На місці мистецтва

cybriwsky За межами академічної спільноти американський урбаніст українського походження Роман Цибрівський відомий роботою "Міські графіті як територіальні маркери" (у співавторстві з Девідом Леєм). Це невеличке дослідження про етнічні ґетто та підліткові субкультури в Філадельфії 1970-х одним із перших привернуло увагу до соціальної важливості феномену графіті. Сьогодні, коли дослідженню Лея й Цибрівського вже майже сорок років, його продовжують цитувати не лише в урбаністиці, соціології та культурології, а й у широких колах тих, хто цікавиться графіті – включно з Вікіпедією.

Цибрівський довгий час вивчав урбаністичні процеси в Північній Америці, після чого досліджував Сінґапур, Джакарту, Пномпень та інші міста Південно-Східній Азії. Його остання книга "Перехрестя Ропонґі" (2011) присвячена однойменному району Токіо, де сконцентроване нічне життя та посольства іноземних країн. "Перехрестя Ропонґі" пропонує насичений та несподіваний погляд на Токіо, окреме місце в дослідженні відведене життю офіціанток і стриптизерок з України та інших пострадянських країн. Зараз у центрі уваги дослідника Київ – новий, мало відомий світові актор на карті Східної Європи, якому присвячена майбутня книга Цибрівського "Місто куполів і демонів: конфлікти простору, суспільства та історичної пам’яті в постсоціалістичному Києві".

Надія Парфан: Яким було ваше перше знайомство з Києвом?

Роман Цибрівський: Уперше я приїхав до міста у 1992 році зі своїм батьком. Він не міг повірити в те, що настане день, коли можна буде повернутися в Україну. До того він ніколи не бував у Києві. Нас вразили пам’ятки. Ми багато чули про річку – Дніпро. Було просто дивовижно дивитися на все те, що мені до цього розповідали про Україну і водночас перебувати в столиці сучасної держави.

Наступного літа, у 1993 році, я вмовив свою дружину і трьох дітей приїхати зі мною – так мені тут сподобалося. Але це було просто жахливо. Відчувалося, що минулорічний оптимізм зник і люди стали агресивними. Ми бачили, що вони хочуть вкрасти наше взуття й наші валізи – це було видно по тому, як на нас дивилися. У ванні не було халатів, туалетного паперу. Ми побачили страшні речі, і я сказав, що більше ніколи сюди не повернуся.

А потім життя закинуло мене в Токіо, де я зрозумів, що нічогісінько не знаю про світ – не вмів навіть вулицю перейти. Я вирішив прийняти виклик і, зрештою, досить добре в усьому розібрався. Починав із нуля в Токіо, починав із нуля в Камбоджі – і потім вирішив почати з нуля в Україні. Поки у мене ще є на це енергія, треба розібратися, як же постає це пострадянське суспільство у Києві, місті-столиці. Це те, що називають географічною допитливістю: географ як мандрівник. Мені завжди подобались місця, яких я не розумів. Батьки прищепили мені любов до України – але я її зовсім не знав. Тому на старості років я вирішив, що це стане моїм наступним проектом, і подався на програму Фулбрайта.

Н.П.: Які зміни в місті, що сталися між 1992 і 2012, найбільш помітні для ока урбаніста?

Р.Ц.: Місто стає більш вишуканим і космополітичним – таким, як решта світу. Не знаю, як саме воно виглядало до падіння Берлінського муру, але це точно було інше суспільство, інша економіка. Тільки еліти мали доступ до певних речей. Сьогодні тут можна купити абсолютно все, і це зовсім інше місто. Це не найкраща столиця в Європі, але могла б нею стати – адже тут є багата історія і фантастична географія. Мені на думку не спадає жодне інше місто, де люди в таких кількостях і з таких різних напрямів – лівого і правого берегів – приїжджають у центр. У центр – у парки й на пляжі! Переважно люди для цього виїжджають за межі міста. У вас тут місто, де можна поїхати в центр на рибалку. У центрі хіба що не пополюєш, але є всі види відпочинку – піщані баґґі, мотоперегони, водний спорт. Центр здоровенний, ще й зелений. Місця вистачить будь-кому – і це винятково. Знаєте, ми в Америці любимо хвалити Сентрал Парк і те, який він великий. Ваших парків більше. І ще у вас є природа. Це все ще далеко не найкраще місто в плані інфраструктури, якості життя і проблем зі справедливістю. Але розкіш землі, глибина історії і сила культури можуть зробити його одним із найкращих у світі.

Н.П.: Чого бракує Києву, щоб бути гарним містом?

Р.Ц.: Ви маєте проблеми з інфраструктурою. У вас іде базова війна між машинами й людьми. Інші великі міста цю проблему вирішили. У вас було суспільство, де не так багато людей мали машини. Зростає середній клас, машин все більше й більше – це не входило у ваші плани. У вас багато людей живуть у некомфортних умовах, з великою відстанню до метро й тяжкими поїздками у маршрутках. Дана транспортна інфраструктура і брак зручності для людей – це проблема. Треба пішки ходити по сходах вгору з тяжкими сумками картоплі. Ви не створюєте якості для людей. Ви успадкували це від радянської системи, і це треба змінити.

Як і інші пострадянські країни ви опинилися в ситуації відкритих кордонів. Коли це сталося, люди подумали: "Тепер я можу не просто заробляти, як захочу, і з тою швидкістю, з якою захочу, а ще й їздити, куди захочу. Це більше не моє місце – мій дім усюди. Жити можна будь-де, аби вистачило грошей". Виникло суспільство, в якому деякі люди стали непропорційно багатими так швидко, що більше не відчувають міцного контакту з країною і її громадян(к)ами. Вони відчувають себе залежними лише від власних пристрастей і живуть у місцях, про які більшість із нас не може навіть мріяти. Як на мене, дуже важливо враховувати той факт, що можливість жити за кордоном прийшла з можливістю будувати власну країну.

Н.П.: Яким чином ця ситуація відбивається на міському ландшафті?

Р.Ц.: Зараз у вас є нове використання й нова географія. У географії використань визначальними будуть люди, які дбають про себе. Питання, що ставляться, – це "Як на цьому можна заробити? Що можна купити дешево та продати дорого?". Однією з категорій використання стає привласнення суспільних благ – пагорбів чи берегової лінії. Цього в Києві менше, ніж я очікував, але це приклад того, як група людей із грошима побудувала гарне житло для інших людей, у яких теж є гроші – так у вас з’являються елітні житлові райони, яких не було раніше. В Одесі, наприклад, такі люди живуть на пляжах і блокують до них доступ. Це те, як змінюється структура міста під впливом капіталізму.

Н.П.: Ви спеціально приїхали в Україну, щоб спостерігати за "Євро-2012". Як повпливала ця грандіозна спортивна подія на міське середовище?

Р.Ц.: У мене неоднозначні враження, але я радий, що приїхав. З одного боку, є люди, які присвоїли суспільні кошти на будівництво стадіонів і отримали величезні прибутки – тобто багаті стали ще багатшими. У той же час, Київ хоч і на трішечки, але приєднався до Західної Європи. Гадаю, шведам сподобався Київ, а Києву – шведи. Знаєте, це може стати першим кроком. Адже не випадково міста весь час змагаються за те, щоб прийняти Олімпійські ігри чи Чемпіонат світу. Міста світу хочуть привезти світ до себе. А коли ти привозиш світ, доводиться причепуритися. Я пройшовся містом і побачив, що воно стало краще виглядати. Люди гарно провели час. А те, що їх обікрали, щоб зробити їх щасливішими… Ну, я сам зі Штатів, країни "кока-кольних" Олімпійських ігор в Атланті. Так це робиться в усьому світі, тому, якщо ви хочете бути на світовій сцені, іншого годі й чекати.

Н.П.: Зараз ми перебуваємо на території вільного культурно-освітнього центру "Гостинна республіка", що чинить мирний спротив "реконструкції" Гостинного двору під офісно-торгівельний центр. Тут також працює неминуча глобальна логіка комерціалізації, чи, все ж, є інші варіанти розвитку подій?

Р.Ц.: Як я розумію, проблема в тому, що ця пам’ятка архітектури переводиться з публічної власності у приватну нечесно й несправедливо. Вам потрібен механізм, який дозволить врахувати інтереси громадськості в ситуації подібних змін. Ви й самі це прекрасно знаєте – у вас немає іншого виходу, крім як протестувати. Це буде дуже важко, бо хтось, у кого є багатомільйонні плани на це місце, дуже зацікавлений в тому, щоб вас звідси вижити. І на його стороні сила – включаючи силу закону. Вам потрібна сила людей.

Проблема також у тому, що ця славнозвісна бібліотека, яку виселяють, має не так вже й багато користувачів. Вона могла б зайняти інше місце. Але це мають вирішувати люди – не можна так просто взяти й вигнати бібліотеку. Я думаю, ваша стратегія прибрати тут і зробити це активним місцем громади – гарний спосіб здобути громадську підтримку.

Н.П.: Яку роль відіграють культура й мистецтво в цій боротьбі між великим капіталом і волею громади?

Р.Ц.: Їхня роль дуже-дуже важлива. Мистецтво показує людям речі, яких вони раніше не бачили. Мистецтво пробуджує здатність відчувати й розвертає людей обличчям до проблем, яких вони раніше не бачили. Погляньте на цей велосипед: буває звичайний велосипед, а буває велосипед як художній витвір, що чудово показує: велосипеди – це прекрасно. Тобто мистецтво має велику силу, і про це не можна забувати.

Мистецтво, тим не менше, є частиною економіки. Художники й художниці – це люди. Вони працюють. Вони платять податки. Вони можуть змінити певний район міста, і саме художники й художниці часто стоять в авангарді міських змін. Можливо, митці в авангарді і тут. Для того, щоб побачити потенціал цього місця як місця для людей, потрібна специфічна чуливість. Майже за визначенням, люди мистецтва мають гострішу чутливість, ніж будь-хто в суспільстві. Тобто для того, щоб місця на зразок цього служили суспільству, потрібні художники.

Н.П.: Але завжди є ризик джентрифікації: художники й художниці приводять за собою людей, а це зумовлює підвищення цін.

Р.Ц.: У цьому, як на мене, вся трагедія мистецтва – воно перебуває на марґінесі суспільства. Мається на увазі, що ти йдеш туди, де дешева оренда, але своєю присутністю приваблюєш широкий попит. А з виникненням широкого попиту піднімаються ціни. Навіть гірше – у зв’язку з присутністю мистецтва кафе полишають район, а замість них приходить "Старбакс". А потім приходить "Макдональдс", і далі ми вже знаємо… Це більше не гарний район, а точно таке ж місце, як і всі інші.

Втручання, яке тут можливе – це визнати мистецьку спільноту як спільноту, в якої є право на місце, а економіку мистецтва як частину економіки міста. Якщо США дають мільярди доларів на те, щоб автомобільна промисловість була при справі, бо це добре для Американської мрії (таким був вибір президента Обами, який вирішив врятувати автомобільну промисловість) – тоді нам також треба підтримати мистецтво. Ми в Штатах відбираємо у мистецтва, а якщо дати мистецтву, то художники та художниці будуть більш присутніми в місті і зможуть вимагати власного простору. Якщо в них постійно відбирати, то вони завжди будуть маргіналізованими, використовуваними та експлуатованими.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676