Приготуйтеся! Буде мовчання!

Prudenko Цього року Американська кіноакадемія визнала мелодраму «Артист» найкращою кінострічкою року. Окрім того, фільм здобув «Оскари» за режисерську роботу, чоловічу роль, саундтрек та костюми.

Вже зараз збори від кінопрокату в чотири рази перевищили бюджет, витрачений на зйомки фільму. Його відзначили престижними нагородами Каннського фестивалю, Національною кінопремією Іспанії «Гойя», премією британської академії кіно BAFTA та іншими нагородами всіляких можливих гільдій, спілок та асоціацій світу кіно. Яка сила спонукає сучасних режисерів знімати німе кіно, а глядачів сміятися і плакати на сеансах? Невже Великий німий повертається у всій величі на кіноекрани?

Перегляд фільму «Артист» французького режисера Мішеля Хазанавічуса став для мене справжнім катарсисом з декількох причин (якщо взагалі можна говорити про причинно-наслідкові процеси, описуючи естетичний досвід).

По-перше - для мене, людини, яка написала й захистила дисертацію, з’ясовуючи естетико-філософські причини виникнення явища нового німого кіно, цей фільм став чимось на кшталт одкровення. Неначебто раптом з’ясовуєш, що не єдина нишком вдихаєш запах книжок у бібліотеці.  

По-друге – заповнена зала кінотеатру об одинадцятій ранку впевнила мене – підкреслений естетикою ч/б-екрану, відбувся новий акт реінкарнації художнього засобу кіно – його німоти. І ми вже не говоримо про немейнстрімові експерименти Акі Каурісмякі («Юха»), Естебана Сепіра («Антена») чи Рона Фріке («Барака»). Ми говоримо про всепоглинаючу магічність кіно, яка, як і сто років тому, притягує величезні натовпи глядачів до німого екрану.

Великий німий від кінця ХІХ століття став «мовою есперанто», що об’єднала людей після будівництва Вавилонської башти. Великі режисери й актори створили специфічну художню мову, яка дозволяла без слів передавати багату палітру відчуттів глядачам. Хазанавічус зізнавався, що для створення своєї кінострічки, ідею якої виношував понад п’ять років, він звертався до досвіду Фріца Ланга, Фрідріха Вільгельма Мурнау, Ернста Любича.

Під час зйомок використовувалися забуті прийоми німого кіно: наприклад, щоби підкреслити пригніченість головного героя, на нього вдягали костюм на розмір більше. Також для підсилення емоційності певних кадрів посилювалася контрастність білого і чорного кольору.

Однак, як слушно зазначає режисер, більше ніж за 80 років від появи звуку в кінематографі культура сприйняття кінообразу глядачем змінилася, а тому автори фільму створюють нові прийоми для нового німого кіно. Наприклад, звук, який на початку фільму символізує нічні кошмари актора, пов’язані з панічним страхом необхідності говорити у кіно.

Характерним є те, що «Артист» - не єдиний фільм нового кіносезону, знятий як німе кіно. Цього ж року відбудеться прем’єра американського фільму «Німе життя» (Silent life), знятого режисером російського походження Владом Козловим. Стрічка, судячи з трейлеру також обіцяє стати кінохітом. Цікавим є те, що режисер цього фільму також більше п’яти років шукав фінансування на німий фільм, який всі продюсери вважали потенційно провальним. Хоча за цей час Козлов встиг зняти німу короткометражку, яка і лягла в основу повнометражної кінострічки.

У фільмів є спільна тема у сюжеті – особиста трагедія акторів періоду Великого німого. Фільм Хазанавічуса розповідає про вигаданого актора Джорджа Валентина, який зібрав у собі риси Дугласа Фербенкса, Фредеріка Марча, Рудольфо Валентино. Актор за життя, у розквіті сил, переживає власну смерть, він втрачає головне підживлення своєї харизми – любов глядачів. Відомо, що трансформації кінця 1920-х від німоти до звуку у кінематографі стали причиною згасання багатьох кінозірок і появи нових. Фільм Біллі Уайлдера «Бульвар Сансет» 1950 року, із зіркою німого кіно Глорією Свенсон у головній ролі, надзвичайно яскраво описує внутрішню деструкцію забутих кумирів.

Фільм Козлова «Німе життя» є біографічним наративом про останні дні життя Рудольфо Валентино, першого секс-символу Голівуду. Розуміючи, що помирає, він розповідає про своє життя глухонімій медсестрі, що доглядає за ним на смертному одрі. На відміну від «Артиста», Валентино помирає на піку своєї слави. По його смерті жінки масово здійснювали суїциди, назву «апендикс Валентино» має специфічна форма цієї хвороби, від якої і помер актор. 1960 року в його рідному італійському місті було зведено пам’ятник на честь актора, 1977 року про нього зняли перший біографічний фільм, а в 1978 році на його честь було названо вулицю у Голівуді. І лише тридцять років після його смерті жінки припинили відвідувати його могилу, що як знаменну подію було висвітлено у ЗМІ.

Можливо, рік смерті актора, 1926-й, може дещо пояснити. Вже за рік знімуть першу звукову стрічку і, хтозна, можливо Валентино, відомого надто експресивною манерою гри могла б спіткати не менш плачевна доля.

Однак чому людина у своїй творчій і споглядальній діяльності звертається до мовчання, німоти, безмовного? – цьому можна дати різні дефініції. Чому слова, вербальна форма виявлення почуттів перестають бути популярними формами комунікації. Безліч мислителів ХХ століття від Мартіна Гайдеггера і його учениці Ханни Арендт до адептів постмодернізму Жана-Франсуа Ліотара і Жана Бодріяра переймалися цим питанням. Безліч монографій, що описують трансформації від вербаліки до візуальності у різних видах мистецтва, було опубліковано впродовж останнього століття.

«Лінгвістичний поворот» змінився «візуальним поворотом». А сучасний період людства діагностується як «візуальна культура» та вивчається під такою ж назвою в західних університетах як окрема дисципліна. Такі науки як кінезика, фізіогномика та семіотика, що першими у ХХ столітті почали вивчати невербальні форми комунікації, доводили – людський язик – найбільш ненадійний орган для порозуміння. Натомість візуальні форми спілкування, які найчастіше здійснюються позасвідомо і рідко контролюються, займають 80% нашої щоденної комунікації і виражають наше істинне ставлення до речей і подій.

Винайдення фотографії, а пізніше і кінематографу ще на початку ХХ століття розглядалося першими теоретика і практиками кіно – Борисом Ейхенбаумом, Віктором Шкловським, Річчотто Канудо, Марселем Л’Ерб’є, Блезом Сандром, Абелем Гансом як симптоми перевтоми від мовлення.

Лозунги тоталітарних держав, параноя їх громадян, прослуховування приватних розмов, винайдення радіо і телебачення, як засобів маніпулювання, штампування масового кінематографу, що нав’язував споживацькі надпотреби – все це стало причиною першої хвилі невербального кіномистецтва після появи звуку, що прокотилася у 1960-ті у новому незалежному кіно США, Італії, Швеції, Німеччини, Японії, Грузії, України та інших країн. Режисери почали звертатися до призабутої мови німого кіно, працювали над розширенням кіновізуальності. 

На початку ХХІ століття кінорежисери Такеші Кітано, Йос Стерлінг, Юрій Іллєнко в своїх інтерв’ю та теоретичних роботах продовжували відстоювати право кіно називатися візуальним мистецтвом, для якого звук і промовлене слово є другорядним виражальним засобом.

«Стосовно емоційності в німому кіно я скажу так: тільки слова, тобто звук, роблять кіно позбавленим емоцій. Їхня відсутність надає фільму додаткової ліричності, поетичність. Без слів багато почуттів можна виразити більш потужно. Посмішка вашої дитини, що ще не почала говорити, подіє на вас не так, як посмішка дорослої людини» - говорить про відсутність слів у своїй стрічці Мішель Хазанавічус.

Звернення до стилістики Великого німого відомі історії кіномистецтва і до фільму «Артист». Та чи може відсутність звуку і слова стати звичним художнім засобом кіно, на зразок естетики ч/б, що використовується не тільки арт-хаусом – покаже час.  

Тож, хто ще не подивися «Артиста» – рекомендую. А мені саме час завершувати монографію по темі дисертаційного дослідження. Здається, тепер в неї будуть читачі.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676