Мед і бджоли

pryjmachenko1Марія Приймаченко, "Ведмеді на пасіці", 1965 Видається, що сьогодні звичні вимоги, які завжди стояли перед часописами про культуру (зокрема, фінансові, пов'язані з обмеженою аудиторією, неможливістю функціонувати за ринковими законами й дуже обмеженими можливостями фандрейзингу), дедалі активніше доповнюються новими викликами. А саме – звуженням і без того малої аудиторії, дискусіями щодо доцільності існування культурних часописів, розширенням чи розмиванням рамок їхнього формату фактично до суспільно-політичних видань.

Такі думки звучали цього року на дискусії редакторів та редакторок в рамках Дискусійної платформи АРСЕНАЛЕ 2012. Із цим пов'язані дискусії довкола російського OpеnSpace та його подальших трансформацій. Ці тенденції простежуються й на порталі європейських культурних часописів eurozine. KORYDOR вирішив запитати редакторок, редакторів і критичних читачів та читачок про їхнє бачення майбутнього культурних часописів. Представляємо першу частину опитування.

  1. Що таке для Вас культурний часопис і якими є його читачі та читачки?
  2. Чи потрібні сьогодні культурні часописи (в Україні)? Чому?

Аліса Ложкіна, редакторка журналу "ART Ukraine"

1. Подобные журналы – необходимая составляющая адекватного культурного процесса. Уровень таких изданий и степень востребованности их у широкой аудитории зависят от того места, которое культура занимает в жизни той или иной страны. Когда мы говорим о соседней России и казусе с тем же OpenSpace, то речь идет не о самовольном превращении ресурса в общественно-политическое издание, а о давлении на редакцию, связанное с ее позицией в ходе предвыборных антипутинских митингов "креативного класса".

В отличие от России, где не приходится говорить об отсутствии государственной культурной политики, хотя она зачастую и носит репрессивный идеологический характер, культурный процесс в нашей стране, скорее, подчинен законам "дикого поля". Даже самые высокопоставленные чиновники до сих пор думают, что культурная политика – это когда нет драки в Верховной Раде, и не осознают возросшую в постиндустриальную эпоху важность культуры как мощного идеологического оружия. В такой ситуации большинство инициатив в сфере культуры, в том числе и медийных, вынуждены опираться исключительно на небольшие приватные инвестиции или немногочисленные гранты. В результате мы почти полностью свободны от госдавления, но довольно маргинализированы. И все это на фоне стремительного дичания и погружения в антикультуру большей части населения. Думающих и образованных читателей, к сожалению, в Украине с каждым днем становится все меньше, культурный слой ничтожно узок и это не может не приводить в ужас.

Я, естественно, не имею ввиду, что государство должно издавать журналы о культуре – и "жизнь наладится". Наоборот, один такой журнал у нас как раз есть и всем известна его печальная участь. Просто если в стране делается сознательный акцент на поддержку культуры в целом, то отрасль начинает становиться более инвестиционно привлекательной, в ней начинает активнее кипеть жизнь. Наша же страна всю свою пассионарность выбрасывает на драки в Раде и распилы бюджета, и до культуры тут до сих пор ни у кого руки не доходят. А если и доходят, то культура, как в годы правления Виктора Ющенко, от этого только страдает и дискредитируется. Посему культура в нашей стране остается уделом пассионарных одиночек, по тем или иным причинам не подавшихся в "большую" политэкономическую игру. На короткой дистанции это приводит к рождению интересных и самобытных проектов, в том числе и в медийной сфере, но стабильной эту расстановку сил назвать сложно.

В целом же журнал о культуре может быть каким угодно – все, в том числе и аудитория такого проекта, зависит от выбранного формата. Однако в ситуации малоприбыльности в Украине данной формы медийной активности наиболее живыми и интересными сегодня здесь, на мой взгляд, оказываются авторские интернет-проекты, создаваемые амбициозной молодежью.

2. Журналы о культуре Украине необходимы, как и любой другой стране, желающей называться цивилизованной. Главное, чтобы этим журналам было о чем писать. Ведь у культуры в целом имеется колоссальный потенциал влияния на более широкие сферы общественной жизни. Именно поэтому мне не кажется опасной ситуация, когда журнал о культуре начинает больше места уделять общественно-политическим вопросам. Возможно, именно на этом стыке может родиться новая когорта пассионарных культуртреггеров, которых так не хватает в нашей стране и которые будут способны построить адекватную управленческую вертикаль в сфере культуры. Это также может обеспечить привлечение к культурной проблематике более широких кругов аудитории, которая у нас традиционно интересуется только политикой. Однако везде нужен баланс, и необходимо, чтобы в стране существовали издания разного толка – от узкоспециализированных журналов, ориентированных на узкую тусовку профессионалов, до популярных ресурсов, доступных более широким кругам общества. К сожалению, на сегодняшний день круг таких изданий очень узок и они настолько малоприбыльны, что говорить о состоянии и перспективах развития медиаполя в сфере культуры в нашей стране, на мой взгляд, без микроскопа крайне сложно.

Наталя Чермалих, редакторка літературного журналу "ПРОSTORY"

1. Власне, для мене (як, мабуть, і для більшості небайдужих до мистецтва людей) культурний часопис – це друковане чи мережеве (чи поєднання обох) видання, яке репрезентує певний зріз культурних процесів у певний відрізок часу в певній географічній/соціальній площині.

2. Мені здається, культурні (й не тільки, а взагалі наукові, фахові) часописи надзвичайно потрібні нашому суспільству. Хоча б тому, що вони є, по-перше, формою історичної фіксації певних змін у культурному середовищі. По-друге, редакція культурного часопису – вже сама по собі є формою організації культурного життя, роботи в цьому полі. По-третє – це форма матеріалізованої  комунікації між автор(к)ами та читач(к)ами, між діяч(к)ами арт-процесу та глядач(к)ами.

Для себе я не бачу аргументів "проти" існування культурних часописів.

Александр Кабанов, головний редактор журнала про сучасну культуру "ШО"

1. Современный журнал о культуре – это не просто набор неких системных вещей: яркий и аналитический контент, современная полиграфия и система сбыта. Это, прежде всего, порядок продуманных, креативных действий после выхода издания. К примеру (сейчас будет реклама), журнал "ШО" на протяжении семи лет проводит самый большой и авторитетный фестиваль поэзии на постсоветском пространстве. Кроме того, мы финансируем переводческие проекты – книги украинских авторов, которые издаются в России, произведения украинских прозаиков и поэтов, которые мы лоббируем для публикации в различных зарубежных изданиях. Журнал "ШО" внедрил в Украине такое понятие, как слэм, – мы провели совместные турниры поэтов: в Киеве, Москве, Минске, Харькове, Днепропетровске, Одессе, Львове, Казани и т.д. Большое внимание мы уделяли и уделяем поддержке акций, связанных с дискуссией вокруг Комиссии по морали, а также просто финансово и юридически помогаем украинским писателям. Перечисленное – всего лишь 20-25% от того, что мы реально делаем. Современный журнал о культуре – прежде всего центр, который призван формировать культурную среду вокруг себя, находить и продвигать новых авторов. Суммарно – быть журналом действия. Никакие аналитические и дерзкие материалы не заменят реальные дела. И читатель такого журнала – соответствует изданию. Это активный, креативный, интересующийся современной культурой человек, для которого важно не только потреблять современное искусство, но и участвовать в нем, расширять культурное пространство вокруг себя. Мы благодарны своим читателям.

2. Вопрос на вопрос: кому именно такие издания о культуре нужны? Ну, здесь вы спрашиваете у пчелы: нужен ли мёд? Я, как эта самая пчела, вынужден ответить: да, сей мед – несомненно нужен и полезен.  Прежде всего потому, что одной из основных задач такого издания является всячески препятствовать обыдлению страны. Кроме того, кто-то ведь должен говорить о кинематографе, которого у нас нет, о театре, которого у нас почти нет, о литературе, которая только-только набирает обороты в Украине. Дело неблагодарное, но... благостное.

Да, любой человек, который решиться издавать очередной  гениальный журнал о современной культуре, должен понимать следующее: дело это жутко убыточное, благодарности он никакой и ни от кого не дождется, наоборот – ежесекундно его детище будут костить и трепать в блогосфере всяческие милые люди. Этот бедолага должен понимать, что мы живем в стране "экспертов", у нас даже дворник из Киево-Могилянской академии знает, как правильно и какой-именно журнал о современной культуре в Украине нужно издавать. А вот ты, мил человек, не знаешь.

Олексій Радинський, редактор української версії журналу "Політична критика"

1. Для мене "культурний часопис" (точніше, все-таки, часопис про культуру) – це перш за все і є суспільно-політичне видання. Не можу погодитись із тим, що "розмивання рамок формату" можна включити в ряд негативних викликів для культурних часописів. Відсутність суспільної та політичної складової автоматично перетворює будь-який часопис (як і будь-який продукт культури) на апологію культуріндустрії, фактично – на рекламний продукт, навіть якщо це "реклама культури", створена з безкорисливих міркувань. Культура (фактично, це слово за замовчуванням насправді позначає саме культуріндустрію) не є самодостатньою цінністю, самоочевидним благом, якого має бути "чим більше – тим краще", хоча в умовах периферійної української культуріндустрії вона досі сприймається саме так. Культура – це одне з полів розгортання соціальних антагонізмів, і часопис про культуру має ці антагонізми аналізувати. Чимало "культурних" (перш за все – літературних) часописів в Україні, до речі, саме цим і займаються, хоча, можливо, несвідомо – розглядаючи суспільні антагонізми у фальшивих категоріях "свої - чужі" або "Росія - Захід". Часопис "Політична критика" (котрий не в останню чергу є саме "часописом про культуру") прагне переописати соціальні антагонізми у властивих їм, хоча цілковито витіснених, категоріях – "ліве" та "праве". Саме в таких категоріях ми й розглядаємо поле культури, в тому числі художнє поле, прагнучи його політизувати.

Це, звісно, не означає, що ми вимагаємо від наших авторів та художників дотримуватися "слушних" поглядів: відмінність нашого часопису від колег по лівому флангу передусім у тому, що наші шпальти відкриті, в межах розумного, для ідейних опонентів. Однією з моїх редакторських мрій є повноцінна дискусія, приміром, на ту ж культурну тематику, з репрезентантами української правиці – на жаль, поки що така дискусія неможлива, адже інтелектуальний інструментар нашої правиці коливається у проміжку між бейсбольними битами та заяложеними неоліберальними догмами. Але в ситуації, коли чільним виразником фашизоїдного дискурсу в українській культурі є вже не Василь Шкляр, а Юрій Андрухович (маю на увазі не лише його фантазми про російськомовних українок), просто необхідно боротися за політичну гегемонію лівих саме в культурному полі.

Спостерігаючи за українським сучасним мистецтвом, важко не помітити, що передумови для такої гегемонії існують. Саме тому зараз наш журнал приділяє культурі більше уваги, ніж вона, можливо, заслуговує. У черговому номері, який невдовзі вийде друком, ми свідомо поступаємося традиційними форматами критичного висловлювання – текстовими, вербальними – на користь візуальних висловлювань, візуальної критики. Ми попросили близьких нам художників властивими їм засобами відреагувати на таку суспільну, політичну подію, як чемпіонат Європи з футболу, виступити кимось на кшталт художніх журналістів. У такий спосіб ми, безперечно, трансформуємо й нашу аудиторію, боремось за нових читачів – якщо рік тому наші читачі мали бути готовими продиратися крізь тексти Оксани Тімофєєвої чи Джорджо Аґамбена, то для нашого нового числа цілком достатньо бути готовими сприймати мистецтво Бориса Михайлова чи Жанни Кадирової. Що, звісно, не означає, що вже в наступному числі тим самим новим читачам не доведеться зіткнутися з творами Майкла Волцера чи Зиґмунта Баумана.

2. Повертаючись до вищесказаного: як на мене, в Україні (і не тільки) потрібні не "культурні часописи" взагалі, а часописи, що розглядали б культуру як соціальне та політичне явище. У нинішній політичній ситуації – боюся, ніхто зараз не здивується – потрібні насамперед ліві часописи (в тому числі про культуру). Зверніть увагу, що два роки тому таких часописів було нуль, тоді як зараз виходять щонайменше три лівоінтелектуальні друковані видання. Це, звісно, критично мало, але це мінімальна кількість видань, необхідна для формування бодай якогось інтелектуального тла, для взаємодії середовищ. Мені було б страшенно нудно й нецікаво видавати журнал, якби не було необхідності озиратися на подібні ініціативи довкола, позиціювати наш часопис стосовно таких проектів як "Спільне" та "ПРОSTORY". Скажімо, орієнтація нашого журналу на розгляд суспільної надбудови не в останню чергу зумовлена тим, що поряд з нами виробляється такий потужний аналіз суспільного базису, як у журналі "Спільне". Своєю чергою, "ПРОSTORY" як літературний проект важливий для нас тому, що ми бачимо наш журнал як майданчик для визрівання політично ангажованої радикальної літератури (у двох найближчих числах ми нарешті віддаємо актуальній літературі чималу частину журнального обсягу).

На питання "чому потрібні культурні часописи?" напрошуються настільки очевидні відповіді – "пробудження мас", "розвиток самосвідомості", "суспільні зрушення" – що хочеться додати (з величезною мірою перебільшення) ще один мотив: часописи потрібні ще й тим, хто робить інші часописи. Бо часопис – це не самодостатній продукт, а інструмент для віддзеркалення певного середовища та процесів, які в ньому відбуваються (у випадку "Політичної критики" це середовище Центру візуальної культури). Часопис без середовища не має сенсу, а середовище без часопису є неповноцінним. Cередовища matter, саме вони впливають на порядок речей. Тільки тому ми й видаємо часописи.

Катерина Ботанова, редакторка онлайн-журналу "КОRYDOR"

Здається, культурні часописи (або часописи про культуру) – це єдиний тип видання, який постійно має наводити нові й нові причини для свого існування. Залежно від часу винаходити дедалі нові аргументи на захист своєї потрібності, доцільності, ідейності чи успішності. Особливо сьогодні, в добу миттєвих рішень, а також миттєвої доцільності – чи-то ринкової (надшвидкі прибутки), чи-то соціальної (якомога швидші зміни, прагнення миттєвої соціальної справедливості), культурні часописи повинні якщо не приносити прибуток, то щонайменше бути соціальною віагрою (яка приймається з регулярністю вітамінів). І очевидно, що в період економічної кризи культурні часописи (та культурні розділи загальніших медій) йдуть під ніж першими, на відміну від віагри.

Культура дії поволі вбиває культуру думання. У перегонах за постійною доцільністю, як би вона не вимірювалась, втрачається те головне, що дає нам культура – можливість пригальмувати, вповільнитись і зазирнути всередину – і себе, і довколишнього світу (чого переважно робити дуже не хочеться). А культурні часописи – це можливість перевести цей досвід, часто емоційний, чуттєвий, інтуїтивний чи просто невербалізований, у царину інтелектуальну. Для мене культурний часопис – це надзвичайно насичений бульйон, з якого народжуються (чи принаймні можуть народжуватись) нові форми мислення, ідеї, а деколи й рішення.

Звісно, для повного суспільного щастя мають існувати різні часописи – і культурні, й розважальні, і спеціалізовані, й дуже популярні. Тоді замість того, щоб хапатися за те, що є, і завжди лишатися незадоволеними (тому що занудно/запросто/поверхово/незрозуміло – потрібне підкреслити), ми отримаємо вдумливу й зацікавлену читацьку аудиторію.

Чесно маю зізнатися, що найважчим питанням для мене лишається те, як фінансувати культурні часописи в культурі розваг і миттєвого споживання. В цьому сенсі мені дуже цікавий досвід Colta.ru – наскільки для великого й доволі популярного часопису спрацює модель краудфандінгу. Чи все-таки отримати великого, відданого й розумного мецената є нашим "остаточним рішенням".


Продовження читайте за посиланням.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676