(від)мова від

© Artnet
Honor? Daumier "The Critics" (1862), Montreal Museum of Fine Arts

Наприкінці листопада 2010 року Фундація ЦСМ проводила міжнародний дискусійний проект «Kyiv Offline: Арт-критика в добу миттєвого доступу», адресований потребам виробити спільне розуміння можливостей і ролі критики сучасної культури та мистецтва у добу миттєвого доступу до інформації поміж критиками в Україні. Одним із результатів проекту стала добірка есеїв учасників проекту, які дискутували із теперішньою критичною ситуацією в країні.

КОРИДОР долучається до дискусії про роль мистецької критики і впродовж 2 тижнів публікуватиме частину текстів, створених після «Kyiv Offline». Збірка усіх текстів буде незабаром доступна на сайті Фундації ЦСМ.

У понеділок, 24 січня, дискусія про те, «Якою має бути мистецька критика?», відбудеться «НА ПІДЛОЗІ» у Фундації ЦСМ.
Обговорення під час «Kyiv Offline», коли ми багато висловлювались про нове мистецтво та нову критику, проблеми фінансування й розуміння, спонукали мене повернутись до базових підстав існування мистецтва в суспільстві, до соціального замовлення, виконання якого зумовлює особливості функціонування мистецького поля. Комусь може здатись вульгарним такий соціальний детермінізм — особливо, якщо мистецтво бачиться територією трансцендентної краси і блаженних геніїв, від якої, до речі, недалеко до молочних рік і кисільних берегів казки для дорослих Євгенії Гапчинської.
Шкода зривати маски — свіжість заквітчаного лугу, струни національної душі, екстатичні обличчя юних матінок божих та інші відтінки міщанського почуття “прекрасного” дивовижно близькі до тропів якості, чистоти живопису, душі та духу живописної пластики, його енергетики, вітальності та інших цехових похвал. Фактично, це дві сторони медалі громадської інфантильності, нездатності активно ангажуватись у суспільне життя, приймати поінформовані рішення і відповідати за них. Якщо ми глянемо на соціальні контракти різного мистецтва, виявиться, що на структурному рівні різниця лише у якості та ціні художнього опіуму, в той час як спосіб виробництва і споживання залишаються однаковими. Реалістичний натюрморт у золотій рамі для буржуа з середнім доходом = контемпорарі відео для статусної колекції олігарха.
І з критикою виходить усе логічно. Якщо художни(ця)к виробляє ексклюзивні товари – тоді критика є навішуванням цінників. Мистецтво-розвага – критика-ведуча шоу. Мистецтво – специфічна форма продукування спільного знання та колективного досвіду, близька до філософії, суспільних наук та справжньої політики, одне слово, один із способів визначення і дослідження ключових проблем сьогодення, тоді критика – необхідна ланка для вироблення і поширення такого спільного знання. Щось подібне відбувається і в інших сферах – фахові оглядач(ки)і стають посередниками між сучасним правом чи генетикою, з одного боку, і суспільством – з іншого. 
Перевага мистецтва у тому, що пережити його може кожен і кожна, незалежно від попередньої підготовки і додаткових знань. Від піднятих ним проблем уже ніде не дітись, хіба заперечити саме право такого мистецтва на існування. Критика ж вплітає художній твір у загальне культурне і соціальне тло, допомагаючи аудиторії своєю оптикою.
Тільки де ж узятись такій критиці? Ніхто не гарантує, що критики та критикині не виявляться адептами усе тієї ж застарілої моделі естетичного споживання. Найімовірніше, так воно й буде – на журналістиці вчать писати, але не вчать історії і теорії мистецтва, на мистецтвознавстві учать історії мистецтва, але не дають навиків різножанрового письма. У публічному дискурсі майже не з’являються професіонали та професіоналки, які б займались ґрунтовною мистецькою критикою чи хоча б притомною художньою журналістикою. Більшість опусів, які друкуються в періодичних виданнях, це: а) копі-пейст з прес-релізів; б) шкільний твір на тему "мої емоції від перегляду мистецтва"; в) оцінка значимості твору через його монетарну вартість і "зірковий" статус.
Звичка сприймати мистецтво як гарні, дорогі речі виливається у нескінченне ниття щодо неналежної "якості" (в розумінні дороговизни матеріалів, затраченого часу, ремісничої майстерності), так наче мова про якісь вази чи килимки для мажорного інтер’єру. Невміння (небажання) бачити структурну логіку поза естетичними поверхнями переходить у нарікання на непотрібність культури і непідтримку держави. 
Чого б це раптом репрезентанти домінантної влади взялись фінансувати ворожий табір? Як би ми не тішились тому, що сучасне мистецтво потроху стає the мистецтво, Київ Контемпорарі у державному Мистецькому арсеналі, колекція ПАЦ — жести присвоєння, а не підтримки. Нова програма грантів фонду Ахметова наразі під знаком питання, як і можливість підривної діяльності на чужих територіях узагалі. Владним елітам не потрібні агент(к)и, здатні ставити під питання “природність” їх влади. У закріпачених мас без культурних транквілізаторів і мильних опер прекрасного починається ломка.
Нове мистецтво, про яке зневажливо кажуть, що воно “ворушить соціалку”, опиняється у зоні недовіри, нікому наче не потрібне, окрім власних творців і творчинь. Його далі оцінюють через святу тріаду художнього — красу, гроші&піар, реалістичний тип репрезентації. Про останній Гризельда Поллок говорить як про домінантну форму репрезентації у буржуазному суспільстві. 
Мова не про стиль, а про сам тип ставлення до художнього твору, який сприймається як ідентичний до того, що зображено. Дешеві задоволення ілюзорного володіння поглядом — голі жінки, кошенята, пупси. Приємно. Національні трагедії — зрозуміло. Траєкторії споживання, в тому числі культурного, є частиною творення ідентичності, тому бомжі на фото Бориса Михайлова, перформанс Олександра Володарського — не більше й не менше, як особиста образа, ляпас. Яким нормальним людям таке сподобається? Читай — які нормальні люди будуть символічно споживати потворну голизну асоціалів? На запитання, а для чого ж все це робиться, відповідь одна, проста й зрозуміла: епатаж з метою особистого збагачення. Третього не дано.
Значення роботи, яке не дорівнює зображеному (з цим добре працює Алевтина Кахідзе у “Найбільш комерційному проекті"), часто проблемне, болюче і політичне, ігнорується, значенню не довіряють, а автор(ок)ів обвинувачують у чому завгодно, від самопіару до образи моралі. 
Ця ситуація з мистецтвом – показник довіри суспільства до будь-яких громадських заяв. Ми настільки звикли, що більшість озвученого публічно є свідомим обманом з корисною ціллю, що просто хронічно не віримо у можливість незаангажованого і безкорисного мовлення, навіть якщо говорять такі "блаженні" й "натхненні небесами" особи, як художники.
Однак перед мистецтвом (і критикою) сьогодні стоїть виклик, драматичніший за логіку споживання. Це виклик руйнування власної соціальної позиції і статусу заради створення радикально нової ролі — частини візіонерського проекту майбутнього суспільства. Адже апробація альтернативних типів творення уже сьогодні може стати суттю політичного ангажованого мистецтва. Живопис на ліву тематику — нонсенс. Мистецтво, створене комуністичним способом виробництва — завдання.
Усе більше думаю про утопічні ідеї радянського авангарду, що проголошували смерть мистецтва і злиття його з повсякденним життям. Що як ці ідеї були передчасними, як і революція 1917, і зараз, разом із глобальним ринком, інтернетом і протокомуністичними ініціативами типу оперативки GNU/Linux і вікіпедії, копілефту загалом і ліцензій creative commons зокрема, для них саме час? І треба не маркувати територію мистецтва, а відкривати її, як територію перманентного творення колективностей, через спільні знання і досвід, через спільний вихід за межі?
Я бачу необхідність у серії радикальних відмов — від авторства, від статусного місця презентації, яке легітимує висловлювання і робить його “художнім”, від твору як такого. Об’єкт “твір мистецтва” та місце “галерея” так легко піддаються комерціалізації і споживанню, що їх слід різко трансформувати, відводячи мистецькому твору лише роль нагоди для розмови (а не вмістилища вічних вартостей), а галереї — місця, де можуть зустрітись різні форми колективного виробництва (за девізом ЦВК “знання — мистецтво — політика”).  
Поняття авторства сьогодні розмивається, розподілене між різними агент(к)ами, що використовують працю один одного, переробляють і віддають назад, у спільне користування, достоту як програміст(к)и творять оперативку GNU/Linux. Мистецтво маніпулює історією і досягненнями різних сфер людської діяльності, від генетики до вуличного активізму. Критика опирається на ґрунтовну теоретичну базу суспільних наук (інакше це не критика, а оцінка чи журналістика). Ця структура передбачає третю, не менш важливу ланку – свідому публіку, готову долучатись до творення мистецтва власними інтерпретаціями й емоціями. 
Надавати котрійсь із цих ланок статус автономного творця і, тим більше, генія, було б ілюзією. Ролі художника, куратора, критика мігрують та перемішуються між собою, і в цей плавильний котел слід додати колекціонера, режисера, інтелектуала тощо.
Мистецтво наче тренінг з громадянства. Вимагає залучення, поінформованості та самоосвіти, співпереживання й відповідальності. Відкрита мережа, контент якої твориться спільно – антитеза ієрархічним владним структурам, які приймають рішення, що впливають на життя усього суспільства, виходячи з власних кланових інтересів. Практикувати мистецтво таким чином можна уже зараз, поки реформи ЖКГ чи Податковий кодекс у нас складаються за броньованими дверима, а не в онлайн-ресурсі типу Вікіпедії. Однак чи є на таке мистецтво соціальний запит і як фінансувати мистецтво без єдиного автора, яке до того ж не продукує речей, котрі можна було б узяти в музей чи повішати на стіну... 
Тут ми знову повертаємось до візіонерського бачення майбутнього суспільства (з базовим доходом? плановою економікою? відсутністю потреби у конкуренції?). Бачення, яке ще слід витворити.