Лекція під териконом


Через поїздку в Донецьк мені довелось пропустити другий день битви Сил Світла проти Сил Зла – студентський контрфорум «Інший бік освіти». Студент(к)и перемогли, а я, хоч і лишила серце на Михайлівський, віддалась іншій спеціалізації і спробувала зробити це повністю. Вони усе тісніше переплітаються – мої любі три повні зайнятості – фемінізм, лівиця і сучасне мистецтво.
Узагалі, ця дводенна поїздка на «Ізоляцію» не була вписана у вересневий графік Кам’янець-Хмельницький-Київ-Мінськ-Київ-Варшава-Київ-Львів-Хмельницький-Кам’янець-Чернівці-Бухарест. Два зайві дні з’явились у ньому випадково, і випадково – запрошення в інституцію, яка давно мене цікавила, але якось на периферії уваги. Залюбки прийняла – тим більше що тема лекції Марека Бартеліка – номадична арт-критика – якнайкраще відповідає моєму стилю життя. 
Попередні відвідини Донецька були в 2005 році, й відтоді лишилось відчуття дивовижної зібраності, сили й азарту, стиснутого кулака і підкріпленої досвідом готовності вигризти власне місце під сонцем. Оцей внутрішній «стиснутий кулак» помітний у місцевих чоловіках і зараз – таксистах, перехожих…
Донецький вокзал перед ЄВРО-2012 повністю позбавлений внутрішнього облицювання. Спускаємось з перону в обдертий перехід з піском замість підлоги і тусклими лампами. 5-а ранку. 1942 рік. Готель – будинок посеред приватного сектору, високий паркан. Мимоволі згадую фантазію Лариси Бабій (яка, до речі, сидить поруч) з її попередніх відвідин «Ізоляції» – «меня даже посетила странная фантазия, что на этом прекрасном автобусе нас всех отвезут куда-то за город и спокойно расстреляют». Та все ж ми спокійно досипаємо дві ранкові години у номері в кращих традиціях українського євроремонту і прокидаємось від співу.. півнів.
В «Ізоляції» гуляємо журналістською групою – з Ларисою з «ТанцЛабораторіуму», яка пише для OPENSPACE I ARTMARGINS, Дмитром Десятериком (газета «День»), Миколою Скибою з Національного художнього музею, Сергієм Семеновим, культурним оглядачем «Експерту» та Антоніною Мямліною, з якою ми познайомились на «Kyiv Offline».
У погорілому цеху, біля вагонеток-колисок інсталяції «Колискові» Цая Гоцяна, наповнених рештками радянського побуту й проекціями з тогочасних фільмів, смс-кою дякую Федору Устінову за те що поділився зі мною Островським та Шукшином – моє ностальгічне відкриття тієї доби через культурні продукти (можна додати ще «Автобіографію» Троцького) відповідає дослідженню і подорожі, яку робить художник. Вони досі діють – від прочитаного у дорослому віці «Як гартувалась сталь» відчула вину за розкіш свого вільного часу.
Простір «Ізоляції» мені знайомий – магістерський диплом про Львівський завод телеграфної апаратури дається взнаки. Охоронець запрошує до якогось індустріального сараю дивитись відео документацію. У залі з «Портретами на плечах» зачаровує антрацит – блискуче, божевільно красиве вугілля, насипане на підлогу – не можу відвести очей. От як працює товарний фетишизм – гарна фактура змушує мене забути про працю людей, які видобувають цю чорну субстанцію. Просто змушую себе дивитись також і на портрети шахтарів, які здаються привидами – знаючи довгу традицію героїзації цих образів у соцреалістичному мистецтві, ніяк не повірю, що це справжні люди, щойно з забою, намальовані місцевими, донецькими художниками академічної школи (праця оплачена, контрактом авторські права передані Гоцяну), і лише потім випалені порохом у авторській манері.
До цих робіт ми ще не раз повернемось під час розмови Марека Бартеліка з «Артфоруму». На слайді:  «лекція арт-критика з Нью-Йорка. Тенденції розвитку сучасного мистецтва». Старий заводський актовий зал з ще тими стільцями, кармінними оксамитовими шторами (перевіряю, чи шовкові – шовкові) і специфічним запахом. Мені подобається контраст – класно на цьому фоні виглядатиме «арт-критик з Нью-Йорка».
Починає анекдотом про початок роботи в «Артфорумі» двадцять років тому – двічі загубили рецензію, а втретє передзвонили, і сказали що приймуть її, тільки якщо Марек почне працювати у них на постійній основі. Номадичне мистецтво – тактильне, а не оптичне, щось, що можна пережити та відчути, а не побачити, передбачає значну долю випадку і важливість безпосередньої чуттєвості. На початку своєї кар’єри побував на 5 континентах і в 25 різних країнах – що було досить незвично, адже зазвичай люди мають певну спеціалізацію.
Ремарка про швидкість публікації – раніше рецензію могли опублікувати через півроку, зараз – під час дії виставки. Отак через півроку опублікували його рецензію на роботу трьох гречанок групи D.A.S.T. (1996) – в Єгипті, яким було дуже складно командувати групою місцевих робітників, що не хотіли отримувати вказівки від жінок. Це не лише красива інсталяція в пустелі (спонсорована готельною компанією), але й процес комунікації різних культурних контекстів. Завдяки цьому проекту зрозумів, що цікаве мистецтво може творитись будь ким і будь де, тому є сенс їздити у різні місця та відкривати їх.
Мені подобається його голос, спокій і відкритість розповіді про власні тексти. Сам з Польщі, яку покинув у юному віці, вчився у США, але все-таки зберігає здатність сприймати іншу (східноєвропейську) культуру. На початку 1990-х років це була цінна професійна риса – у часи великого геополітичного транзиту художня міграція між країнами двох таборів була чимось новаторським, й роботи східноєвропейських художників та художниць потребували вдумливого, нешаблонного розгляду. Тому почав багато писати про східноєвропейське мистецтво, контролюючи міру політизації – адже в ті часи політика (певний тип політики) був першою лінією інтерпретації робіт митців чи мисткинь соціалістичного табору. Намагався звертати увагу, що біль та напруга йде не тільки з особистих історій творчинь, пов’язаних з їх країнами, але й з самого матеріалу і образної організації робіт (Магдалену Абакановіч). 
Фемініст – «цікаво, що 80% моїх рецензій на роботи художниць. Мені здається, жінкам у цьому світі є що сказати». Продовжує розповідь про власні інтелектуальні траєкторії. Крім Східної Європи, цікавило питання тоталітаризму в інших місцях і взагалі як такого, аж до побуту (Кабаков і Михайлов), відкриття забутих художників (Адья Юнкерс – латиський абстракціоніст, який з 1920 року мандрував по світу, в 1950-у переїхав до Америки і вирішив почати нове життя, але потім десь пропав, хоча загалом мав блискучу кар’єру). Цікава ремарка про самоідентифікацію – лише у 1990-х східноєвропейські художники почали називати себе не росіянами, а за національностями. Переговори з вдовою Архипенка, «який себе називав російським митцем (бо для його часу це було вигідно), потім вдова наполягала що він був українським (і насправді був), зрештою в процесі переговорів дійшли згоди називати його Ukrainian born (народжений в Україні)».
Бартелік нанизує далі історії «своїх» художників та художниць, про яких писав статті для “Артфоруму”, розповідає, як “знайшов” їх і що саме його зацікавило – випадково натрапив у Барселоні на виставку Бупена Хахара (індійський живописець створює полотна з гомосексуальними фантасмагоричними мотивами, критика зацікавила трагічність і насильство, які є частиною (гомо)сексуальності); на початку 2000-х написав про виставку міжнародних художників«Зупинка Париж», яку називає другою паризькою школою, по аналогії з 1920-30 роками;  каже, що має пристрасть до Бразилії та Латинської Америки узагалі, багато писав про місцевих художниць - Міру Шендель, Алехандро Куропатва, Нан Гонзалез, Лауру Ліма…
Я втомилась і не встигаю записувати імена – критична розповідь про художницю, яка їздила в Африку і залучала мистецьку спільноту до своєї роботи, але Марека не переконує глибина і ціль її взаємодії з контекстом, які напрочуд важливі для номадичного мистецтва, що легко може перетворитись на екзотичний культурний туризм. Нова тенденція – «цифровий сюрреалізм для пост 9/11 ери». 
Називає колекцію Пінчука unnecessary для цього контексту. Каже, що у пінчуківських українців Чічкана-Савадова-Цаголова набагато краще почуття гумору, ніж у Кунса та Герста. Розмову перериває хлопець, який питає, де межа між мистецтвом і неадекватом, і що деякі надто специфічні роботи він не розуміє (потім буде ще кілька псевдо-іронічних питань у стилі «намалювати як Шишкін може кожен дурень, а от Чебурашку зеленкою на бомжі – це мистецтво»). Складнощі перекладу. Бартелік у відповідь довго розповідає про інтуїцію, інстинкт, чуттєвість і чутливість у професійних подорожах, що ніколи не був на бієнале (!), не пише про великі імена і масштабні події, намагається формувати власний шлях та лишати його відкритим для несподіванок.
Десятерик питає про перспективи українського мистецтва на світовій арт-сцені. Відповідає, що є певна невинність у місцевих художників, які не знають, як маніпулювати системою та її трендами, і ця ізольованість зберігає потенціал щирості, поки арт-ринок ще не повністю диктує правила гри.
«Що таке «Артфорум» – «політбюро» арт-критики»? – «У мейнстрімі є досить місць для альтернативних голосів. Коли мене просили писати з Нью-Йорка, я робив це 4-5 років, це було складно і не дуже приємно, надто близько до дому, я знав багатьох людей і було складно витримати об’єктивність та нейтралітет. Набагато цікавіше самостійно знаходити місця та проекти, про які варто писати, а досвід та статус дають можливість просувати власні пропозиції. Тому з «Артфорумом» це не шлюб, а любовна історія».
«Маленький секрет: одна з слабких рис систем та інституцій – вони бояться пропустити щось важливе. Якщо ви робите щось тривало і справді добре, то рано чи пізно вони самі у вас зацікавляться, і ви вже матимете простір для маневру».
«Ніцше казав, що мистецтво рятує нас від руйнування правдою – мені подобається мистецтво як паралельна правда, через яку ми можемо мислити про життя, не ризикуючи бути зруйнованим ним».
Дуже цікаво спостерігати різницю контекстів у запитаннях і відповідях.
Дискусія повертає до проекту Гоцяна – доброю англійською молодий хлопчина зауважує, що художник піднімає типові кліше про Донбас – «по суті, така ж виставка про шахтарів, як і портрети у музеї, як фото у нас перед міськрадою – так чех може намалювати шахтарів пивом, форма інша, але ж не зміст?». Бартелік відповідає, що варто дивитись на проекти Цая не як на ізольовані репліки, а розмову, яку він веде вже довгий час – і це його діалог з контекстом. «Я розумію ваші змішані почуття бути репрезентованими таким чином, але це не лише про місцеві кліше, а про щось більше, щось загальнолюдське, що є у нас всіх». Дискусія в залі перманентно повертається до цієї теми. Цікаво, що в Україні (у залі Оля Балашова) бачать у цих проектах відтворення уже нерелевантних стереотипів, для Цая ж і Марека це щира розмова і дослідження.
Вся наша група задає питання англійською (перекладачка перекладає їх на російську), вирішую додати українську (люблю багатомовність). Звертаю увагу на соцреалістичну сюжетну лінію – вчителем Гоцяна у Китаї був російський художник Максімов, який справив значний вплив на його творчість, і невипадково, що, працюючи над проектом у Донецьку, Гоцян залучає до співпраці місцевих художників  академічного вишколу. Ці донецькі «кліше» –  частина персональної історії самого художника, а отже проект більше про дослідження, заглиблення у минуле, оцінку (болісної) ролі цього минулого у сучасності і деконструкцію стереотипів, аніж про їх поверхове відтворення. Марек відповідає, що деконструкція – це надто багатозначне слово, але робота Гоцяна справді і про особисту історію, дестабілізацію кліше та своєрідну психотерапію.
Ще одне питання, яке цікавить мене як номадичну арткритикиню-початківця – про контекст, історію і культуру, без знання яких важко зрозуміти концептуальні твори місцевих художниць. «Так, це складне питання – завжди намагаюсь дізнатись якомога більше про контекст, але не обов’язково знати все, важливу роль грає інтуїція та досвід. Також, дистанціюючись від кліше і реагуючи на живих людей, ми можемо розказати щось, що ці люди не знають про себе самі. Незнання дозволяє бути більш дружнім і відкритим».
Я задоволена візитом. Від спостережень за випадковими глядачами і глядачками у залах «Ізоляції» та під час дискусії у мене не залишилось відчуття відірваності інституції від контексту, чого боялись коментаторки у текстах річної давності (Дьоготь та Бабій) – щось подібне можна побачити у Львові чи Києві.
 
Піднімаємось на терикон до золотого оленя. Чомусь там я неймовірно щаслива – велич і героїку індустріального минулого цього міста видно лише звідси – внизу ж неоліберальні дзеркальні висотки, шумовиння пластикових вивісок та пафосної реклами омиває декор у стилі сталінського ренесансу.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676