Свята сліпота

© Катерина Бруєвичkatya Про закриття Президентом НаУКМА Сергієм Квітом виставки “Українське тіло” у Центрі візуальної культури НаУКМА цікавіше буде писати за якийсь час, коли будуть до кінця проявлені реакції всіх сторін, а також реакція різних дотичних до конфлікту середовищ - зокрема, художнього і студентського.

Коли буде ясно, чи йдеться керівництву НаУКМА лише про закриття виставки, чи про закриття ЦВК загалом. Чи була хвиля реакцій на закриття виставки радше протестами проти одноосібного чиновницького рішення, чи підтримкою ЦВК, і чи зміг ЦВК акумулювати цю чималу хвилю для реальних дискусії, а також - що важливіше - дій. Цікаво, чи могилянське студентство зможе відстояти - вибачте за пафос - демократію в дотепер “найдемократичнішому” виші. Чи зможуть дискусії про порнографію, про мистецтво і немистецтво, а головне - про право влади на одноосібні репресивні рішення щодо мистецьких явищ - вийти за межі активного сегменту фейсбуку у справді публічний простір.

Однак все це буде потім і дійсно буде цікавим, оскільки репресії проти мистецтва завжди є важливими (згадаймо хоча б нещодавню історію боротьби проти НЕК суспільної моралі, недоопрацьовані сліди якої ми, власне, й спостерігаємо сьогодні). Це поворотні моменти для розвитку стосунків між мистецтвом і суспільством. Такий собі вихід сам на сам - і немає іншого виходу, як дивитись одне одному в очі.

А сьогодні - два вихідні дні після закриття виставки - є речі важливіші за дискусії про (не)мистецьку вартість робіт на виставці, нюанси стосунків університету з одним зі своїх підрозділів (яким де факто є ЦВК) і суспільну чи університетську мораль.

І це - розуміння того факту, що ніяка мистецька виставка ні за яких умов не може бути закрита. Як не може бути заборонена книга, чи фільм, чи вистава, чи не може бути закритий театр, який таку виставу поставив. (За єдиного винятку - коли вони містять прямі заклики до знищення людей.)

Подібний акт називається цензурою - не залежно від того, хто вчинив його: президент країни, президент університету, урядовець чи управдом.

Адже свобода мистецького висловлювання є не менш засадничою, аніж свобода слова. І чином подібним до свободи слова - є показником стану демократії та прав людини у суспільстві. А також стану внутрішньої свободи самого суспільства (що, втім, є речами взаємопов’язаними).

Утім, якщо переважна частина нашого суспільства й не вийде на вулиці, захищаючи від закриття газету чи телеканал від політичного чи економічного утиску, то щонайменше не буде зловтішатись, то цензурування мистецтва незабаром стане просто добрим тоном.

Складається таке враження, що затиснене в лещата незліченної кількості несвобод (і політична несвобода є радше наслідком, а не причиною), суспільство з насолодою випускає пар, стикаючись із сучасним мистецтвом - незрозумілим, зарозумілим, провокативним, огидним… нічого не забула? І закриття виставки (в університеті чи в музеї), заборона книжки чи звинувачення художника чи письменника у порнографії чи пропаганді педофілії зустрічається ледь не оплесками: так їм і треба! Ви це бачили/читали? Гидота - не мистецтво.

З одного боку, можна тішитись за це мистецтво, адже воно точно є дзеркалом суспільства, коли аж такою мірою проявляє його страхи й комплекси, що суспільству кортить розбити його.

З  другого боку, сильно переживати за це суспільство, яке не розуміє, що власними руками всіляко сприяє відніманню в себе ще одного - дуже важливого - ступеня свободи. Власне - свободи піднімати образне, метафоричне дзеркало, в якому проявляються найбільші страхи, нариви, болі й комплекси суспільства загалом і окремої людини зокрема, не останньою чергою, свободи дивитись на себе, своє життя, свою владу.

Час переживати за суспільство, яке так і не знає, ані своєї, ані світової історії, в якій перше, що робили тоталітарні режими - встановлювали мистецькі канони і відстрелювали дегенеративне мистецтво.

Цензурування - крок часто непомітний, бо чудово маскується під турботою про людей. Особливо добре в цьому контексті турбуватись про дітей та їхню мораль, не особливо замислюючись, що далеко не всі твори мистецтва - навіть класичного - хоч якось торкаються неповнолітніх (навіть просто в силу вікових преференцій). В реальності ж цензурування - це відсікання свободи вибору, перетворення людини на безвольну сліпу маріонетку. Чи не тому свого часу Вольтер готовий був життя віддати за можливість інших висловлювати погляди, котрих він не поділяв.

Існування українського суспільства сьогодні геть сліпе - небажання бачити цинічні дії влади, яка зневажає своїх громадян разом і поокремо, чудово допомагають країні рухатись від демократії перехідного етапу до зрілого авторитаризму. Сліпим суспільством дуже зручно керувати. Воно вже й саме керується власними страхами: владі навіть робити нічого не треба, страх все робить сам.     

Злякавшись звинувачення у поширенні порнографії (що, цілком зрозуміло, створило б додатковий чинник тиску на і без того нелюбу Міносвіти Могилянку), Президент університету вирішив зіграти на випередження. І, здається, випередив сам себе, адже захищаючи університет (і себе) від уявних химер згори, він перекреслив все те, без чого університет просто не можливий - творчий бунт, право на незгоду, свободу і демократію.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676