"Я не настільки революціонер"

chebykin new Андрій Володимирович Чебикін нещодавно був утретє обраний на посаду ректора Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, яку він очолює з 1989 року. За цей час периферійний, в масштабах радянської імперії, Київський художній інститут, перетворився на провідний художній навчальний заклад новоствореної України. Академія пережила етап суттєвої модернізації, але навіть тепер, за своїм структурним принципом та методологією навчального процесу залишається глибоко радянською. В цьому вона не є винятком як серед більшості пострадянських державних освітніх закладів, так і серед закладів культури. До певної міри Академія є мікромоделлю всієї української держави яка досі не наважується перестати жити минулим і почати віднаходити мотивацію для руху вперед у майбутньому.

Попри це надзвичайно цікавим, навіть незбагненним лишається факт, що саме з Академією пов’язано безліч імен абсолютно різних за своєю художньою стратегією сучасних українських художників, серед яких можна назвати Тиберія Сільваші і Арсена Савадова, Василя Цаголова і Микиту Кадана, Алевтину Кахідзе, Аліну Якубенко, Анну Звягінцеву, Марію Куликівську. Андрій Володимирович вважає, що це завдяки школі, яку вони отримали. Мені здається, що всупереч. Істина ж, як завжди, десь між нами.

Ольга Балашова: Ви вже багато років обіймаєте посаду ректора Академії. Ви також є президентом Української Академії Мистецтв. Окрім цього, протягом всього цього часу Ви не припиняли працювати як художник. Ви є впливовою людиною, адже від Ваших рішень багато що залежить. Проте дізнатися, що саме Ви думаєте з того чи іншого приводу людині, що не знайома з Вами особисто, майже неможливо. Ви вважаєте, що Ваш статус не передбачає публічності?

Андрій Чебикін: Все охопити неможливо. Я ненавиджу будь-яку саморекламу. Мій принцип: робити справу і вона сама за себе скаже. Я вважаю, що я достатньо публічний. Ректор - це вже публічна посада.

Цього разу я хотів піти [з посади ректора – ред.] - дружина наполягала. 25 років ректорства - це достатньо. Але почали заходити люди: студенти, професори, викладачі. За цей час я здобув певний авторитет, а разом з ним і відповідальність. Я завжди був наймолодшим, але тепер належу до старійшин, сьогодні я один з найстарших ректорів. У мене є розуміння того, куди йти, з ким вирішувати питання. І головне - я вмію їх вирішувати. Все це дало те, чим стала Академія.

О.Б.: А чим вона стала?

А.Ч.: По-перше, ми отримали четвертий рівень акредитації, у 2000 році. Коли нам повернули справжню назву [Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури - ред.] в 1992 році і ми перестали бути художнім інститутом - розпочалась серйозна реорганізація. На живописному факультеті замість трьох майстерень зробили вісім, на графічному - було три майстерні, стало п’ять. Удосконалили реставраційне відділення. Розпочали підготовку арт-менеджерів. Модернізували кафедру дизайну. Суттєво підняли науковий потенціал. Серед мистецьких закладів ми стали провіднім закладом по підготовці фахівців у сфері мистецтва.

О.Б.: Можливо, тоді це були дійсно потрібні реформи. Але наскільки вони відповідають потребам сучасності? Чи потрібні нам і сьогодні вісім майстерень живопису, коли немає жодного закладу, що дозволяв би студентам отримати знання в області мистецтва фотографії, не кажучи вже про такі художні медіа як відео, перформанс, новітні технології. Саме ці практики є реальністю глобального художнього процесу. Можливо, нам потрібно почати його наздоганяти?

А.Ч.: Вам може здатись, що ці 25 років, поки я є ректором, відбувалось якесь ретроградство. Але я вважаю, що саме такі реформи дозволили нам створити умови для того, щоб Академія відродила свої глибокі могутні традиції. За ті роки, що ми змушені були сповідувати “метод соціалістичного реалізму”, ми багато чого втратили в нашій школі. Ми, по суті, забули про майстерню Бойчука, виключили з художньої практики досягнення авангарду, ми не знали Василя Кричевського (тільки Федіра), про Георгія Нарбута не було нічого відомо - ні те, що він був першим ректором, ні про його абетку. Ці традиції потрібно відроджувати і ми це робимо.

Я завжди всіх закликав бачити і цікавитися тим, що робиться в світі. Та я й зараз переконаний, що будь-які експерименти мають втілюватися лише після здобуття професійної майстерності. Всі визначні художники ХХ століття мали професійну освіту. Це база для подальшого зросту. Випускники моєї майстерні уміють все. І Микола Журавель, і Лада Наконечна, і Анна Надуда, і Тарас Ковач. Вони можуть все, тому що отримали майстерність.

Як можна натомість зробити кафедру перформансу і навчати людину тільки йому? Адже цим ми її обмежуємо. Вона не зможе робити нічого іншого. Був у нас колись один замміністра, який якось спитав мене: “Пане ректоре, коли ви відкриєте кафедру авангарду?” Але такої кафедри не може бути.

Нещодавно у нас була виставка Kyiv Air, яка викликала багато міркувань та обговорень всередині академії. I добре, що вона відбулася. Такі виставки потрібно робити, обговорювати їх, адже для художника важливі всі етапи, художники вчаться все життя. Щодо фотографії я з вами згоден, потрібно відкривати.

О.Б.: Тоді виникає питання, хто має викладати. Логічно, щоб це був визнаний у світі художник, те, що називається “провідний фахівець галузі”. Такими у нас є, наприклад, Віктор Марущенко, який створив власну школу фотографії, що багато років плідно працює у Києві. Є засновник харківської школи фотографії, визнаний всім світом фотограф Борис Михайлов, що має також неабиякий досвід викладання.

А.Ч.: Я їх знаю. Борис Михайлов нещодавно був рекомендований президією НАМУ стати почесним членом нашої Академії Мистецтв як дійсно визнаний митець. Але я не думаю, що він був би хорошим викладачем. Його я би не взяв. У нього погляди зовсім не ті на життя. Я за цнотливість у мистецтві. Я за відсутність всякої агресії і проти порнографії. Мистецтво має бути гуманістичним, принаймні те, на прикладі якого вчаться. От якби у нас з’явився Пікасо - я б із задоволенням його запросив до викладання. От, наприклад, Тиберій Сільваші - потрібно його взяти? Потрібно. Чому його потрібно взяти? Бо я знаю його можливості як педагога, як теоретика, як блискучого художника. Він займається нефігуративним мистецтвом, але він також і блискучий академіст. Однак, на зарплату викладача Сільваши не прийде...

О.Б.: Одна з найбільших претензій до академії сьогодні полягає в тому, що у нас дуже багато говорять про так зване “високе мистецтво” - гуманістичне і духовне, прекрасне за змістом і за формою. І при тому немає будь-якої можливості говорити про систему мистецтва. Все, що стосується сучасної інституційної системи, кураторських практик, ринкових механізмів - все залишається поза увагою освітнього процесу. Студент академії не знає, як влаштована ця система, які є можливості у молодих художників, як працювати з грантами та стипендіями, як працювати з кураторами. А саме з цим їм доведеться мати справу одразу після закінчення академії, коли вони почнуть “працювати художниками”.

А.Ч.: Молодь сама це знає. Я говорю зі своїми студентами про усе це в майстерні і вони на тому знаються.

О.Б.: Можливо, у вашій майстерні так, але я теж говорю з нашими студентами, і вони не мають жодного уявлення про такі речі, в кращому разі переказують якісь стереотипні оповідки.

А.Ч.: Ці речі сьогодні є загальнодоступними. Вони лежать на поверхні і той, хто цікавиться, завжди може цю інформацію знайти. Крім того, наші студенти бувають за кордоном, Академія їм в тому допомагає. Лада Наконечна, Анна Надуда їздили від Академії на стажування. Наші студенти їздили до Мюнхена, вони там жили деякий час, працювали, їхні роботи були придбані місцевими колекціонерами. Тобто, ці речі ми підтримуємо.

Можливо це не так відчутно для загалу академічного, адже у нас є одна велика проблема. Дуже мало студентів наших знають іноземні мови. Я повністю з вами згоден, що студент має бути обізнаним, але для цього ми маємо перед тим виростити викладачів. Ці кроки дійсно зараз необхідні, але я наполягаю на тому, що те, що ми зберегли традицію, не менш важливо.

О.Б.: Мої питання про академію та освітній процес, але я не можу не спитати про Ваше ставлення до того, що відбувається зараз в країні. Ми знаємо, що ректори багатьох вишів відкрито підтримали Євромайдан, на якому одну з основних ролей відіграє студентство. Як відомо, мистецтво є відображенням самосвідомості суспільства, але чому Академія досі лишається осторонь процесів, що відбуваються за кілька кілометрів від неї?

А.Ч.: Я не згоден, що Академія лишається осторонь. Там є багато наших професорів, студентів і особливо випускників. Мій син взагалі знаходиться там весь час. Вони там стоять за правду. Єдине, я розумію, що є право совісті. Я не піду на Євромайдан на чолі Академії і не поведу усіх за собою. Бо це особиста справа кожного. І я не буду силувати людину, якщо вона розуміє щось трошки інакше за мене. Я дуже не хочу, щоб ми повернулися знову до того, щоб займатися безпідставними гаслами. Я не настільки революціонер, щоб встати і сказати “ходімо всі за мною”. Не у тому полягає завдання ректора. Хоча це, можливо, була б для мене прекрасна самореклама. Але зрозумійте, варто мені одного разу проколотися на такій саморекламі і я змушений буду звідси піти, або мене “підуть”. Тут дуже важливо не помилитися. Адже у нас ще дуже багато попереду справ.

Так вже було одного разу з синьо-жовтими прапорами, ще за радянської влади. Тоді скрізь відбувались маніфестації і одна з них була у нас на подвір’ї. Мене міністр викликав з відпустки. Приїжджаю, а тут викладачі бояться підходити до мітингувальників, кажуть: “Тут ці націоналісти!”. Ми виходимо до них, а вони уже прапор синьо-жовтий на флагштоці нашої будівлі підняли. Давайте, говорю їм, поговоримо, але спершу зніміть з флагштоку прапор, тримайте його в руках або повісьте на паркані. На установі ми змінимо прапор тоді, як буде прийнята нова конституція. Інакше змінять ректора і хто тоді буде з вами розмовляти?

Зрозумійте мене вірно, я не за посаду тримаюся, я дійсно переконаний, що на своєму місці я для студентства можу більше зробити. Я на майдані був, його настрій я відчуваю, але в активісти туди я не піду. Розумію, що мій авторитет міг би там згодитися, але я його краще стратегічно прибережу. Але висловлювати свою думку студентам я ніколи не заборонятиму.

О.Б.: На Вашу думку, освіта і, зокрема, художня освіта має формувати громадянську свідомість?

А.Ч.: Це хороше запитання. Я думаю, виш зобов’язаний це робити. Але! Був у нас період, коли ідеологічне виховання відбувалося під наглядом держави, що формувала для себе слухняних громадян. І це була жахлива помилка. Якщо ми почнемо робити те саме, ми наступимо на ті ж граблі. Натомість, має бути глибоке вивчення суспільних дисциплін. Щоб студенти мали змогу думати самостійно.


koryd-kult

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676