Кадан в дзеркалі Полатайка


Оскільки опонент починає мене дзеркалити в негативі (включно з портретом) і демонструвати обізнаність із технікою “напьорсточніков”, пропоную таке: або Ви, Кадан, кажіть щось концептуально відмінне від мною вже сказаного (старанні звіти про власну особу не рахуються, бо я ж зараз не в грант-жюрі), або ми розмову припиняємо.
Тож пропоную не вдаватися до метафізичних декларацій, типу “нє вєрю”. Я ж Вам не батюшка. Просто читайте текст - всі мої коментарі робіт художників KUMU аргументовані. Якщо Вам хочеться об’єктивності – в мистецтві її не існує, а лівому активісту варто було б ознайомитися з концепцією гетероглосії та діалогічної уяви марксиста Бахтіна. “Об’єктивність” тепер можна знайти хіба на курсах ортодоксальної марксистської естетики в університетах Північної Кореї.

З теми виставки в KUMU “тіхо соскользнул” не я, а Ви, Кадан, бо Вам, очевидно, звичніше “соскользать” на особистості. Де Ваша відповідь на моє конкретне запитання: «…щоб виставка не була політкоректною грою в пісочниці, вважаю, що потрібно було включати увесь спектр явища, на репрезентацію якого вона претендує. Уявіть собі виставку про афро-американську ідентичність без згадки про Ку-Клукс-Клан... Фашизоїдним уродцям з офіційною підтримкою я б теж мікрофона не давав, але факт такого симбіозу мав би бути критично обговорений. А так виходить, що “слона то я и не приметил”. І де, все-таки, націоналізми систематично замовчуваних ідентичностей”?

Дивує гнучкість Кадана, якому декларована політичнa лівизнa не заважає потакати фашизoїдності офіційних осіб Росії. Віце-спікер російського парламенту – це, виявляється, не голос Росії та заяв, що Україна взагалі не держава, він просто тихо ”соскользнул”.

Мабуть, в позі страуса, таінствєнний “голос Росії” Кадану чути краще, бо так йому відчутніші загадкові тєлодвіженія зємлєйоба.

Словоблудливо звільнив російський істеблішмент від моральної відповідальності за Гінтовта. Конкурс, бачите ж, “нє государствєнний”. Кадан, не маніпулюйте. Почитайте мій текст. Там про премію Кандінського не написано, що вoнa державнa. Але офіційнa – так. Це далеко не андеграунд. І паралель з Turner Prize теж не випадкова. Turner Prize теж не “государствєнний”, але дуже навіть офіційний конкурс, засновaний на приватні кошти. За офіційним сайтом: “Премия Кандинского отвечает мировой практике национальных премий в области современного искусства, таких как  британская Премия Тернера или французская Премия Марселя Дюшана”.
 
Цікавим є і пасаж Кадана, де він визначає Україну, як “побєждьонного в Холодной войнє”. Наскільки мені відомо, цю війну програли прєстолопрєдшествєнніки Путіна. Україна від цього виграла і спадкоємицею СССР ніколи не була. Його спадкоємицею є Росія.

Виникає питання, навіщо Кадан вписує Україну в “російський простір”? Недоартикуляція, мімікрія колоніала, чи свідома ідентифікація з гіперактивно ностальгуючим лузером?

Наперсткоманія Кадана пояснюється просто. У своєму першому тексті він пише: “Kакие-то националисты (конечно националисты, нацистами они бы себя ни в коем случае не назвали) нацарапали на входе на выставку Сергея Браткова что-то про ‘нікчемне мистецтво’». Без жодних посилань на джерело. З цього речення читач природньо робить висновок, що націоналісти, по-перше - “какіє-то”, тобто невідомі; по-друге – “нацарапалі на входє”, тобто нашкрябали графіті на стіні біля входу на виставку.

За два тижні митець раптом викопує сайт із фотографією шматка фанери з написом “Центр нікчемного мистецтва’”, що висить на стовпі, і звинувачує мене в “подтасовках”. На щастя, я недоартикульованих думок Кадана на відстані не читаю і на такі сайти не ходжу. Коментую виключно його текст.

Не сформулювавши чіткого аргументу, замість того, щоб це гідно визнати, Кадан хапається за “напьорсткі”. Виходить за Ніцше: ”Черв’як, на якого наступили, починає викручуватися. Це розсудливо. Цим він зменшує ймовірність, що на нього наступлять знову”.
 
А щодо націоналізму, раджу формувати погляди на нього не з творчості містечкових блогерів та ідеологів, а на основі фундаментальних праць сучасного дискурсу:


Benedict Anderson, Imagined Communities, 13th ed. (London: Verso, 2003)--перекладена українською мовою.

Anthony D. Smith, Myths and Memories of the Nation (Oxford: Oxford University Press, 1999).

Anthony D. Smith, The Ethnic Origins of Nations (Oxford: Blackwell, 1986).

History and National Destiny: Ethnosymbolism and its Critics, ed. Monserrat Guibernau and John Hutchinson (Oxford: Blackwell, 2004).

E. J. Hobsbawm, Nations and Nationalism since 1780: Programme, Myth, Reality (Cambridge: Cambridge University Press, 1990).

The Invention of Tradition, ed. Eric Hobsbawm and Terence Ranger (Cambridge: Cambridge University press, 1983).

Ernest Gellner, Nations and Nationalism (Oxford: Blackwell, 2006).



Тарас Полатайко - український художник, який від 1989 року мешкає в Канаді. Закінчив Moсковський державний Строгановський університет і Університет Саскачевану, Канада . Представляв Україну на 25 Бієнале в Сан Паулу («З висоти пташиного лету») і Бієнале Інчін, Південна Корея, 2009 («Київський класичний», «В землі головорізів»). В Україні робив проект «ВІН» (ЦСМ, 1999), брав участь у проектах «Бренд українське» (2001 рік, куратор Юрій Онух) та «АУТ» (2010, куратор Тетяна Гершуні). Професор Лесбриджського Університету, Канада.
Вибрані персональні виставки: 
VOLTA 5: Age of Anxiety, Базель, Щвейцарія (куратори Том Мортон, Адам Будак, Джаспер Шарп, Стефані Сміт, Крістоф Досвальд; представляв галерею Пріска Юшка Файн Арт, Нью-Йорк)), 2009; 
«Скотома»,  галерея Пріска Юшка Файн Арт, Нью-Йорк, США, 2009;
«Омани» , Музей Сучасного Мистецтва Монреаля, Канада, 2005;
"Індивізуали", Фундація Антоні Тапієса, Барселона, Іспанія, 2003;
"ВІН", Центр Сучасного Мистецтва "Замок Уяздовський", Варшава, Польща, 2000;
"Кріт", Музей Сучасного Мистецтва Канади, Торонто, Канада, 1997.



Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676