде (она, в отличие от "художественного сообщества", – явление достаточно формальное) нужны издания, подтверждающие ее профессиональную легитимность и выполняющие полицейскую функцию по отношению к тем индивидам и сообществам, которые ставят эту легитимность под сомнение. Я не говорю "ей хочется таких изданий" – они ей действительно нужны, ведь они удерживают ее от распада.

Сложнее с публикой, формируемой крупными культурными институциями (в институциях мелких появляются, за малым исключением, только представители профессиональной среды) – в ней сильны как незаживающий вопрос "зачем?", вызываемый современным искусством (или литературой, или театром) как генератором продуктивных сомнений, так и желание получить подтверждение собственных готовых ответов. К сожалению, в украинских изданиях второе – не редкость. Художественный комментатор, выступающий "на стороне публики" часто вредит этим самой публике. Солидарным художественным и междисциплинарным сообществам нужны издания как инструменты производства себя самих – не удерживания себя в целостности, как "художественной среде", но, наоборот, проверки себя на прочность.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676