Партнерство як принцип розвитку

IMG 0650_S Онлайн-журнал Korydor у партнерстві з Культурним Проектом започатковують нову рубрику – "Освіта й інновації". На початку сезону нових лекторіїв та освітніх проектів, які відбуватимуться в рамках Культурного Проекту, ВІРА БАЛДИНЮК поговорила із його засновницею Наталією Жеваго про світові тенденції в освіті та проблеми місцевих спільнот, які хочуть займатися освітніми проектами.

Віра Балдинюк: Ви нещодавно отримали ще одну освіту – закінчили KMBS. Які були мотиви: прицільні плани використання бізнес-ідей в Культурному Проекті?

Наталія Жеваго: Навчання – це те, що я найбільше люблю у житті. Однак після 30 замислюєшся, коли ж ти будеш втілювати на практиці отримані знання? В рамках своєї роботи я можу навчатися постійно, але на третій рік роботи Культурного Проекту стало зрозуміло, що є знання, яких мені просто бракує, і яких не дав, наприклад, архітектурний інститут. В рамках бізнес-школи є багато структурних інструментів, які дозволяють будувати системи. На цьому сфокусовано багато предметів. Саме тут я чітко усвідомила, що будь-яка сучасна освітня організація – це система, одиниця, яка активно взаємодіє і вибудовує партнерські стосунки.

Бізнес-школа як друга освіта прекрасно інтегрується в будь-яку іншу освіту, і найперше – в гуманітарну. А так як це школа Києво-Могилянської академії, в ній можна було поєднати певні гуманітарні знання із  філософією бізнесу, з історією економіки.

В.Б.:  Чи мали змогу вже застосувати на практиці отримані знання?

Н.Ж.: Я змінювалася сама, і разом зі мною змінювався й Культурний Проект. Я зрозуміла, що кожен модуль, який відбувається щомісяця в KMBS, приносить так багато нового, що я “смикаю” свою організацію дарма. Тому я вирішила довчитися, і вже тоді запроваджувати сформовані ідеї в життя. Я розуміла, що це буде не експеримент, а тотальна реорганізація інституції. Власне, це те, що зараз відбувається. Я побачила нові горизонти, значно більші, ніж просто курси історії мистецтва. Я відчула інші можливості якісного впливу на середовище і наявність інструментів, за допомогою яких можу це зробити.

В.Б.: Як би ви окреслили перспективи й тенденції в українській освіті? Якою вона мусила би бути найближчі роки?

Н.Ж.: Я вважаю, що дві освіти – сьогодні необхідність. Мої прогнози такі, що через дві структуровані освіти людина прийде до нескінченної самоосвіти протягом життя. Я не розумію, як може бути актуальною освіта, отримана, наприклад, у 70-х роках. Звісно, вища освіта не обмежується просто набуттям навичок, а структурує знання, вчить працювати проектно. Але вона не може відповідати запитам часу – світ змінюється дуже швидко. Сьогодні не варто покладатися лише на системну освіту, і далі це буде ще більш очевидно.

Взагалі не варто звертати увагу на те, що відбувається в Україні, потрібно стежити за глобальними трендами. Покоління, яке вільно володіє англійською, вже не має бар’єрів на шляху до світових знань. Глобальна освіта – це те, що мене сьогодні цікавить найбільше. Цікаво спостерігати, як будуються відносини між інституціями, освітніми закладами, як змінюється світ завдяки онлайн-освіті, як творча молодь об’єднується за інтересами в масштабах планети. На мою думку, офіційна інституційна освіта та онлайн-освіта мають створити ідеальну комбінацію отримання знань, доступну абсолютно всім. І тут закінчаться наші внутрішні проблеми. Я думаю, вже зараз очевидно, що системна освіта рухається в бік наукових інститутів, котрі продукують надзнання, яке неможливо отримати онлайн чи заочно. Вони залишать за собою високий науковий статус. А загальноосвітній рівень буде жваво поновлюватися завдяки невеликим ресурсам, взаємодії. І в наших інституцій не буде жодного шансу, якщо в них не буде серйозної наукової бази.  

В.Б.: Виникає питання: чи достатньо в Україні спеціалістів, які можуть реалізувати нові освітні програми? Наприклад, чи одразу ви знайшли фахівців для свого курсу в PinchukArtCentre про мистецтво Китаю? І що, на вашу думку, з цим робити далі?

Н.Ж.: Все виглядало би безнадійно, якби я не була знайома з молодими фахівцями. Їх дуже небагато, але це, принаймні, свідчить, що вони не вимерли як вид. Професійний лекторій – це особливий вид діяльності. Не кожен науковець зможе прочитати якісно лекцію. Хороший лектор – це і науковець, і харизматична особистість, яка зуміє поділитися своєю любов’ю до предмету. Китай – це був дійсно пік нашої складної ситуації, тому що ми знали тільки одного спеціаліста. І в цій площині я бачу не проблему, а можливість. Сьогодні в Україні не існує сцени для професійних лекторів, вони не знайомі одне з одним і залишаються зірками на рівні своїх університетів. Ми їх умовно називаємо “під’єднувачами”.

Поясню, в чому річ. Єдина риса, яка об’єднує наших дуже-дуже різних слухачів: це потреба Х, яка не пов’язана з виживанням, з базовими фізіологічними речами. Ця потреба Х або виховується, плекається середовищем, або вона виникає всупереч середовищу. Ми думаємо, що в Культурний Проект приходять переважно люди, в яких потреба Х існує всупереч середовищу. І народжується вона, за нашою думкою, завдяки вчителям на різних етапах освіти, які зуміли заразити людину бажанням вчитися, ініціювали в процес навчання. Ми, власне, хочемо дізнатися більше про таких викладачів, створити для них спільну сцену, щоб і між ними самими відбувалося спілкування. Виходячи з цього, ми розробляємо окрему програму для самих лекторів. Це наше майбутнє, бо лектори – це так само наша аудиторія, як і слухачі. Наявність згуртованої сцени для цих людей може колосально змінити ситуацію в країні.

Один із варіантів – створення платформи, де лектор може запропонувати свої наробки, і якщо набереться достатня зацікавлена аудиторія, Культурний Проект буде проводити такий лекторій. Думаю, це один зі шляхів, як можна реалізувати наш внутрішній український резерв. Але я не вірю, що можна створити дуже якісну програму лише на базі українських лекторів. Не тому, що у них недостатній рівень. Просто ми всі занадто сильно перебуваємо у своєму спільному досвіді. Ми повинні чути різні точки зору і різні досвіди, один предмет варто вивчати під різними кутами.

В.Б.: В цьому одна з найбільших проблем українських інституцій: як залучити фахівців з іншим досвідом і як його потім застосувати, чи не так?

Н.Ж.: За кордоном цей обмін доволі інтенсивний, фахівці постійно мігрують між різними закладами, мають різні адаптовані до потреб аудиторії курси. І нам можна нічого не вигадувати, а спокійно користуватися цим досвідом. Питання в тому, на якій основі це могло б існувати тут. По-перше, навіть якщо в Україні буде створена така програма, вона не буде ліцензована, вона прикрасить резюме, але не буде внеском у професійне зростання людини. По-друге, така програма повинна була б дотуватися (і тут виникає питання - ким?), або бути платною, або комбінованою (частково дотаційною, частково платною). Крім того, для самої розробки такої освітньої програми із закордонними фахівцями потрібні також колосальні ресурси. Я не дуже вірю, що це можуть бути гранти. Знаю, що деякі університети, коли створюють освітній курс, отримують доволі великі гранти. Але для такої  малої організації, як Культурний Проект, це мало ймовірно. Тому це може бути співпраця з якимись великими інституціями, університетами. На жаль, наразі, я не бачу надто активного пошуку співпраці різних форм освіти в Україні.

В.Б.: Яка сьогодні роль онлайн-освіти, на вашу думку?

Н.Ж.: Я переконана, що обмін ґрунтовними знаннями не відбувається онлайн. Безумовно, потрібна оффлайн-складова на базі лабораторій, дослідних центрів тощо. Я сама свого часу була ініційована вчителем, який говорив нібито дуже банальні речі, які можна прочитати в книжці. Але те, як говорила ця людина, змінило мою свідомість. Я вірю в постать вчителя, наставника. Онлайн-ситуація існуватиме для того, щоб знайти шляхи і можливості, щоб підбирати собі вчителя та вести облік своїх знань. Це потужна платформа для того, щоб складати як пазл свою власну освіту. Я також вірю в майбутню професію – коуча з освіти, який підказуватиме найкращий напрямок розвитку для людини.

В.Б.: Культурний проект активно рекламується і в метро, і в соцмережах. Так от, під одним із записів на Фейсбуці я натрапила на коментар чоловіка щодо цін на освітні курси: “Справжня культура не продається і не купується”. Що ви відповісте на це?

Н.Ж.: Це правда, справжня культура не продається.

В.Б.: Але ж праця лектора, митця чогось варта, і це не завжди очевидно для читача.

Н.Ж.: Наші люди привчені мати безкоштовні лекторії, освітні заходи. І я думаю така форма повинна існувати. Але ми давно зрозуміли, що аудиторії безкоштовних і платних лекторіїв Культурного Проекту взагалі не перетинаються: ми створюємо різні продукти для різних аудиторій. Безкоштовні лекторії мають залишатися для різних верств слухачів – на Гогольфесті, на інших культурних фестивалях, для студентів і пенсіонерів, зрештою, і ми продовжуємо це робити. Окремі безкоштовні програми обміну знаннями повинні відбуватися в професійній спільноті. Але, на мое переконання, має бути також платний, якісно підготований матеріал, коли на інтенсиві людина може отримати безліч інструментів, із якими потім продовжить самостійно поглиблювати свої знання. В такому інтенсиві кожна лекція – це вже скарб, колосальна робота фахівців і це коштує грошей. Власне, наші платні програми – це в першу чергу спроба ініціювати людину до послідовного самостійного навчання та усвідомлення нелінійної побудови історії мистецтв.

В.Б.: Неформальна освітня ініціатива може рухатися різними шляхами – за чіткою стратегією чи через інтуїтивні кроки, але як вимірювати якість отриманих знань, як забезпечувати подальшу комунікацію? Які це можуть бути форми - підсумкові виставки, опитування, письмові роботи, дипломні?


Н.Ж.: Ми, наприклад, зрозуміли важливість зворотного зв’язку на третій рік існування. Ми запропонували слухачам написати есе на тему, яка найбільше вразила під час курсу того чи іншого викладача. Відвідуваність, есе й участь у фінальному семінарі давали можливість отримати сертифікат іншого зразка. І ця пропозиція викликала дуже гарячий інтерес, але… есе ніхто так і не написав. З цього я роблю висновок, що теоретично це цікаво, але на той час форма есе не відповідала ідеї зв’язку між аудиторією і викладачем. Люди шукають ще простішого зв’язку. Ми продовжуємо досліджувати потреби нашої аудиторії. І наявність стратегії не відміняє гнучкості та інтуїтивності, якщо організація не надто велика.

В.Б.: В бізнесі одне з головних понять – конкуренція. Натомість в культурі – партнерство. Як поєднати ці світи в українській ситуації?

Н.Ж.: Мені здається, наша біда якраз у тому, що в культурному середовищі відчувається конкуренція – між інституціями, галереями, ініціативами. Наш "ринок" дуже маленький, "сцена" (а я розмежовую ці поняття) теж. Людських та інших “ресурсів” мало як серед професіоналів середовища, так і серед пошановувачів, свідомих глядачів. Культурний Проект як раз послідовно займається розширенням глядацької аудиторії, збільшенням кількості людей, долучених до культури. І наш основний спосіб дії – це співпраця, що виключає конкурентні відносини. Ми дуже уважні до вибору партнерів. Ми віримо, що в рамках лекторію поєднання місій інституцій надають темі нової якості. Ми, наприклад, співпрацюємо з галереєю "Боттега", бо вони якраз дуже відчувають межу між мистецтвом і комерцією, поєднують в собі комерційну складову і пошукову. Є зусилля, які розвивають систему, а є зусилля, які займаються підприємництвом.

Але якби в нас не було конкуренції, було би набагато простіше. Для нашого проекту це взагалі єдина на сьогодні можлива форма існування – ідея, яка збирає різні комбінації людей, інституцій, локацій з нуля. І кожен наш лекторій – це втілення такої ідеї з усіма новими складниками. Такий стан речей є типовим для ІТ-проектів, для гуманітарно-освітніх проектів, за такою формою співпраці – майбутнє. Щоправда, ІТ-проекти мають інвестора і видають надприбутковий продукт. У культурі таким інвестором може бути в глобальному смислі тільки держава, яка вкладатиметься у свій гуманітарний ресурс.

В.Б.: В такому разі, якщо всі культурні ініціативи перебуватимуть у партнерських стосунках, хто їх мотивуватиме ззовні до розвитку?

Н.Ж.: Коли виник Культурний Проект, інших варіантів просто не було. Сьогодні на круглому столі про неформальні освітні ініціативи вже було 5-6 представників від закладів неформальної освіти. Ми свідомо йдемо туди, де ще нічого немає. Наприклад, з моменту, коли з’явився PhotoCult, ми перестали проводити лекції про фотографію, бо зараз немає сенсу створювати конкуренцію в умовах, коли нічого немає. Зараз ми заходимо в поле літератури, знаючи, що є подібна ініціатива [Центр літературної освіти - В.Б.]. Але я впевнена, що ми і для них створимо умови, які дозволять розвиватися і кожен займе свою нішу.

Більш того, якісні музейні програми – це для Культурного проекту мета. Якщо в кожному музеї з’являться такі програми, як в Національному художньому музеї, тоді наш проект втратить велику частину своєї аудиторії, тому що вона якраз і повинна ходити в інституції, де відбувається реальний процес. А якщо в Києві буде чотири артцентри, які займатимуться адекватною освітньою програмою, то, власне, Культурний Проект у своїй сьогоднішній формі буде вважати свою місію виконаною і буде готовий до нового рівня свого розвитку. Ми вже сьогодні шукаємо для себе нові завдання та форми, що дозволять нам будувати систему освіти майбутнього. Культурний Проект змінюється як в горизонтальній площині, започатковуючи нові програми, так і готується до трансформації та нової ролі. Якою вона буде? Яке зусилля буде ефективнішим для розвитку всієї системи, у якій ми діємо? Яка форма зможе відповідати нашій місії у майбутньому? Це питання, на які ми наразі шукаємо відповіді. Взагалі, питання сучасної, адекватної освіти, на мій погляд, найактуальніше питання розвитку цивілізації у найближчі часи. Тож бути в курсі найновітніших тенденцій в сфері освіти для нас – необхідність.

koryd-kult


Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676