Ми всі помремо, а музеї залишаться

© Костянтин Стрілець75539 622883937725908 962805325 n Ми всі помремо, а музеї залишаться. Принаймні, мали б залишитися. Це думка, що рефреном зринає в свідомості в ці дні у Києві. Основні сутички між міліцією і протестувальниками тривають на Європейській площі. Майже упритул до Національної парламентської бібліотеки, Інститутів мистецтвознавства і літератури (та їхніх архівів) Національної академії наук, Національної філармонії і Національного художнього музею України. В повітрі літають пляшки із запальною сумішшю та шматки бруківки, горять машини, міліція стріляє й кидає у протестувальників звукові гранати. Багато поранених. Інституції культури наразі не ушкоджені.

На спочатку несміливі перестороги в соцмережах про те, що неподалік від місця протистояння – ключовий музей країни, раз у раз наштовхувалися на більш чи менш делікатні заперечення, що зараз не час думати про музеї. Батьківщина в небезпеці. Але, хто знає, може, такі гарячі моменти найкращі, аби з холодною головою поміркувати, чи меншає ця небезпека, коли ми зосереджуємося на ситуації тут і тепер, не дбаючи про те, що буде далі, оскільки не час?

Існує апокрифічна історія (бо ж правда, про всіх видатних існують квазіапокрифи) про Вінстона Черчилля: нібито коли йому запропонували зменшити асигнування на культуру з тим, щоб збільшити воєнні видатки, Черчилль запитав: “А за що ми в такому разі воюємо?”. Це сюжет, який варто сьогодні тримати в голові. Як і досить знане з медіа висловлювання про Сирію та вагу її культурних пам’яток: у кожного європейця є дві батьківщини – його власна і Сирія. Ідеться, зрозуміло, про надзвичайну вагу для юдо-християнської цивілізації Європи сирійської культурної спадщини, а також про те, що втрата цієї спадщини безпосередньо болюча не лише для сирійців, а й для всіх культур кола Авраамічних релігій. У тому сенсі, що це артефакти, які свідчать про їхнє минуле.

Пропоную сприймати ці сюжети як засновок перед тим, як перейти до “холодного” як на київські обставини міркування про те, чим є музеї і чому про них варто дбати навіть у моменти гострих політичних криз.
Музеї – це такі інституції, які якнайкраще піддаються мисленню штампами. Ми кажемо, що вони є скарбницями нашої культури й одразу забуваємо про них, як про маловагомі й не дуже потрібні для нашого щоденного життя. І в цьому ключ до розуміння їхньої ваги: те, що зберігають музеї, настільки значне, що воно виявляється неспівмірним з одиничним людським життям. Таким чином, ми, звикнувши мислити в практичній площині, яка в нашій культурі вважається однозначною чеснотою, не можемо осягнути його цінність. А тому збуваємо штампом. Подвійність ситуації музею в тому, що він водночас є сучасною нам інституцією, і діє за вже зниклими принципами мислення. А саме: музей як інституція несе на собі відбиток мислення в категоріях аристократичної культури, всередині якої й було вигадано йогоконцепт.

Одним із найперших вважають заснований у 1759 році Британський музей. Але найближчим до того, що нині вважаємо музеємми, був Лувр, відкритий для публіки із Французькою революцією. Цікаво, що сама ідея відкриття сформувалася ще в часи ancientregime, за часів Людовика XVI, але це тема окремої колонки і зараз, як я писала вище, не час.

Отже, і перший, і другий народилися з аристократичних або королівських колекцій. Як і Національна галерея в Лондоні, і музей Прадо в Мадриді, і Ермітаж в Петербурзі. Всі вони пережили часи, коли музей у своїй діяльності керувався придворним протоколом і аристократичним етикетом. Всі стали репозитаріями багатства, яке інколи не можна оцінити через те, що воно просто уникає ринкової вартості (напр., скільки коштують невиразні як на око не-знавця неолітичні венери? або – навіть краще – проби ґрунтів?), і котре не має власника в повному сенсі слова. Тобто, того, хто має право цілковито розпоряджатися багатством. Може обміняти, продати чи знищити його.

У випадку музею така інстанція просто відсутня. І саме це локалізує музей як інституцію в аристократичній, тобто, нині зниклій, системі цінностей. Як родовий аристократ 18 ст. не був власником родинного багатства у сучасному нам розумінні, а радше його розпорядником із зобов’язанням прийняти багатство від попереднього покоління і передати його, примноженим, наступному (і саме тому такими скандальним були родинні розорення), так і музей (і ми всі) не є власниками його колекції, тобто, багатства. Ми – ті, хто живе нині, є розпорядниками музейних колекцій.

Цікаво, що власниками не є також ні минуле, ані майбутнє покоління. Музейні колекції просто не мають власників у звичних нам практичних термінах. Імовірно, саме з цією вислизаючою природою музейної власності пов’язаний шалений опір музейників будь-яким спробам обрахувати і монетаризувати колекції музеїв, які мали місце в Україні кілька років тому. Знову таки, про це в спокійніший час в іншій колонці. Все це означає, що ми не уповноважені (і ніхто не має таких повноважень – ні в минулому, ні в майбутньому) нехтувати музеєм на користь ситуації нині. 

Не брати до уваги присутність музеїв, бібліотек і архівів у безпосередньому місці конфлікту – означає символічно жити за чужий рахунок. Психологічно це дещо нагадує тенденції позичати нині з тим, аби віддавало позики наступне покоління громадян, узурпуючи таким чином компетенцію інших. А чи ж не проти цього виступи?

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676