Казанова, ввічливість і Жан-Жак Руссо

ermolenko Улітку 1755 року молодий італієць на ім’я Джакомо Казанова потрапляє до венеційської в’язниці. Під час арешту він повільно вдягається у святковий костюм і бере з собою найкращого капелюха. У в’язниці він проведе майже рік, у компанії щурів і мишей; втече восени 1756-го, зробивши діру в стелі та через дах продершись до палацу герцога. Костюм його врятує: охоронець прийме втікача за аристократа, що випадково заблукав.

Цього сина акторів, лібертина та майбутнього письменника ув’язнюють через непошану до церкви та зберігання «заборонених книг»: кількох філософських трактатів, книг із магії, еротичного роману та книжки Аретіно про сексуальні позиції. Він, Джакомо, живе в епоху, коли порнографічні романи та філософські трактати вважаються однаково небезпечними. В епоху, коли підозру однаково викликають і оголене тіло, і оголений розум.

Ставши персоною-нон-ґрата у рідній Венеції, Джакомо тікає в Париж. Тут він робить кар’єру, засновує лотерею та заробляє великі гроші; купує собі будинок і запускає текстильну фабрику.

Своїм успіхом у Парижі Казанова завдячує кільком дружнім порадам. Один із приятелів скаже, що в Парижі не можна бути відвертим. Що італійську щирість треба забути. Що у Франції інші правила, які називаються словом politesse. «Ввічливістю».

Що значить ця французька ввічливість? Найперше - що ніколи не можна казати того, що думаєш. Що треба завжди приховувати емоції. Тримати дистанцію. Що на публіці потрібно вдягати маску: уявну чи реальну. Що цивілізація – це грим, манери, ритуал і точні рухи: тіла у танці, розуму в розмові, почуттів у любовній історії.

Й, окрім того, що ніколи не можна казати «ні». Що замість «ні» існує слово «можливо».

***

За чотирнадцять років до приїзду цього венеціанця в Парижі опиняється ще одна людина з півдня. Він теж не є французом, але, на відміну від Джакомо, говорить французькою з дитинства. Його світ – це затишне місто, сховане між Альпами та горами Юри, на березі великого озера, де зливаються дві ріки: одна з долини, інша з гір. Одна з зелено-блакитною водою, інша – з жовтою. Цього чоловіка звати Жан-Жак Руссо; він із Женеви.

Для Жан-Жака паризькі правила ввічливості та дистанції теж виглядають чужими. Женева є містом кальвіністської щирості та простих емоцій. Прямому протистоянню тут віддають перевагу перед заплутаною грою та складною інтригою. Складнощі тут виникають тільки тому, що все має бути надто просто.

Але, на відміну від Джакомо, Жан-Жак не визнає паризького етикету. Він стане його головним ворогом. Проти цієї знаменитої politesse він скерує всю свою риторичну майстерність і всі свої думки. Він скаже, що люди мають бути щирими в своїх емоціях. Що вони мають зняти маски. Що вони мусять забути про свої інтриги. Що вони мають бути прозорими для інших. Як вода, як повітря.

Для цих нових людей без масок та інтриг він вигадає нове поняття. Він назве їх «природними людьми», les hommes de la nature.

***

І Жан-Жак, і Джакомо стануть головними героями власних книжок. Вони здійснять літературну революцію, почавши писати тексти винятково про самих себе. Тексти без імітації колишніх зразків, без «типових героїв», без «моралі історії». Жан-Жак напише «Сповідь»; Джакомо – «Історію мого життя».

Обидві будуть книгами зрілості чи навіть старості: «Сповідь» Руссо завершить, коли йому п’ятдесят сім; «Історію» Казанова почне, коли йому сімдесят два – і писатиме до самої смерті.

У 1758-му ці двоє зустрінуться. Казанова, у супроводі мадам Дюрфе, відвідає Руссо в Монморенсі. «Ми побачили людину, яку навряд чи можна назвати приємним чоловіком», - напише потім Джакомо. «Він видався нам трохи неґречним».

І «Сповідь», і «Історія мого життя» є передусім книжками про кохання. Про те, як кохати у світі, що понад усе цінує ввічливість.

***

Кохання Казанови є зустріччю тіл, іскрою зваблення, майже завжди – швидкою взаємною згодою. Бажання тут реалізуються, фантазії – втілюються в життя. Випущена куля влучає у ціль, але ніколи не вбиває.

Кохання Руссо є постійною затримкою та розчаруванням, любов’ю неможливою і нерозділеною. Борсанням у порожнечі. Бажанням, яке розтрачується даремно, не досягаючи об’єкта. Яке породжує біль, фантазії, сльози і – літературу.

У Джакомо – швидкість насолоди, простота зваблення, «je vous aime» майже одразу після знайомства. Слово «amoureux», «закоханий», тут найчастіше означає сексуальний потяг, радше ніж душевну симпатію. Найкраще підтвердження пристрасті – ерекція; в одному з епізодів Джакомо пропонує молодій дівчині пересвідчитися у своєму коханні до неї. На дотик.

У Жан-Жака, натомість – повільність страждання, низка невдач, спричинених нерішучістю чи зрадою. Стихія туги і страху, радше ніж задоволення. Вічна затримка.

Іронія історії полягає в тому, що життєрадісний  гедоністичний Джакомо Казанова був останнім автором старої епохи. А сумний, параноїдальний і нерішучий Жан-Жак – початком нової.

Початком епохи романтизму, де кохання стає чимось далеким і недосяжним, а тому це слово починають писати з великої літери.

***

Обидва ці стилі життя і кохання були відповіддю на те, що робити з тією симуляцією емоцій, яка присутня в людській культурі і якої ця культура часто вимагає. Що робити з тією самою паризькою politesse. З ввічливістю, яка тримає на дистанції. Яка ніколи не образить, але й не зігріє. З нещирістю, яка применшує і жорстокість, і співчуття. 

Джакомо вирішив з нею змиритися: прийняти те, що щирість і правда – це головне джерело страждань. Що мистецтво життя полягає в мистецтві маскування, і що насолода – це те, що ми відчуваємо поверхнями тіл, відмовляючись занурюватися в глибину. Лібертинська тактика Джакомо відповідає ввічливому духу паризької світськості: мінімум «внутрішнього світу», максимум контакту поверхонь; мінімум переживань, максимум перевдягань. Якщо хочеш насолодитися, слово «кохання» (з великої літери) треба заборонити.

Жан-Жак вирішив цьому світові ввічливості протистояти. Зірвати маски, відмовитися від гри в симуляцію, відмовитися навіть від насолоди, яка для нього не сумісна ані з істиною, ані з почуттями.

***

Письменник Жан-Жак Руссо здобуде швидку славу та стане героєм нової епохи. Буржуа виховуватимуть своїх дітей за рекомендаціями його «Еміля»; дами ночами читатимуть його «Нову Елоїзу» і писатимуть авторові зворушливі листи; революціонери створять із «Суспільного договору» нову теорію суспільства.

Письменника Джакомо Казанову швидко забудуть; його ім’я стане загальним позначенням еротичного авантюриста, але справжній текст «Історії мого життя» довго залишатиметься невідомим. Понад півтора століття світ знатиме тільки підробку: спочатку лише німецький переклад, потім лише французький переклад з цього німецького перекладу, потім французький текст, «зредагований» (і кастрований) провінційним професором. Справжній текст «Історії» побачив світ лише у 1960-х роках; публіці рукопис представили лише 2011-го. Через двісті тринадцять років після його написання.

Життя Жан-Жака було життям незадоволення, болю від нереалізованого бажання, параної від страху перед зрадою близьких людей. Він залишив публіку в боргу перед собою; але публіка рахунок швидко сплатила, компенсувавши страждання публічною славою, героїзацією в епоху революції, культом в епоху романтизму.

Життя Джакомо було життям швидкості: бажання, що задовольняються, не стикаються з бар’єрами, майже завжди досягають своєї цілі. Мінімум дистанції між почуттям та взаємністю. Але історія не прощає щастя: вона відстрочить його літературну славу, вона змусить його ім’я чекати – тобто робити те, чого він так не любив робити у своєму житті.

***

Дилема, отже, полягає в тому, що дистанція, якої вимагає культура, здатна одночасно і зменшувати страждання, і збільшувати їх. Зменшувати тоді, коли хочеться менше війни і менше конфлікту. Збільшувати тоді, коли хочеться співчуття.

У ввічливому світі паризьких салонів, як і в лібертинських історіях Джакомо Казанови, ви не зустрінете ані прямої жорстокості, ані драми, ані меланхолії. Але співчуття, альтруїзму та вірності теж не зустрінете.

У сентиментальному світі савойської ідилії, про яку мріяв Жан-Жак Руссо, ви не зустрінете егоїстичної легковажності лібертина, який думає тільки про власну насолоду. Але легкості та безпосередності щастя ви теж не зустрінете.

Ця дилема нагадує нам, що тримання на відстані не допускає гострих предметів, але й не допускає теплоти. Що вона – запобіжний засіб одночасно і проти образ, і проти любові.

Як і багато інших речей у житті, вона може бути і ліками, і отрутою.


Володимир Єрмоленко – філософ, есеїст, перекладач. Доктор політичних студій (EHESS, Париж), кандидат філософських наук. Працює в Києво-Могилянській академії та "Інтерньюз-Україна". Автор книги "Оповідач і філософ: Вальтер Беньямін та його час" (Київ: "Критика", 2011).

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676