Біографічний проект: Жанна Кадирова

e2d4a2c1d0ea457a3a4674c679cced06 600x0x2Фрагмент інсталяції "Дошка пошани": серія автопортретів Жанни Кадирової
Олена Червоник:
Якою мовою тобі краще спілкуватися, російською чи українською? Я б хотіла зробити цей проект біографічним та особистим. Тобто, щоб не втрачалась особиста людська інтонація.

Жанна Кадирова: Я навчалася в Республіканській художній школі, де офіційною мовою була українська. Але якось так склалося, що спілкувалися поза класом все одно російською.

Олена: A родина в тебе російськомовна?

Жанна: Батько був з Башкірії, звідси й моє інтригуюче прізвище. А мама моя з Чернігівської області, з села Забарівка, це недалеко від Чернігова. Вона навчалась спочатку в Чернігові, потім у Мінську. А потім, по закінченні, з Мінська вона потрапила до Уфи. У радянські часи була ж ця практика посилати людей за розподілом працювати. Там якраз батько закінчував художню академію.

Олена: А мати теж художниця?

Жанна: Ні, мати інженер, а батько був художником. Він свого часу робив різні держзакази. Я ще пам'ятаю якісь чеканки, різблення по дереву, загалом такі оформлюючі роботи. Потім батьки переїхали, і народилася я вже в Броварах. В принципі, у батьків мого батька мусульманське віросповідання. А мій батько космополітично до всього ставився.

Олена: Ти пішла стопами батька...

Жанна: Так, і сестра моя старша теж. Вона теж скульптор. Нас батьки віддали в РХШ, що на Сирці в Києві. Ця школа чим була цікава: що паралельно з 6 класу діти вивчають і фахові дисципліни, і загальноосвітні. Ми там з сестрою жили, бо це була школа-інтернат. Мамі було з нами тяжко. Це якраз були дуже складні часи. Я не пам'ятаю: 1992-1993, здається. Я в 1999 закінчила школу. Ми пішли на факультет скульптури. Просто конкурс на скульптуру був менший.

Олена: То там ще й конкурс був, щоб вступити.

Жанна: Звичайно. Туди ж діти з усієї країни приїжджали.

Олена: Тобто треба було вже мати якусь художню підготовку.

Жанна: Так, трошки мати якусь базу. Ми з сестрою з подачі батька малювали. У сестри дуже класний малюнок був.

Олена: Ти хотіла там навчатися? І саме на скульптурному?

Жанна: Ой, ну що я там хотіла в 6-му класі. Я хотіла гуляти. Що я ще могла хотіти в той час.

Олена: Тобто це не був аж такий свідомий вибір?

Жанна: Ні, це взагалі не був свідомий вибір. Я пам'ятаю, як я здавала ті іспити й мама мене потім зустрічала. Потім був такий бонус – молочний коктейль. Це дуже було приємно. Я погодилася на іспити заради коктейлю. Але в принципі було не складно поступити.

Олена: А ти пам'ятаєш себе дитиною? З якого віку ти себе пам'ятаєш? Бо ти почала розповідати про школу одразу. Я так розумію, це був дуже важливий формотворчий досвід.

Жанна: Школа була дуже важливою, бо ми з сестрою саме тоді стали абсолютно самостійними. А це ж був шостий клас. При цьому не було грошей. Гроші давали старшій сестрі, а мені ніколи не давали. Прийшлося набувати життєві навики – як, наприклад, в метро безкоштовно пролізти. Одним з моїх улюблених занять було ходити на концерти. Ми туди теж потрапляли різними методами: чи то через підвал треба було залізти, чи треба було сидіти в шторі на сцені, чи через вікно в туалеті влізати. У мене була одна подруга, яка теж дуже любила на концерти ходити. То ми вдвох могли по п'ять годин на якомусь чердаку сидіти щоб на концерт потрапити.

А що стосується більш раннього дитинства, я так трошки пам'ятаю, що ми жили в Броварах. Але коли помер мій дідусь, мене віддали бабусі в село, щоб їй було не так сумно. Це було в 4-му класі. Я пів-четвертого класу ходила в сільську школу, в сусіднє від бабусиного село. У валянках. Ці спогади я дуже добре пам'ятаю. По-перше, як виглядав клас: одна вчителька на два класи, яка двом класам, другому й четвертому викладає два різні предмети. В другому класі дев'ять чоловік, а в нашому четвертому – одинадцять. В селі завжди всі все знають, все обговорюють. І тут раз – і з'явилась "городська". Я не пам'ятаю вже всіх історій дослівно, але я відчувала, що я була не "своєю".

Олена: З того, що ти мені зараз розповідаєш, складається враження, що ти постійно була якось дислокована...

Жанна: Але я не можу сказати, що я від цього якось страждала. Було дуже багато смішних моментів. Ми якось одного разу з однокласником поспорили, хто довше простоїть в берізці. Діло було взимку. Форма якась шкільна, рейтузи, ну і ладно – спір є спір. Мій опонент виявився доволі виносливим. Стоїмо й стоїмо. Вже дзвоник продзвенів. Діти вже в клас заходять. А у нас спір і ми стоїмо до кінця. Дуже смішно було.

Взимку нас усіх возили автобусом у школу до цього сусіднього села. Я ще пам'ятаю, у мене була така шапка з кролика, і хлопці, що сиділи позаду мене в автобусі завжди висмикували куски хутра з цієї шапки. А потім настає весна, краса. Усі сільскі діти їздять в школу на веліках. От моя подруга брала мій портфель на велосипед підвозити, а я ззаду бігла. Так трошки швидше виходило, ніж самою з портфелем йти.

Олена: З твоїх розповідей складається враження, що ти була дуже соціальною дитиною: тебе приймали до груп, з тобою дружили, навіть, здається, ти була заводилою...

Жанна: У мене був головний козир: я вміла красиво малювати. Це так само, як у мого батька в армії. Він потрапив до армії в останній рік, коли його могли забрати. Так сталося, що він служив на Подолі в Києві. Тому що він художник, його просило усе це начальство військове малювати їх портрети. А за це в Бровари відправляли машину, щоб привезти маму до батька на побачення.

Але все одно було таке відчуття в школі, що я була не "своя". Було те розуміння, що я з міста, з іншого якогось світу. Але це було без агресії.

Олена: А навчатися ти любила?

Жанна: У початкових класах, до села, я нормально навчалася. Мені дуже подобалась математика. А в сільській школі особливого навчання не було. У нас у Броварах – не дай бог у тебе була якась помарочка в зошиті, треба було переписувати. А в селі, дивлюсь, – усі закреслюють як попало. Мені це дуже сподобалось. Я коли повернулася назад, так само почала замальовувати. Якщо літера неправильна, то на її місті можна квадратик намалювати, чи кружечок. Просто все було синє, чи чорне.

Олена: Але ж дуже графічно, мабуть, виглядало.

Жанна: Так, непогано. Але мені прийшлось цю звичку кидати. І загалом, мені вже не дуже хотілося вчитися. Потім я потрапила в РХСШ, а там взагалі був повний расслабон. Хоча, звичайно, були предмети, які мені дуже подобались. Історія мистецтв, наприклад. У нас була дуже класна викладачка. Ще я вчила народознавство та українську літературу, бо в нас була дуже серйозна така вчителька. В підлітковому віці були вже зовсім інші інтереси: парки, гуляння. Фізика, хімія, інші предмети пройшли повз.

Олена: Ти почала казати, що сестра твоя на два роки старша. Це дуже малий проміжок віковий між дітьми. Які у вас були стосунки з сестрою? Ви дружили чи сварилися?

Жанна: Ні, ми не сварилися. Ми жили в гуртожитку в одній кімнаті. І ще одна дівчина з нами жила. Кімната у нас була дуже велика. Хоча може то мені тоді здавалося, бо я була маленька. Нам не треба було готувати, ми ходили в їдальню. В душову треба було записуватися на першому поверсі. Потім тебе по рупору кликали до душу. І до телефону так само: "Кадирова – до телефону", "Нікітінова, Сак – до душу". До душу треба було ходити вдвох. Сестра у мене, до речі, теж займається скульптурою, але трошки інакшою. Вона робить мініатюри під мікроскопом. От зараз по своїй мініатюрі вона зробила монументальний пам'ятник в Донецьку Кирилу й Мефодію.

Олена: Цікаво, що сестра твоя робить мініатюри, а ти навпаки збільшуєш масштаби об'єктів, які зазвичай набагато менші. Протилежні якісь сили щодо матеріального світу. Я так зрозуміла, що навчання було не дуже захоплюючим. А було щось, що тебе дуже захоплювало в ті роки, що ти дуже хотіла робити?

Жанна: Ходити на концерти.

Олена: Яка це була музика?

Жанна: Це був рок. Тоді якраз був підйом українського, російського року: "ВВ", "Аукцыон", БГ, "ГО", "Кино", "НОМ" – найулюбленіші. Але слухали багато дійсно андеграундних груп по різних місцях на майже напівлегальних концертах. Групи дуже класні були: "Салют абсурда", "Вежливый отказ", "Белки", "Белая горячка", "Вінніпуз Моб", "Інферно", "Комитет охраны тепла". Було таке місце "Тут", біля палацу "Україна", в якійсь індустріальній недобудові, де проходило багато таких концертів. Ми слухали теж багато закордонного: "Бітлз", "Дорз", "Металіка", але ж до нас багато закордонних груп тоді не приїжджало. Але в цілому, музика для мене тоді велике значення відігравала: майже усі гроші, що я мала, я витрачала на покупку та запис касет. Ще багато музики записувала сама через мікрофон з радіо.

Пізніше я потрапила на Казантип. Він, щоправда, вже тоді був більш комерційним, ніж на початку. Брала участь в проекті "Казантип Арт" разом з іншими: Володимир Кузнєцов, Ігор Гусєв, Толік Ульянов, Борис Кашапов, Анатолій Слойко. Це щось було типу резиденції. Загалом, Казантип був іншим досвідом музичним і художнім, який на той час мені дуже подобався.

Олена: А сама ти хотіла грати чи співати? Чи це було виключно слухання без активної участі?

Жанна: Ні. Я взагалі себе бачила фоторепортером. Я намагалася знімати музичні концерти, на які ходила. І навіть пару фото було надруковано в якійсь газеті. Як фоторепортер я мала змогу наблизитися до музикантів якнайближче та навіть потрапити за куліси.

Я часто їздила в село й там теж фотографувала, робила начерки, які нам в школі задавали на літо. Бабусю тоді вже забрали в Бровари, бо вона була вже слабенька. В селі стояла порожня хата. Я туди на тиждень, на два заїжджала. Мені там дуже подобалось гуляти.

Олена: Тобто тобі подобалось таке усамітнення?

Жанна: Ну як, я там зустрічала своїх однокласниць. Вони так любили прикрашатися: черевички, спідничка, макіяж, все красиве. І тут я: босоніж, бо мені дуже подобалося ходити босоніж, з якимось блокнотом в одній руці, з коров'ячим черепом в іншій, в якомусь маминому старому сарафані чи в якихось спортивках, що бабуся мені казала, що не можна вже в них ходити далі, ніж город.

Бабуся мене дуже сварила, що я дуже любила ходити на ферму. А в мене там був улюблений кінь. Я товаришувала з конем. Носила йому мішки яблук. Бабуся завжди знала, що я ходила на ферму. Бо там специфічний запах, там силос. Бабуся у мене була вчителькою, завучем в школі, така радянська інтелігенція. Коротше їй мої фермові походеньки не дуже подобались.

Мені було дуже гарно наодинці, з моїми друзями-конями. Ходили ми на ферму втрьох: попереду біг собака, а позаду мене кіт. Вони мене проводжали, але один до одного близько не підходили. У них була якась своя домовленість. Вони неподалік спали, поки я там когось малювала.

Той кінь – це була якась мрія дитинства. Одного разу мені дали покататися. Я на нього залізла, а він такий пухнастий, класний. А потім я зробила сама уздечку, бо не збиралася чекати поки мене наступного разу хтось запросить покататися. І почала вночі потихеньку приходити. Я ж знала, де, що й як відкривалося. Я витягала цього коня й каталась на ньому. Падала мільйон разів. А у коня своя була програма. Він народився у сусідньому селі. Він бігав до своїх родичів. Я не дуже могла їм управляти. Моя задача була тільки триматися на спині.

Олена: Вас ніхто й ніколи не бачив?

Жанна: Ну пару разів були такі екстремальні моменти. По-перше, я ж тоді маленька була, 7-8 клас. Я на нього не дуже могла залізти. Треба було підводити коня до паркану, щоб на нього забратись. А він розуміє – він погуляти "не прочь", але щоб на ньому сиділи, йому не хочеться. Іноді він бував стомленим після роботи. Він нікуди не хотів іти, викручувався. Я з ним не справлялась. Іноді він навпаки був раденький побігати. До родичів він радий був бігти. А от назад – ні. Мені його приходилося вести. В селі люди ж рано лягають. Самий страшний момент був вивести його з сараю. Там був дере'вяний такий помост. Дуже чутно було копита.

Одного разу спинилися на дорозі, вже коли йшли назад. Він стоїть і не хоче йти. Ну таке буває у нього. Я чую, що на велосипедах мужики їдуть. Думаю, все, я попала. Я починаю його штурхати вбік. І розумію, що вже зовсім близько. Добре, що темно. І тут в останній момент він зрушується з місця. І ми разом - у ці кущі ховаємось з таким грохотом. Мужики не звернули увагу. Жодного разу нас не спіймали, бо я ж тільки вночі його виводила.

Цей шматок життя досить довго тривав. І закінчився... коли ж він закінчився... в 2004 з'явився Р.Е.П., і це був такий переломной момент. Я перестала їздити в це село. Потім я дізналася, що цю ферму біля нас розформували. Ясна річ, що крім коня у мене теж якесь життя було в Києві веселе. Бо ми вже тоді з Ксюшею Гнилицькою дружили.

Олена: Вона теж навчалася в цій школі?

Жанна: Так, але вона молодша. Ми з нею познайомились на концерті "Крематорія".

Олена: В тот "кінний" період ти багато малювала...

Жанна: Так, це були шкільні завдання. Я завжди приїжджала з цілою стопкою малюнків. Я їх роздавала тим однокласникам, у яких не вистачало кількості, щоб здати вчителю. А мені все одно було, що 100, що 200 – різниці нема. Після кожної четверті була художня рада. Ти повинен був показати, що ти намалював за чверть. В цій школі ми вчилися замість п'яти днів на тиждень - шість, і замість одинадцяти класів - дванадцять. В принципі, рівень художньої підготовки був досить високий. Я згодом могла порівняти з художньою академією в Києві. Я там не вчилась, але часто бувала, і бачила, як викладають. Те, що ми робили в школі в останні роки, в академії було навчальною програмою другого курсу.

Олена: А що тобі хотілося малювати тоді? Були якісь "свої" теми?

Жанна: Взагалі не було. І після школи мені зовсім не хотілося малювати. Мені подобалося ходити на концерти, фотографувати концерти і своїх коней. Ще мені подобалося лазити по закинутих хатах в бабусиному селі та розглядати мотлох на горищах. Я якось знайшла пару старовинних Євангелій, старовинні фотографії.

Олена: Що трапилось з мрією фотографа?

Жанна: Нема вже тієї мрії. Але навіть не те, що то була мрія. Це було те, що органічно поєднувалось з моїм життям. Мені подобалось знімати. Декілька фото навіть десь було надруковано. Але то було несерйозно. Я навіть пам'ятаю, що я мала з кимсь там зустрітись, щоб кудись влаштуватись. Я взяла свої найкращі фото й загубила рюкзак.

Я знімала на звичайну плівку радянськими фотоапаратами. Я купувала на Сінному ринку, а потім на Птичці, просрочені плівки. Чорно-білі завжди класно виходили. А ось з просроченими слайдами такі ефекти відбувалися, ніякий фотошоп не потрібен. Шикарні ефекти.

Я тоді багато їздила по Україні, в Карпати, у Крим. У мене було багато друзів у Львові. Тоді був такий шикарний бонус від Укрзалізниці, що в канікули дітям до 16 років надавалися безкоштовні квитки. Мені вже було більше 16. Я брала чиєсь свідоцтво про народження. Там же ж нема фотокартки. Треба було лише завчити, як звати моїх батьків й в який день я народилась, щоб не помилитися.

Олена: Ти вже була не Жанною...

Жанна: Так, ким же ж я була... а, я була Галею, згадала. Взагалі мені часто треба було перевтілюватися. Якось приїхала я до подруги в Прагу. Вона навчалась спершу в Києві, а потім вступила до Праги. Я поїхала до неї в перший раз. То був мій перший "закордон". Їхала в автобусі зі Львова, в кишені 2 гривні. На польській таможні виявилося, що не можна заїжджати на територію Польщі, якщо нема контрольних 40 баксів. Мене водій пожалів, дав мені 10 баксів, які я заплатила як хабар. Потім Аліса, моя подруга, прийшла мене викупати у водія. Треба було якось на квиток назад назбирати, на якесь там чеське пиво. І Аліса влаштувала мене в Художню Академію позувати. Там, звичайно, не можна було працювати українцям. Тому я ходила по документах іншої людини. На вахті треба було сказати: "Добри ден, Ганна Андрачкова" і проходити.

А скільки було чужих студентських - то просто не перелічити. На малесенькі точечки клеїш свою фотку поверх іншої. Домальовуєш печатку. Ми ж художники. А скільки ми квитків намалювали, коли ще ксероксів не було! Тоді в палац "Україна" були дуже прості квитки, майже на туалетному папері. Ми могли 10 квитків намалювати, з яких щонайменше один спрацьовував.

Олена: Я так розумію, що моменту обирання професії не було.

Жанна: Якось так. Мені подобалось за батьком спостерігати, коли він щось малював. Після РХСШ я зовсім не хотіла малювати. Було таке відторгнення. Рік так точно. Але треба було якісь гроші звідкись заробляти.

Олена: А що ти робили той перший рік після школи?

Жанна: Нічого. Ходила по гостях. А потім моя подруга привела мене до своєї мами, Ольги Колісник, яка була знаним дитячим книжковим графіком. Мама намагалась нам допомогти й давала нам якісь прості малюнки до підручників робити.

І тільки вже потім, через рік, я почала малювати для себе фломастерами. Якось на Сінному базарі, де я плівки завжди купувала, я знайшла фломастери. Був вільний час. Влітку я малювала якісь етюди. Взимку треба було в якихось кафе сидіти, якихось людей малювати. Мама подруги якось побачила ці малюнки й запропонувала робити ілюстрації. Але нічого не виходило, коли на задану тему треба було робити. Я бачила, що вона засмучується. Але все одно розуміння книжкової дитячої графіки згодом прийшло. Хоча я розуміла, що це не моє.

Олена: А не було страху - що ж далі робити з життям?

Жанна: Страх був у мами. Мама постійно намагалась мене кудись всунути. Ще я ходила на біржу труда, отримувала пособія. Мене навіть відправляли на роботу, на один день якісь буряки перебирати. Я з "дєвушкой Клічка" перебирала буряки: одна дівчина там розказувала мені, що вона зустрічається з Кличком. П'ять годин в день ми мали відпрацювати.

Ще я працювала з "Флюранет". Це фірма, яка оформлює трансівські вечірки. Раніше, коли вони тільки починали, вони ліпили різних смішних зайчиків на Андрієвському. Я влаштувалась до них ліпщицею. Наліпив 20 зайчиків – пішов гуляти. Вже є на що.

Олена: А ти не хотіла вступати далі кудись, в академію, наприклад?

Жанна: Я в академію пробувала. Але вступити туди було не так просто. Плюс у мене ще був день народження якраз під час вступних іспитів. Мені якось не хотілося напружуватися. А потім я з'їздила в Прагу, подивилася ту академію - і мені зовсім перехотілося.

Олена: Тобто ти зрозуміла, що тобі академія не була потрібна.

Жанна: Ну, так. Потім я з Праги заїхала до іншої подруги, яка в Кракові вчилася. Там подивилася. А от як я до сучасного мистецтва підійшла... я дуже дружила з Ксюшею Гнилицькою. Ксюшина мама, Наташа Філоненко, куратор, у той час повернулася з Америки. Вона робила дуже багато проектів з сучасним мистецтвом. Ксюша доволі багато виставлялась тоді. Я теж щось робила, щось Наташі показувала.

Це десь був 2002-2003 рік. Крім того, ми часто заходили до Ксюшиного папи, Олександра Гнилицького. Там все так цікаво було. Там постійно тусувався Сергій Онуфрієв. Взагалі класне оточення було. В цій атмосфері я пробувала щось робити. Сашко Гнилицький давав нам з Ксюшею завдання. Наприклад, він там щось малює, і йому треба сукню в воді показати. Типу сукня нареченої в воді. Він нам дає сукню, дає фотоапарат, і ми з Ксюшею йдемо до Дніпра, замочуємо там сукню та знімаємо там три плівки. Друкуємо й віддаємо йому стопку фотографій. Він нам за це якусь винагороду. Це було супер. Це було найкраще. Мені дуже подобалось, як ми тоді жили. Дуже подобалось з Сашком спілкуватися.

Олена: А коли ти почала робити свої якісь проекти?

Жанна: Персоналка перша...

Олена: Може навіть не персоналка. Просто чи ти в той час робила якісь речі для себе?

Жанна: В принципі, я вже тоді робила фотопроекти для себе та малювала фломастерами. Або ось такий був проект. Це було пов'язано з моєю любов'ю до коней. Наташа Філоненко якраз курувала проект, який називався "Голуба глина". Він був пов'язаний з голубим кольором. Для цього проекту я покрасила коня в голубий колір й каталася на ньому по місту.

Олена: Ти почала казати, що твоє життя різко змінилося у 2004 з виникненням РЕПу...

Жанна: Так, 2004 рік, на вулиці починається революція. У всіх такий новий експіріенс, усі переживають щось нове. Академія не працює, усі "на Майдане". Було бажання підтримати це. Ксюша з кимось ще прийшли в Центр Сучасного Мистецтва, що був при Могилянці, прийшли попросити драбину, щоб повісити десь під КабМіном якийсь великий банер чи щось таке. Онух каже: а нащо вам? Ну ми ось тут малюємо, художники. А він їм каже, а у нас ось не приїхала виставка. У нас зали порожні три тижні. Хочете, малюйте тут. А вас взагалі багато? Так, багато.

Олена: Це було якесь коло друзів, які робили ці банери?

Жанна: Спочатку було коло друзів. А потім понаїхало багато народу. Там з нами і грузини тусувались. Були не тільки художники. Був один соціолог, який малював якісь картинки прикольні. Це об'єднало дуже багатьох людей. Я так собі приблизно пам'ятаю, що десь біля 60 людей пройшло через цю відкриту майстерню. Хто як, хто піснею, хто танцем. Онух ще нам видав гроші на матеріали. Здається, це було 500 доларів. Для нас це було ого-го. Ми купили такий рулон тканини й будівельний акрил. Потім після двох тижнів зробили виставку.

А після того Онух нам запропонував резиденцію. Сказав, що може запропонувати підтримку: дві маленькі виставки за рік, одну велику влітку. Влітку також місяць такої відкритої майстерні. А ви складіть список: хто є хто, скільки вас народу. Працювали з кураторами, Олесю Островською, а потім з Тамарою Злобіною. Олеся просто спостерігала за тим, що ми робимо, і потім обозначила тему: "Розгублені".

Олена: Під час революціоного РЕПу ти переважно малювала. А коли ти почала використовувати кахель?

Жанна: Кахель, насправді, був раніше, ніж РЕП, але він до того часу недобувся. Знову ж таки, Наталя Філоненко, яка була на той час директором галереї Гельмана, хотіла зробити виставку як куратор, яка мала б називатися "Кахель сантехніка". Я тоді багато малювала фломастерами. Мені дуже колір подобався. Тому мені сподобалася ідея зробити якусь скульптуру з кахеля. Вся скульптура класична - однотонна. А тут сам матеріал кольоровий. Для мене це був вихід, бо я дуже люблю колір. Ми в школі ліпили ці абсолютно нудні сірі скульптури, десять разів пофарбовані так, що можна було й вухо не знайти під тими слоями фарби.

Ось з'явилась ця робота: сантехнік дядя Толя. Прототипом його був такий фотограф київський, Педченко, він з Савадовим працював. Він завсегдатай БЖ. Старий хіппі, як він каже. Захотілося зліпити такого сантехніка. І я вже не пам'ятаю ідею цієї виставки, тим більше, що вона не відбулася. Мені дали гроші на продакшн, щоби зробити цю роботу. Ось, залишалось два тижні до відкриття. Наталя мала дати мені ще гроші. То був вересень 2004 року. І тут скандальне закриття галереї Гельмана. Побили вікна. Це все на політиці було зав'язано. Сантехніка мого занесли в якийсь підвал, скинули. Голова окремо, валіза окремо. І воно так пролежало більше року.

Наступного року мене запросили в Москву, в галерею "Реджина". А я тим часом в Празі у Аліси, відробляю свої 10 баксів. Я повертаюсь в Київ, бігом витягаю цього сантехніка. Я його доліплюю. Беру пачку цих малюнків, фломореалізм. Фломореалізм я малювала роки три мінімум. Дуже швидкі замальовки: оце ось, поки поїзд стоїть на зупинці. Я могла накидати композицію, а потім починати вифарбовувати. Моментальні враження. То була перша персоналка.

Потім з'явились діаманти під час резиденції в Центрі Сучасного Мистецтва. Якраз під кінець 2005 року Юрій Онух зробив кураторський проект, що називався "Діаманти". Онух дуже любить Андрія Сагайдаківського. Він поєднав його роботи з моїми. І він ще поклав такий фальшивий діамант. Мої роботи вже на той час були. Він дав якісь гроші, щоб я зробила більше тих діамантів. Бо я до того два зліпила та вважала, що достатньо. Показали тоді ці роботи, й одразу пішли відгуки. Для мене це було дуже несподівано. Я не очікувала. Потім ті ж діаманти поїхали в Москву. Там теж вони добре пройшли.

Олена: А продовжила ти працювати з кахелем, тому що це був вже готовий колір?

Жанна: Не тільки. Бо це ж битовуха, яку кахель в собі несе, яка поєднується з ексклюзивною, статусною формою діаманта. Тут нічого не треба пояснювати. Я з кахеля різноманітні предмети роблю. Мені дуже подобається увіковічувати речі, на які люди взагалі не звертають уваги. Ось паличка для мішання напоїв. Нею користуються рівно 30 секунд. Ось стаканчик чи пачка цигарок з цієї ж серії. Пам'ятники сміттю. Хотілось навіть не стільки самому сміттю пам'ятник зробити, скільки оцьому жесту. Взяли пачку сигарет, зім'яли... Саме цій секунді. Воно зім'яте.

Кахель також і монументальний матеріал, не тільки битовуха. Якщо взяти за радянською традицією, коли обліцовували зупинки, робили різні мозаїки. Теж часто кахель використовували, бо це ж було дешево.

А ще цікаво: після того, як ми закінчили цю резиденцію групи РЕП в 2005, нас було 20 людей, ми зробили велику виставку "Контроль". Але ми постійно сварилися. Коли революція була, всі були заодно. Всі в адреналіні, усі работають. А пізніше почалися розбіжності: на яку тему робити, що, як. Потім ще була фінальна виставка-інтервенція, коли ми показали усі акції РЕПу. Половина вже людей у ціх акціях участь не брала, не підтримувала. Після того, як закінчилася резиденція, то різко в групі з 20 залишилось 6.

Олена: До та після РЕПу. Цікаво, що ти поділяєш свої життя саме так. Це такий був потужний момент. Мабуть, не сам РЕП, а революція?

Жанна: Після РЕПу все змінилось: хтось запропонував резиденцію, хтось купив роботу. Групова діяльність. У мене була майстерня своя в ЦСМ. Я в той час переїхала до Києва. А ще потім винайняла мастерню біля Поштової площі.

Олена: Все змінилось, тому що змінилась політична й економічна ситуація, чи тому що, змінилось щось у твоїй свідомості?

Жанна: Зміна була яка: від того, що ми разом зробили виставку без усяких кураторів, самі собі. Раніше було не так багато виставок, які я зробила до того. Але все одно, то було як: ти, художник, щось пропонуєш куратору, потім робиш. А тут ми самі зробили. Нас, звичайно, трошки підтримали. То був мощний етап. Ще був новий досвід праці в групі. До того я з Ксюшею щось робила. Але РЕП – то зовсім інша робота в групі. Всі ці наші акції. Ця резиденція, те, що ми почали варитися в одному котлі, то для мене був дуже серйозний поштовх. Це дуже допомогло. Коли ти вже маєш майстерню... я постійно туди ходила, працювала.

Олена: У тебе дуже багато побутової теми. Це тому що тебе побут якось тривожить?

Жанна: Ні. Я не можу сказати, що я до побуту якось дуже вибаглива. Я якщо їду кудись відпочивати, то дуже люблю спати просто там на карематі, під зорями. Мені не треба нічого. Інакше я просто не відпочину, якщо я так не посплю просто неба влітку. Суто мій бит мене не турбує. Я з дитинства навчилася шукати якийсь інший вихід. Не за схемою. Шукати якісь варіанти.

Олена: Звідки в тебе така чутливість до цих речей?

Жанна: Я насправді не задумувалась. Це те, що оточує. Те, що близько людям. Це як, якщо ти знаеш іноземну мову, то тобі легше домовитись. Так само - якщо ти використовуєш образи, які усім близькі. Я розумію, що деякі роботи виходять неоднозначними. Як з асфальтом. Одні бачать асфальт: о, це ж під ногами, а це на стіні. А інші бачать абстрактний живопис. І це нормально, що декілька слоїв є. Але все одно, хочеться якомога чіткіше висловлюватися, щоб не було побочних думок.

Олена: Свої роботи ти бачиш як соціально-критичні?

Жанна: Я намагаюся працювати безпосередньо з реальністю і з соціальними процесами, з тим, що мене оточує. Намагаюсь реагувати на події й художньо долучатися. Ось з останнього, я зробила штучні склепіння, під якими проходила акція на підтримку ЦВК. Можливо, коріння такого способу роботи ростуть з Помаранчевої революції, коли ми виходили в місто. Це звернення не до галерейної публіки. Я розумію важливість підтримки людей, які боряться за покращення життя.

Ось, наприклад, пам'ятаєш той куб, з проломаними сторонами. Я його виставляла в контексті виставки "Завойоване місто", де говорили про те, що простір міста підлягає регламентуванню, що всі шляхі зазначені, тільки так - і ні вліво, ні вправо. І що люди, які живуть у цьому місті, не є вільними. Ця робота не є ілюстрацією, але вона вписується в контекст виставки, як якийсь удар, якийсь спротив. Коли йдеш по місту, то постійно бачиш якісь шпарини, побиті вітрини – мільйон асоціацій. Але тут немає прямолійнійності.

Це була серія виставок. Друга була "Місто переможця". Перефразування першої. Я там виставляла карту з поламаного кахеля, в якому деякі шви були замальовані жовтим, червоним, синім. Це виглядало як карта метро. Я це так собі пояснювала: місто – як удар на тілі землі. Ось епіцентр, й від нього розходяться тріщини.

Олена: Типу місто, як людська діяльність – як удар по природі.

Жанна: Так. І мені здавалось, що моя робота не буквальна.

Олена: Мені також цікавий сам процес продумування ідей. Звідки вони беруться? З читання, зі спілкування з іншими?

Жанна: Я намагаюсь щось читати, але у мене нема часу. Нема навіть якоїсь особистої традиції читання. Я читаю потрошку, в поїздах, наприклад. От зараз я читаю дуже класну історичну книжку про погляди на історію. Іноді читаю художнє: з останнього – Сорокін. От зараз я купила польського письменника, який про Чехію пише. Я дуже добре знаю Прагу, мені цікаво, бо я орієнтуюся, я знаю будинки, про які він пише, острів, про який він пише. Я Прагу дуже люблю. Це мій перший закордон. Я знаю тусовку. Але я не можу сказати, що у мене там якесь програмне читання. А головне – це все ж таки через людей, через спілкування. Для мене це найбільш ефективний спосіб, коли інформація без труднощів заходить.

Олена: А потрібні такі моменти відходу від людей? Як у тебе в юності було, коли ти до бабусі їздила й там насамоті малювала чи проводила час з конями?

Жанна: Зараз сама я не їжджу. Але іноді кудись втікти, кудись в Крим, дуже хочеться. З дуже мінімальною компанією - тоді відпочиваєш від кагалу. Коли я довго працюю, то в мене починається якийсь нервовий зрив. Буває, що перед виставкою ночами не спиш, щось робиш.

Я веду паралельно декілька проектів. Зараз я намагаюсь з вуличними об'єктами працювати. А це такі непідйомні речі. Їх дуже складно запустити. Я веду паралельно ще інші речі, на рівні ескізів. Отакий інтенсив. А ще бувають поїздки. Оці два місяця перед Пінчуком я постійно їздила в Польщу, в Шаргород, в Москву, майже кожного дня кудись їхала. За два місяці я максимум побула в Києві по одному дню. Це була катастрофа. У мене просто пухла голова.

Я після Пінчука тільки от зараз сходила до друзів. Якісь зв'язки треба поновлювати...

Справді є таке. Але такої самотності, як раніше... Я іноді люблю по Києву погуляти, на Труханів сходити. Тим більше, влітку я їжджу на веліку. Я майже не користуюсь транспортом. Плеєр, велік і поїхати десь покататися, скупнутися в озері, може до якихось друзів у Пущу-Водицю з'їздити. Мені цього вистачає.

Олена: А ти задумуєшся про те, що буде далі?

Жанна: Та якось не дуже.

Олена: Це, мабуть, дуже здоровий підхід до життя.

Жанна: В принципі, як я себе бачу. В Києві мене вже знають. І тому трошки легше реалізовувати проекти, ніж на рівному місці, як це було раніше. Багато хто мені казав: тобі треба їхати вчитись за кордон. А я якось не хочу, бо в мене дуже багато справ тут. Я б якщо й поїхала, то краще робити якусь виставку. Для мене Європа якась... я не знаю... Берлін, звичайно, веселий. Але якісь такі місця як Західна Німеччина, Голандія... ну настільки тоска. Для мене Європа – це не мій формат. США я, на жаль, не знаю добре. Єдине що – я була в Маямі, була там два рази. Спочатку мене США дуже зацікавили – такий інший світ. Але після цього разу я дуже розчарована в тому мистецтві, яке в Маямі показують. Я б хотіла в Нью-Йорк. Думаю, що потраплю, для того, щоб хоча б зрозуміти, що це за місто. Щоб якось зорієнтуватися, скажімо так. Бо Маямі – це зовсім специфічне місто з тими зірковими островами, з тими віллами й одночасно біднотою. Я коли перший раз там була, взяла з аеропорту таке таксі-мікроавтобус, який бере декількох людей й по черзі всіх завозить. І я тоді потрапила в такі квартали... малесенькі вагончики... це мене дуже вразило. Навіть тут такого треба пошукати.

Олена: Це такі зовнішні штуки. А внутрішньо не думаєш, що буде такий момент, коли тобі набридне робити скульптури? Чи взагалі займатися мистецтвом?

Жанна: Не думала. Це так тісно пов'язано з тим, що я бачу, куди я їду. Ну хіба що музикою зайнятись. Такий варіант я ще можу собі уявити. Можна сказати, коли в 2007 році я потрапила в Шаргород на архітектурний фестиваль, це був ще один такий дуже сильний злам. Я поспілкувалась з архітекторами. Тоді я зрозуміла: якщо одну скульптуру поставити в одне місце, у неї буде одне значення, а в іншому місці – буде інше значення. Для мене це був такий стрес і одкровення. Дуже сильно вразила ця ідея, про яку я перед тим не думала. Коли ти в білому просторі галереї, то те, що ти зліпив, те й стоїть. А тут стільки факторів, уся ця взаємодія. Мене це дуже цікавить. Але це все проекти більш неповоротливі. Паралельно я ще працюю як художник. Я теж щось собі думаю. Але міське середовище й різноманітні поєднання з ландшафтом, зі структурою міста – це дуже цікаво. Думаю, що буду рухатися в цьому напрямку.

Мову та стилістику інтерв'ю передано без змін.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676