Мистецтво не змінить людей

© yagallery.com.uasagaidakovsky
KORYDOR представляє інтерв'ю з Андрієм Сагайдаковським, що відбулося за кілька днів до того, як художник отримав Премію "ARSENALE AWARDS 2012" в номінації "Відкриття ARSENALE 2012".

Він майже не виїздить зі Львова і вже 26 років поспіль працює в підвалі. Він іде до своєї майстерні на світанку, коли на вулиці немає людей і машин. Щодва дні він купує свіже козине молоко в одної і тої ж бабці та слухає лише Джимі Хендрікса. Він не працює на комп’ютері та не використовує інтернет. Художник Андрій Сагайдаковський зовсім не нудиться таким одноманіттям. І не добирає особливих слів для інтерв'ю. Він живе, як говорить і говорить, як живе. Просто і зрозуміло.

Андрій Сагайдаковський: Я рання пташка. Коли ще подорожував, їздив на виставки – о пів на сьому вже очі відкрив. Ще й снідання нема, а вже я виходжу, броджу десь… В майстерні працюю до обіду. Часом дуже швидко. За півтори-дві години – отака здоровенна робота. Підписав і більше не чіпаю. А якщо не йде – то не треба мучити. Нехай робота собі відстоїться. Я займаюсь чимось іншим, ґрунтую полотна абощо.

Жанна Озірна: І що Ви з такими роботами робите?

А.С.: А за пару тижні дивлюсь – або щось змінюю, або взагалі хрест на ній ставлю. Інколи відвертаю їх до стіни, вони собі стоять, я навіть на них не заглядаю. Проходить час – я згадую, що мав щось незакінчене. Так було з "Глухим" та "Німим". Порпався в старих роботах, знайшов "Глухого", вона стояла добрих пару років. Якраз я мав шматок полотна. Мені спало на думку зробити копію з неї і назвати "Німий", і тоді ця робота буде завершена.

Ж.О.: Ви їздили на відкриття ARSENALE?

А.С.: Ні.

Ж.О.: А яким чином відбирали Ваші роботи для бієнале?

А.С.: Девід Еліотт відбирав. Він був тут. На годинку зайшов зранку в майстерню.

Ж.О.: Вам не цікаво з'їздити глянути, яким чином вони висять на бієнале, як це виглядає?

А.С.: Я – домосід. Для мене виїхати кудись зі Львова – то є дуже велика проблема. "Арсенале" – то "наш ответ Чемберлену". Там бієнале, а в нас, значить, теж не пальцем роблені.

Ж.О.: Добре, "Арсенале" вас не дуже цікавить. А те, що відбувається у Львові, Вас цікавить?

А.С.: А у Львові нічого не відбувається. Тиждень актуального мистецтва був тоді, коли було фінансування. Коли Юрій Онух був директором, Польський інститут давав на то гроші. Те, що дали наші, – то були якісь сльози. Не знаю, чи відбудеться цього року, тому що я, наприклад, не уявляю, за які фінанси то винаймати.

Ж.О.: Наскільки я знаю, Тиждень актуального мистецтва переходить у формат бієнале.

А.С.: Зараз на халяву ніхто нічого не дарить. Онух тоді якраз їхав до Нью-Йорку і, певно, він мусив використати фінанси. Але зараз я собі зеленого поняття не маю, звідки вони будуть "бабки" брати.

Ж.О.: Ви спілкуєтесь із львівськими молодими художниками? Чи вони з вами?

А.С.: Не особливо. Всі ті львівські молоді художники сидять в Польщі на грантах. Я вже собі казав, що мені шкода у Львові на виставки ходити. Якось Сашко Дяченко привіз свої скульптури. Хтось робив виставку. Їх побили, словом, страшного клопоту йому наробили. Кажу йому: "Сашко, ти вже старий сивий хлоп, навіщо ти привіз роботи? Ну, я розумію, ще би якась фінансова підтримка, а то задарма привіз, задарма сам відвіз, ще й скульптури побили". Як так можна вчиняти? Свої картини давав на виставку. То буквально як шмату – зібгали й кинули в куток. Тому тут нічого ніколи не робиться, в тому немає сенсу, я навіть не бачу цілі, для чого це потрібно. Щоб на відкриття прийшли колеги й собі випили? Я й без того кожен день їх бачу, можу з ними напитися. Не обов'язково виставки чекати.

Ж.О.: Якби мистецьке життя у Львові було активнішим, Ви би ходили на виставки? Що взагалі мусить відбутися в Україні, щоби Ви прийшли зі щирою цікавістю?

А.С.: Коли Онух нас возив до Франції [виставка Олега Голосія та Андрія Сагайдаковського в рамках проекту "I.D. (Identity and Diversity)", Париж, 1999 – Ж.О.], то Олександр Соловйов гукав мене: "Мы пошли в Лувр. Идешь с нами?". Я кажу: "во" (показує дулю - Ж.О.). Я свого часу надивився. До Ленінграда їздив. Так сталося, що мало не щороку я був у Ленінграді. Зрання встаєш і шуруєш в Ермітаж. Я вже знав, де що висить, знав, що мене цікавить, й одразу йшов до того залу.

Ж.О.: А чиї роботи в Ермітажі Вас цікавили?

А.С.: Я тоді хворів на Гогена, Матіса, Рембрандта. Ну, то ж була молодість, юнацький максималізм.

Ж.О.: У вас такий скепсис до українського мистецтва.

А.С.: То не тільки до українського. Мистецтво взагалі вже давно перейшло в іншу площину. То архаїка – такі речі робити.

Ж.О.: Ви про свої роботи говорите?

А.С.: Так, це атавізми. Брати й мазати по полотну. Так само медіаарт – атавізм. Не знаю, куди мистецтву рухатись далі.

Ж.О.: Який тоді в цьому сенс для Вас особисто?

А.С.: Це єдина сфера, в якій людина почуває себе вільною. Принаймні я. Для мене свобода – у квадраті полотна. То звісно така спекулятивна свобода, але свобода. І в тому є сенс. Щоби я почував себе людиною, а не двоногою істотою. Тут моя царина, і я тут цар і бог.

Ж.О.: Отже, Ваше мистецтво Ви створюєте в першу чергу для себе?

А.С.: Напевно, так... Ні! Однозначно, для себе. Я ніколи не керувався зовнішніми факторами – щоби хтось купив роботу. Аби заробити на прожиття, я робив "халтури": малював ікони. Інколи знайомі казали: "Намалюй якісь гарні квіти на весільний подарунок". То брав, передирав трохи й маститі такі цвіточки малював. І мав на прожиття. А тут цілком інше.

Ж.О.: Ви думаєте про глядача чи уявляєте його, коли працюєте над роботою?

А.С.: Ні.

Ж.О.: Ви звертали увагу, як люди реагують на ваші роботи?

А.С.: Та хто як реагує. Одне плюється, друге хвалить. Мені то до лампочки, чесно.

Ж.О.: У вас було кілька персональних виставок в "Я Галереї". Яким чином Ви працюєте з галерейним простором, адже Вас називають майстром інсталяції?

А.С.: Я не можу на відстані уявити, яка робота з якою перегукуватиметься, навіть якщо знаю простір. Тому завжди везу більше робіт і вже на місці укладаю їх так, як я собі це уявляю. Ніколи спеціально до виставки нічого не роблю. Просто малюю собі, а потім дивлюсь – ага, ця робота може піти з тою, а та з тою. Ви не зламаєте простір, він диктує свої правила. Це може бути твоя улюблена робота – а вона не лізе ні туди, ні сюди… То є інсталювання простору, а інсталяція – це ось (показує на стелю майстерні) комунікації, труби…

На "Щоденнику" в "Я Галереї" я поставив об'єкт, який до того побував на двох інших виставках. Цей об'єкт – про рівновагу, і щоразу він по-новому звучав. У 1990-му на "Дефлорації" у великій залі  музею Леніна та в 1993-му на "Степах Європи" в Замку Уяздовському [виставка українського мистецтва в ЦСМ "Замок Уяздовський" у Варшаві, куратор – Юрій Онух - Ж.О.].  Тоді кожному художнику зробили окрему кімнату. Ти міг собі замовити потрібні розміри, накреслити схему. Той об’єкт стояв на підлозі – дошка, яка збалансовує стілець. Сірничка кинеш на одну сторону – і він собі зразу завалиться. А в Дніпропетровську я зробив коло, щоб там не ходили. В нас же люди доки не пощупають, не повірять.

Ж.О.: Ви розповідали, що по-особливому ставитесь до виставки "Дефлорація".

А.С.: То єдина вартісна виставка, яка була у Львові. Йшов 1990-й. То був музей Леніна, і ми назвали її "Дефлорація", бо знали, що вже ось-ось…

Ж.О.: Стануться великі зміни.

А.С.: Так. Там ще були відставники, гебешники – вахтери. Вночі ми залишались монтувати, і я подзвонив додому: "Залишусь на ніч в колишньому музеї Леніна". І ті гебешники дивились так, наче я на ікону плюнув. І вся виставка обійшлася в пару пляшок коньяку та 200 доларів. Прийшло багато людей, усім цікаво було, бо все виглядало свіжо, ненадумано. Там були величезні зали – 100-150 м² – і нас четверо художників. Зараз один в Німеччині, другий спився, а третій вже в цілком іншій царині працює.

Ж.О.: Вірите, що мистецтво здатне щось змінити?

А.С.: Ні. Нічого воно не змінить.

Ж.О.: Але ж сучасне мистецтво намагається критично осмислювати дійсність. Вважаєте, це не потрібно?

А.С.: Це потрібно, мабуть, тому, хто робить, а не тому, хто дивиться. Не думаю, що хтось раптом заплаче і скаже: "Люди добрі, що ж ви раніше не казали, а я, дурний, ходжу вже котрий рік…"

Ж.О.: Люди ходять на виставки заради розваги?

А.С.: Так. Як це не прикро. Дехто ходить, щоб показати, що вони теж ніби не дурні, дівки ходять похизуватися, потертися поблизу мистецтва.

Ж.О.: Про що Ваше мистецтво?

А.С.: Я не знаю, то не мені казати. Хай кажуть "іскуствоєди". Я ж не є Поллок, який шалів над своїми полотнами. Тут шалієш, але то фігуратив є, то не є абстракція. Мої килими такі добротні, що їх не продереш.

Ж.О.: Так, звісно, це фігуратив, але часом здається інакше. Попри те, що ти розумієш, що саме на полотні зображено, однак роботи радше схожі на абстрактні згустки емоцій. Особливо портрети дітей. Такі депресивні, пригнічені.

А.С.: Я не знаю, часом я бачу в цьому просто випадковість. Мені тих дітей, по-перше, жаль. Бо що саме на них чекає попереду – я тільки можу їх пожаліти. Але з іншого боку – то є якийсь відкритий погляд: дитина дивиться на світ. Або не дивиться на світ. Маю колегу, йому 60 років. То вже є напіврослина: що дитина, що старий. Яка різниця, я досі не можу збагнути. Тільки що він сивий вже й без зубів.

Ж.О.: Про вас пишуть, що своїм мистецтвом Ви досліджуєте щастя. Це правда?

А.С.: Ми живемо в оточуючому світі, я не можу малювати, чого не знаю. Малювати якісь інь-яні, якісь космоси – то є непотрібно. Людина не може бути таким закінченим песимістом, бо тоді все – бувайте здорові! Один хоче якісь машини мати, дім, і в тому його задоволення. В кожного є свій життєвий простір і кожен йому відповідає. Я собі обрав саме такий життєвий простір – і не шкодую.

Ж.О.: Ваша робота приносить Вам більше щасливих моментів чи розчарування?

А.С.: Ні, щасливих. Я насправді задоволений. Я не є самодуром і не самозакоханий в ті роботи. Я про них забуваю, щойно намалюю.

Ж.О.: Ви ніколи не думали вийти за межі галереї і зробити щось у публічному просторі?

А.С.: Якщо ви дасте мені пояснення, що таке сучасне мистецтво, тоді будемо говорити. Я не знаю, що це таке. Медіа? Та то вже оскома на тих медіа. Перформанси? Вже набридли, то взагалі 60-ті роки. То вже все було. Гігантоманія Крісто? Ну і що з того! Якби я мав такі кошти, я би може так само загорнув Рейхстаг… Такі речі вже переходять в бізнес.

Ж.О.: А що Ви думаєте про некомерційний сектор сучасного українського мистецтва?

А.С.: Я вважаю, що це дуже важливо. Я по львівських художниках бачу: він малює, а йому долари в очах світяться. Тому дуже важливо, щоби мистецтво мало незалежний ні від кого простір. Тільки так воно й має відбуватися. Не знаю, чи є в сучасного мистецтва майбутнє, але якщо вже так ставити питання, то мусить бути обов’язково тільки так.

Ж.О.: Чи обов’язково художник мусить бути громадянином чи має право відсторонитися від речей, які відбуваються навколо?

А.С.: Має право повністю. Художник – асоціальний тип. Кожен має право, та я кажу про себе. Мистецтво ніколи не змінить людей. Це є наївна думка. Якби воно могло це робити, то люди вже би ходили як напівбоги, з німбами над головами. І філософія ніколи не змінить людей. Філософія – то особиста річ. Це гімнастика для розуму. Болять руки – значить голова не болить. Болить голова – значить не болять руки.

Ж.О.: Отже, мистецтво – це цілком особиста справа.

А.С.: Особиста й неособиста водночас. Адже ситуацію, оточення – я мушу прогнати все це крізь себе. Мимоволі, хоч-не-хоч, бо ти живеш у тому. Це буденність, але в ній можна знайти дуже гарні речі. Прості як дуля, але вони багато про що говорять. То є речі, які є вічні.

Ж.О.: Ваші роботи майже завжди містять написи.

А.С.: Мене почали допитуватись, що ти тією чи іншою роботою хотів сказати. Я тоді кажу: давайте я просто напишу.

Ж.О.: "Миють підлогу"…

А.С.: Так, миють підлогу. Щоб не було ніяких недомовок. То є ноги, а то – обличчя. То я й кажу: читати вмієте? Будьте добрі – читайте.

Ж.О.: У відеоінтерв'ю Ви розповідали, як часом знаходите натхнення в газетних вирізках або старих фотографіях. Що в таких речах Вас найбільше чіпляє?

А.С.: Я не можу щось з пальця висмоктувати. Робота мусить бути прив’язана до землі, інакше вона буде пуста. Коло пам’ятника Івана Федорова є такі розкладки зі старенькими книжечками. Причому в них не художні фотографії, а такі цілком прозаїчні. Інколи переглядаю – о, яка класна річ! – купую собі й несу в майстерню. А потім дивлюсь – о! Цікава поза або випадковий ракурс. Та фотографія збуджує уяву. А потім вже само собою збирається докупи, придумується одразу надпис.

Ж.О.: Вас, мабуть, про це вже мільйон разів питали, але я спитаю в мільйон перший. Чому килими?

А.С.: Колись я ходив до художнього фонду, там була одна жінка, яка ґрунтувала і продавала полотна. Вони коштували копійки, направду. Потім мені їх давала фондівська знайома, бо вона собі під замовлення виписувала. А потім вони стали коштувати такі гроші, що я би боявся пензлем до того полотна доторкнутись. Його хіба отак просто вирізати, натягнути й дивитись на нього. А в майстерні в мене валялося щось от таке (показує на старі килими - Ж.О.). Я подумав – а чом би й ні? Клей столярний є, желатин… А згодом звик, мені навіть сподобалось. Дуже фактурна матерія. Потім тебе ця фактура сама веде. Люди інколи спеціально мастихіном роблять ті фактури, а тут готову маєш. Часом навіть дірка у роботі – думаю, мамо рідна, так от якби хотів вирізати, то й не вирізав би. А щурики своє діло зробили – люкс!

Ж.О.: Вам часто закидають, що ви замкнена, непублічна людина.

А.С.: Ні, я не є замкнений. До мене півміста ходить, забагато інколи.

Ж.О.: Ви казали, що під час перебудови багато ваших друзів та колег виїхали закордон. Ви би хотіли?

А.С.: Ні. Я про таке думав в інституті на 5-му курсі. Думав, от цікаво було би – кинули тебе…

Ж.О.: Посеред моря – й вчися плавати.

А.С.: Так-так. Але потім якось воно… Колега таким чином виїхав. Я вже за компанію дряпався, але, дякувати Господу, нічого не вийшло. А колега зараз в Америці, добре влаштувався. Спочатку креслярем, потім дизайнером. Недавно дзвонив. Каже, що скучає. Хоче заробити на пенсію і приїхати назад. Я вважаю, людина має померти там, де народилась. Коли людина міняє місце проживання, вона міняє не лише клімат. Вона міняє себе. Я би там здурів. Або спився чи сколовся. Я не того характеру людина взагалі.

Ж.О.: А де Вам хоча би найбільш комфортно було?

А.С.: Тільки у Львові. Колись ми сиділи півмісяця у Німеччині, потім ще півмісяця у Франції. Я ходив і чекав, коли вже той літак. Не міг ні про що інше думати. Боже, який то кайф, прийти у свій підвал, який то кайф!

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676