Вийти з матриці

© Яна Фірсенкова10013347 10203471896505908 260759386 n “Я багато чого переоцінила за ці дні, зокрема, цінність людського життя. Війна – це дуже страшно. І якщо до Майдану я би з криком ура уже бігла відвойовувати Крим, то зараз я цього робити не буду. Це й добре, що від нас відколовся мільйон любителів руского міра. Нам з ними не по дорозі” - сказала моя бойова київська подруга, коли я повернулася з земель Дикого поля. І це було, власне, те, чого я найбільше боялась, мандруючи Сходом – що, коли повернусь на Захід, то почую “вони”. На Сході і Півдні я також часто чула “вони”. І, як западенка з досвідом життя в трьох областях (рівненська, львівська, хмельницька), розуміла, наскільки те “вони” не відповідає дійсності.

Я почала працювати філософинею одразу, коли на Майдані перестали стріляти. “Яким ви бачите політичне майбутнє країни?” - питання вперше задала на барикаді на Європейській площі 21 лютого. Боєць відповів: “Має бути лідер. Нормальний, який поведе за собою, порішає. То конєшно може трохи смішно, бо він троха клоун, але я счітаю, що Ляшко молодєц. От він правильно каже – Януковичу вила в сраку. От такий має бути президент”. Щоб не зомліти, я почала думати, чому ж людина вважає саме так, і пішла питати далі. В Українському домі ті ж бійці з закіптюженими обличчями відповідали по іншому – про народовладдя, виборність суддів, різні шляхи оптимізації демократії… Реальність виявилась цілком розумною – в умовах бойових дій потрібен хороший командир, який прийматиме рішення, від вірності яких залежить життя солдата. В атаці немає часу для обговорення і консенсусу. У мирній обстановці, знявши бронежилет, уже можна міркувати, сперечатись і домовлятися. Я б не знайшла цього пояснення, якби у моїй голові жили “вони”. Тупі бойовики, які хочуть лідера. З якими мені не по дорозі.

На Схід покликало бажання бути разом із людьми, з якими я ділю свою країну. Співпережити з ними реальність кількох непростих днів, адже я відчувала, що лінія напруги перемістилась на дальній кордон, у таку собі східну “галичину” - Харків, Луганськ, Донецьк. Місяць в дорозі, 27й вихід із зони комфорту, 32й левел долання страху, зростаючі рівні таємності – коли спочатку знімаєш з куртки символіку, потім викладаєш з рюкзака агітки, потім стираєш сумнівні смс-ки і, перед потягом Донецьк-Севастополь, закриваєш сторінки у соцмережах. А поза цим всім продовжуєш бути з людьми, дослухатись не так до слів, як до їх емоцій і бажань, шукаєш структурні причини, які зумовлюють їхні позиції.

Сказати “вони” завжди дуже просто. Це жест, яким ми формуємо образ ворога, групи, яку ми виштовхуємо за межі нашого світу, а отже, і людськості. З “ними” ми не домовляємось, не враховуємо їх інтереси, не цікавимось і не чуємо. Бо “вони” завжди самі винні у тому, якими вони “є”. А “ми” можемо пишатись тим, якими ми “є”. Хай навіть “вони” у цей час вважають “нас” ідіотами.

Ті, хто начебто "вони" (Севастополь) – це поспільство, яке танцює на площі під балалайку на радостях від приєднання до Росії. Це підприємці, які обдумують як зберегти свій бізнес, коли на ринок зайде крупний російський капітал. Це “общественники”, які формують комітет контролю за силовими органами, щоби боротись з бєспрєдєлом міліції. Це анархісти, які готуються жити в умовах активності ФСБ і закону про екстремізм. Це казаки, які на першому антимайданівському мітингу в 20х числах лютого самоорганізувалися цілком за майданівськими принципами і вимагали люстрацій, однак фокус їхнього соціального гніву ефективно перенаправили. Це люди, які питають, чи не страшно було мені їздити, адже на дорогах великої України бандитизм, і автівки з кримськими номерами б’ють і палять. Лесбійки, які збираються робити місцеве ГО для гомосексуальних пар із дітьми. Це бабусі, які кажуть “Яценюк не умеет править” і бабусі, які виганяють Самооборону Криму – “не надо меня защищать”. І ще багато дуже різних людей, з якими я не встигла поспілкуватись.

Ті, хто начебто “вони” (Луганськ) – це євромайданівський мітинг людей на 50 під маєтком регіонала Єфремова. І друга сторона – сусід Єфремова, старший чоловік, осліплений люттю нападає на український прапор, і його дочка в домашньому халаті, заспокоює і відводить додому. Лідер місцевих сепаратистів Клінчаєв, із хтивим шармом при обіймає за талію і за три хвилини встигає сказати, що він за незалежну цілісну Україну, тільки федерація, і майбутнє Донбасу з Росією. Одесит, який не може відповісти на мої питання (“яким ви бачите політичне майбутнє країни?”), не може говорити взагалі, настільки переповнений агресією. Чоловік з інтелігентним обличчям, який розповідає, як він любить відпочивати в Карпатах і з радістю спілкується українською, але тут їхня земля, і він не хоче, щоб Захід нав’язував свою мову і цінності. Потім був ще проросійський мітинг тисяч на 5 людей. Для більшості з них це був перший мітинг, на який вони вийшли за покликом серця, а не з примусу. Перший досвід громадянської активності, перший проблиск віри у те, що люди можуть щось змінити. Тільки, як сказала луганчанка з іншої, майданівської сторони площі – “Я стою здесь против власти. А эти люди – против меня лично”. Уявити, що ти, звичайна людина, можеш об’єднатись з іншими та здолати всесильну владу збіса важко. Простіше повірити в проплачених бойовиків з відомих країн. І скерувати фрустрацію від власного пригнобленого становища на сусіда.

“Мы против бандитской власти, но не нужно нам навязывать” - каже Схід. І боїться, реально, фізично боїться, що прийдуть бандерівці з автоматами і будуть розстрілювати за російську мову. Вішає триколор і з надією дивиться на “захисницю” Росію. “Чому ми маємо з ними рахуватись?” - каже Захід. “Що Київ зробив для Галичини? Що хто собі сам зробив, те і має. Хай їдуть у Росію”.

“Сам зробив” - я б поставила під питання таку гордість від власного героїзму і заслуги. Розповім приклад із особистої сімейної історії. Мій прадід по материній лінії був переселенцем із Польщі, був заступником голови сільради на Рівненщині, тому що був грамотним. Його розстріляли бандерівці за співпрацю з комуністами. Дід потім казав, що може то були переодягнені енквдисти, бо між собою розмовляли російською. Цілком могли бути і ті, і ті, правди вже не дізнатись. Я виросла на Західній Україні, де УПА вважають героями. І до цієї родинної історії ставлюсь нейтрально. А могла б жити не у Львові, а в Дніпропетровську. Мала б сильний емоційний аргумент щодо “фашизму бандерівців”.

Я веду до того, що, як і всі громадяни та громадянки України, не вибирала дискурсивну матрицю, в якій народилась і виросла. Ту систему смислів і цінностей, які формували мій світогляд. Немає нічого дивного у тому, що більшість львів’ян підтримали Майдан – якщо ти живеш у Львові, ти не можеш його не підтримати. Твоя внутрішня картина реальності вибудувана таким чином, що це майже неможливо. Зрештою, на тебе сусіди криво подивляться, якщо хоча б разок не з’їздиш.

Люди, які живуть на Сході і Півдні, свою дискурсивну матрицю також не вибирали. Після перемоги Майдану їхня внутрішня картина реальності опинилася під загрозою. Саме те, що стосується мови й історичної пам’яті, а “…остальное у вас похоже. Поэтому бросается в глаза именно это”. “Это” не просто кидається в очі – на основі мови та історії вибудовується ідентичність людини, те, якою вона себе і свій світ мислить. Від уявних “бандерівців” іде загроза особистого армагедону, руйнування звичного світу. На фоні такої кризи ідентичності спільні для всіх соціальні питання (“остальное у вас похоже”) зникають із поля уваги. Складно думати про контроль влади, якщо ти відчуваєш саму свою суть у небезпеці.

Чи був Майдан перемогою української мови над російською, Заходу над Сходом, чи його звитяга – у співанні національного гімну і розмахуванні жовто-блакитним прапором? Чи усе ж Майдан створив дещо набагато важливіше – зміну архетипу влади у свідомості людей. Влада перестала бути недосяжним колосом-царем, а стала нарівні з громадянами і громадянками, як щось функціональне, що можна контролювати і змінювати. Така зміна свідомості ще поки не відбулась у головах багатьох людей на Сході і Півдні, та й міщани на Заході, які сьогодні панічно бояться війни, уже нарікають, що “наробив нам той Майдан, не могли вже потерпіти Януковича пару місяців”.

“Чому ми маємо це робити?”. “Хай вони…”. Так хочеться повірити, що є хороші “ми” і погані “вони”, що “ми” окопаємося тут на своїй благословенній і споконвіку демократичній Західно-Центральній Україні, а “вони”, по своєму ж бажанню і внутрішній “суті” відійдуть у Мордор. А потім вибух атомної станції у Південній Америці змінить орбіту планети і впаде всім на голову токсичними дощами. І якийсь божевільний диктатор, з “їхніх”, змінить рисунок материків третьою світовою війною. Але хто такі “ми”? На якій основі вибудовується ця ідентичність, чи приймаємо її неусвідомлено, по місцю народження, чи вносимо у неї свої корективи? “Помирати треба за ту землю, в яку хочеш лягти”, каже все та ж бойова київська подруга. Коли цінністю є своя земля і дискурсивна матриця, “вони” – вороги. Яких треба вбивати, виселяти, ігнорувати, очистити територію невеликого клаптика планети і закрити очі на всі інші. Якщо цінністю є люди і стосунки між ними, тоді важать зміни, які відбуваються у кожній індивідуальній свідомості. Будь-яких людей. У будь-якій країні.

Усю умовність державних кордонів я провідчувала у Севастополі, коли побачила, що мій друг-анархіст робить, по суті, те ж, що і я. Співпрацює з проросійськими правими, так як я – з проукраїнськими правими, бо намагається переспрямувати їнюх активність з воєнного ура-патріотизму на вирішення соціальних проблем. На правила взаємодії, новий соціальний договір, зміну стосунків влада-суспільство. Ми робимо це під різними прапорами, але одне і те ж. Будуємо майбутнє суспільство, у якому ми будемо співжити не лише країну, а всю планету.

Співжиття починається зі свідомого і добровільного жесту відсторонення від своєї дискурсивної матриці. Пізнання іншого. Її/його картини світу і причин та підстав її формування. Пошуку спільних точок дотику. А вони є, сяють і міняться всіма барвами веселки, як тільки ми вимкнемо сліпучі прожектори мови й історії. Обнулимося, як запропонували на дискусії в Донецьку, перестанемо говорити про минуле взагалі, і, з точки теперішнього, подивимось у майбутнє рівності, співпраці та емпатії.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676