Між ідеологією та ідентичністю


На жаль, самої виставки «Поговоримо про націоналізм! Між ідеологією та ідентичністю» (Естонський художній музей, Таллінн) я не бачив, бо я у Ванкувері, а вона в Таллінні, і, здається, звідти нікуди вже не поїде. Дізнався про неї з фейсбука - дєвушка з екзотичним ім’ям Ріел Артел просила терміново знайти автора наївно-душевної картини з Тимошенко в оточенні двох коней. Запитав навіщо це їй. Відповіла, що для книжки про націоналізм, і зразу прислала каталог своєї виставки “Поговоримо про націоналізм”. (Щоби не вийшло, що “Шопенгауера нє чітал, но осуждаю”, підкреслюю, що пишу про каталог.)
Оскільки сам давно хочу організувати виставку про постколоніальність, одразу його прочитав. Зі вступного позиціонування зрозуміло, що ідея виставки з’явилася після епопеї з переносом «Бронзового солдата» - монструозно-кітчевого символу совкової окупації Естонії з середньовічного центру Таллінна на кладовище, що стало інфоприводом для істеричних ізриганій комплексу неповноцінності «великого зємлєйоба» [1], що не здатен встати з колєн, не поставивши на колєні своїх сусідів (принцип дзю-до), і намагається потугами довести своє право прати портянки там, де “русскій” [2]. Промова Вінстона Черчіля в Британському Парламенті 4 червня 1940 року)

Та й навряд чи погодяться з такою зручною “банальністю” “молодші брати” колонізованих Ірландії, Шотландії та Велсу. 

Можна позаздрити швидкості естонської реакції на банальні заморські віяння, але чомусь так і хочеться, щоб з естонської землі забрався чобіт НАТО, давши нагоду місцевим політкоректним неокомсюкам поборотись за ідеали в натурє. 

І тут подумав про наших неокомсюків, що зручно обжили нішу політарту і покучкувалися в групки швидкого реагування на соцзаказ entry level євро арт базару. Все зрозуміло, “двіжемся в Європу”, але де ж роботи, які б дивилися в душу суспільства? Раз соціальний арт… Тобто, не щоб головоломки на стінах із фальшивими назвами і не на всі ходи вперед прочитуваний політкоректний активізм, типу «ми тут будем прікольно садіть цвєти, і це буде наш арт, бо ми так в журналі ХЖ прочитали», а в душу щоб. Але ж для цього треба щось відчувати… Тоді хоч в очі подивилися б. Собі.

Повертаємось до виставки: про суть конфлікту - жодної роботи, якщо не брати до уваги “прикол” фіна Джона Мякінена, який спостерігав за подіями Бронзової ночі в YouTube, а потім привіз до Таллінна жакетик з естонським триколором назовні та російським – зсередини; і двох купок Тані Муравської, одна з яких “символізує” відходи від солдата, а інша – відходи від солдатозамінника. Волтер де Марія з локальним душком…

Попри заяву про те, що націоналізм буде розглядатися в широкому спектрі, виставка звужує його до націоналізму більшості, з кримінальними міазмами злочинів ультраправих маргіналів. Позиція наскільки безпрограшна, настільки й банальна – хто ж заперечить абсолютність зла насильства бритоголової угорської бидлоти проти беззахисних циганів? Але де ж націоналізми системно пригнічених і замовчуваних меншин? Де націоналізм каталонців із басками? Де Північна Ірландія, де курди з їхніми інфернальними біженськими гетто посеред німецьких міст? Де націоналізм колонізованих народів Британії? Де націоналізм товариша Кастро (у тамтешньої революції ж ноги росли не стільки з класової ненависті, скільки з емоції gringo go home)? Де клубок націоналізмів Близького Сходу? Де надетнічний націоналізм американців? Де фашизоїдний кітч Бєляєва-Ґінтовта і націоналізми народів Кавказу? Зрештою, де наші націоналізми, яких у нас насправді два: стигматизований український і нахрапистий російський, що ховається за риторикою інтернаціоналізму. Адже за накалом пристрастей ми, мабуть, на другому місці в Європі.

Спало на думку, що “естонська” постановка питання була б у нас можливою, коли б Західна Україна була державою-членом ЄС на чолі з Тягнибоком, а львівські модні ліві слушно “проблематизували” домінантний етнонаціоналізм за державні кошти. Але воно так не є, і слава Богу.

А є воно так: українську нішу заповнили “Патріотизмом” групи РЕП під шапкою “На путі к новому інтернаціоналізму”. Чому? Скільки не перечитував, так і не второпав. Націоналізмом там не пахне. Патріотизмом теж. Та й мова есперанто вже придумана. Текст про цю роботу, на відміну від решти, неоковирно-плутаний, як звіт старанного, але не надто обдарованого комсомольця. Якби воно не наше, то я б і не мучився, але ж хотілося зрозуміти в чому ж “прікол” тих ієрогліфів. Зрозумів наступне: творчий колектив поставив собі задачу розробити “критичний” монументальний мистецький твір на тему патріотизму мовою актуального мистецтва… і виконав її. Коли художнику нема що сказати, але дуже хочеться, він починає шифровать –“давайте я вам чуть-чуть пошифрую, а ви чуть-чуть порозшифровуєте…”

І ще про каліграфію. Йенс Гаанінґ – гарячий данський парєнь. Класик. З 2004 їздить на запрошення галерей і пише великими рівними чорними буквами на білих стінах назву країни, яка запросила. Звичайно ж, такий мінімалізм викликає у глядача необмежене коло асоціацій. Як в анекдоті про психіатра і сексман’яка: «Що вам етот ліст бумагі напомінаєт?» 

Ще один старанно виконаний соцзаказ - його колаж зі словом Естонія, вирізаним з естонських газет. Куратор пояснює, що це –“візуалізація присутності національної держави навколо нас”… А для “візуалізації присутності” держави інтернаціональної, мабуть потрібне щось зашифроване… Що ж, тепер хоч знаємо шрифтові вподобання естонських дизайнерів. Залишається сподіватись, що гарячих каліграфістів розвели в протилежні кутки.

Вразив буквалізмом і литовець Аудрюс Новіцкас. Краще куратора тут не скажеш: “Єго проізвєдэніє состоіт із дэсятка флагов, експонірованых сыммэтрічно друг за другом: Літвы, Бэніна, Болівіі, Буркіна Фасо, Камэруна, Конго, Эфіопіі, Гвінэі і Сэнэгала, которыє всэ построєны на комбінаціі трьох цвэтов – красного, жолотого і зэльоного. Флагі размэщєны по хронологічэскому прінцыпу, согласно тому, когда іх цвэта билі об’явлєны національнимі. Літовскій флаг вісіт в етом ряду на трэтєм мэстє, так как эті цвэта сталі іспользовать в 1918 году, на 30 лєт позжэ, чэм в Болівіі.” Красіво ж як! І шифрувати нічого не треба. Воно як в поїзді Таллінн-Москва до націоналізму, тобто до втечі Естонії з “сім’ї народів”. І навіщо це їм було?.. 

Нанна Дебойс Буль – данка, що живе в Нью-Йорку і досліджує звідти історичні трансформації рецептів данських булочок. Сам твір – зображення… булочки. З рецептом і хронологією його мутації під впливом віденських пекарів. Куратор пояснює, що мисткиня “шукає в світі сліди, залишені данцями”… Мисткиню треба терміново знайомить з паном Подерв’янским, бо мутація Гамлєта цікавіша за мутацію булочки. Заодне й про те, шо “наші кругом билі” їй би пояснив. А так - це в кращому випадку Саймон Стaрлінг в прозі, а в гіршому – аматорські досліди. Але кулінарна книга вийшла б цікава, з історичним бонусом.

Відео Артура Жмієвського “Вони” описувати не буду, бо після Документи 2007 воно об’їздило півсвіту, включно з МоМА. Класна робота. Просто і безкомпромісно показує живий зріз польського суспільства свого часу. Це той випадок, коли чесна робота переростає свій контекст і стає універсальною і знаковою. 

А тепер про роботи, які хотілося б побачити: 

Естонець Рауль Келлер прорізав дірку в стіні і вставив туди підзорну трубу, через яку можна подивитися в очі дівчині на картині 1975 року “Естонка”, що висить в постійній експозиції Національної галереї поверхом нижче. Картина ця в Естонії культова, бо “втілює всі кліше про те, що є характерним, важливим і традиційним для естонського народу”. Хороша тонка гра контекстів. Ну і в очі дівчині подивитись завжди цікаво. І трохи страшно. Душевна робота.

Для свого відео полька Йоанна Райковська винайняла совковий літак виробництва 1949 року, що під назвою “Угорщина” возить туристів над Будапештом. Серед запрошених пасажирів були ультраправі вожді, пара гомосексуалістів, євреї, цигани та мігранти з Близького Сходу, Азії та Росії. В принципі - це старий хід Жмієвського з того ж відео “Вони”, тільки в профіль, тобто в літаку. Але все одно цікаво, що робили угро-скіни з угро-геями під шумок совкових пропелерів. І чому різношерсні маргінали взагалі погодилися на роль піддослідних тварин.

Ізраїльтянин Шломі Яффе живе в Празі. У своєму відео він приходить на празький базар, закуповує повний комплект ультраправої параферналії та повертається з базару як неонацик. Но єсть нюанс: продають все це йому китайці.

Повертаючись до теми виставки, мушу сказати, що такий аматорсько-оптовий підхід до чутливої проблеми ставить знак рівності між націоналізмом та нацизмом, позбавляючи права на існування систематично асимільовані та замовчувані ідентичності. А це не що інше, як лиття води на млин імперського неофашизму. 

Слизьку кон’юнктурність “лівих”, що політкоректно озвучують інтереси тих, хто за це платить під виглядом турботи про суспільство, інакше як лицемірством, назвати важко. Насправді тут йдеться про збереження status quo шляхом дозованого випускання пару. Управляємая дємократія… 

Надто все це нагадує західних слуг сталінського інтернаціоналізму типу Волтера Дюранті та пізніших адептів моди на лівизну, які сидячи за кермом червоних Поршів, не помічали мільйонів невинних людей, яких в холодних товарних вагонах везли до Сибіру. За націоналізм.   

Естонський художній музей, Таллінн, Естонія
2 лютого – 25 травня 2010
Куратор: Ріел Артел

Тарас Полатайко - український художник, який від 1989 року мешкає в Канаді. Закінчив Moсковський державний Строгановський університет і Університет Саскачевану, Канада . Представляв Україну на 25 Бієнале в Сан Паулу («З висоти пташиного лету») і Бієнале Інчін, Південна Корея, 2009 («Київський класичний», «В землі головорізів»). В Україні робив проект «ВІН» (ЦСМ, 1999), брав участь у проектах «Бренд українське» (2001 рік, куратор Юрій Онух) та «АУТ» (2010, куратор Тетяна Гершуні). Професор Лесбриджського Університету, Канада.
Вибрані персональні виставки: 
VOLTA 5: Age of Anxiety, Базель, Щвейцарія (куратори Том Мортон, Адам Будак, Джаспер Шарп, Стефані Сміт, Крістоф Досвальд; представляв галерею Пріска Юшка Файн Арт, Нью-Йорк)), 2009; 
«Скотома»,  галерея Пріска Юшка Файн Арт, Нью-Йорк, США, 2009;
«Омани» , Музей Сучасного Мистецтва Монреаля, Канада, 2005;
"Індивізуали", Фундація Антоні Тапієса, Барселона, Іспанія, 2003;
"ВІН", Центр Сучасного Мистецтва "Замок Уяздовський", Варшава, Польща, 2000;
"Кріт", Музей Сучасного Мистецтва Канади, Торонто, Канада, 1997.

Примітки:

[1] Володимир Сорокін, “Голубое Сало”, Ad Marginem, Москва, 1999



Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676