Як гартувався стиль, або музейний дзен

skyba Рік роботи Національного художнього музею України на чолі з Марією Задорожною на позір не приніс нічого революційного. Принаймні, нічого, що обіцяв початок цієї історії: з протестами колективу проти перебування на посаді в.о гендиректора Тетяни Міронової, бурхливими громадським радами, дискусіями на сходах і т. ін.

За певним пожвавленням публічної діяльності музею із виставками, лекціями і презентаціями бачимо по суті рутинну музейну роботу, в якій часом важко вловити чіткий смисловий посил. Про що це може свідчити і сигналізувати? Про розгубленість, втому? Не виключено, особливо на тлі непереборних зовнішніх обставин у вигляді підписаного лише на рік контракту й обструкції, влаштованої окремими групами впливу в Мінкультури. Чого лише варта ситуація з відсутністю коштів на охорону та спроба використати на цю статтю витрат (яка завжди вважалася захищеною) благодійних коштів, акумульованих командою музею для цілей розвитку. І це лише одне невелике сюжетне відгалуження у цій історії. Тут так і кортить згадати екстремальну щодо стислих термінів відправку творів із фондів музею (Мурашков, Пальмов, Шовкуненко, Лимарєв) на виставку “Реалізм кольору” до Віденського Künstlerhaus. Зрештою, не буду розводити кавову гущу навколо запитання, чи буде продовжено контракт із Марією Задорожною, як і ворожити на предмет того, хто ж стане наступним директором, адже кандидатур не бракує. Дозволю собі розкіш зосередитися саме на згаданій музейній рутині. 

Надміру перейнявшись прогресивними ідеями світового музейництва, ми (тут маю на увазі критичну і експертну спільноту) завищили градус очікувань щодо українських музеїв і часто-густо сприймаємо ту саму рутину як прикру перешкоду діяльності музею як публічної інституції. Між тим, музей – це весь комплекс проблем і вимірів, як публічних й ідейних, так і вимушено прихованих (як-от фонди, стан будівельних конструкцій та інженерних мереж, штатний розпис і доведений план бюджетних асигнувань).

У тому, що ці проблеми у випадку НХМУ тихо й прозаїчно опинилися на поверхні, і є один із дуже суттєвих результатів роботи закладу впродовж року директорства Задорожної. Адже коли ця банально матеріальна субстанція вперто витісняється із поля уваги, вона перетворюється на психоз (і саме тут корінь багатьох розладів у музейній сфері). Адже, справді, кожному директорові чи директорці набагато легше і приємніше працювати від події до події: з просунутим піаром і яскравими фотозвітами в розділі світської хроніки. Тим більше, що це дуже легко комутується із парадигмою музею як інституції, в центрі уваги якої суспільство. Але ця чудова парадигма дуже часто перетворюється на кон’юнктуру, не додаючи жодного кванту смислу в музейний продукт.

Ну, а детективні (в купі зі шпигунськими) сюжетами виникають навколо музею зовсім не тому, що Задорожна має схильну до пригод вдачу. Радше навпаки, вона є достатньо поміркованим і виваженим керівником. Причину, як на мене, слід шукати в тому, що її стиль роботи разюче контрастує із навколишнім музейним середовищем, де за кожним більш-менш вагомим явищем або інтрига, або авантюра – жоден інший тип зусиль виявляється просто неефективним, особливо на рівні топ-менеджменту. Теперішня система адміністрування культурної сфери сприймає цей стиль як випадкову помилку, такий собі “шифтінг”, що утворив несподіваний пробіл у новітній музейній історії України.

Можливо, саме ретельність та ентузіазм, із яким колектив музею взявся до ведення таких абсолютно рутинних процесів, як бухгалтерія, звітування, штатний розпис і ввела Мінкультури у глибокий ступор. Колишній міністр досі не може збагнути, хто ж за нею стоїть, за пані Задорожною? 

Навмисно вживаю зворот “стиль роботи” замість “стиль керівництва”. Найголовніше, що за цей рік відбулося в НХМУ – це системне налагодження командної гри. В українських музеях, на жаль, вже стала хрестоматійною ситуація, коли новий керівник приводить із собою “молоду команду”, яка у пориві “модернізації” або “наведення ладу” натикається на опір аборигенів. НХМУ у цьому контексті став прецедентом, коли персонал у процесі фахового дозрівання і внутрішньої консолідації створив запит, а у певний момент – і вимогу на якісно новий стиль ухвалення рішень і роботи.

Невелике і по суті приватне опитування співробітників НХМУ дозволяє зробити висновок, що вперше за останні десять-п’ятнадцять років у музеї атмосфера стала сприятливою і конструктивною, коли – цитую колег – “усі знають, що саме і для чого вони роблять”. Звісно, не обійшлося без такої класики жанру, як кадрові зміни.

На атмосферу конструктивності впливає, як на мене, одна із базових і визнаних для співробітників цінностей – спрямованість на постійне професійне самовдосконалення. Ця спрямованість знайшла втілення у серії лекцій, робочих зустрічей, а також у залученні до музею нових висококваліфікованих спеціалістів. Зокрема, команда музею посилилася Юлією Вагановою, яка стала заступницею гендиректора з виставкової роботи та міжнародних зв'язків та Єгором Гладким, який очолив адміністративно-господарську роботу музею.

Нинішній рік щодо гучності виставкових проектів у чомусь програє порівняно з попереднім, 2012-м, однак, безумовно, веде перед у їхній продуманості і якості організації. Наприклад, “Конгрес рисувальників”, курований Павлом Альтхамером, зберігаючи зв’язок із традиційними мистецькими медіумами і практиками, в оригінальний спосіб проінтерпретував їх і залінкував із критичними практиками. Отже, проект “Відкритий музей”, курований Артуром Жмієвським, сприймається як органічне продовження “Конгресу”. Але найбільше значення 2013 року полягає у переформатуванні постійної експозиції, особливо тієї, що стосується XIX-ХХ ст. - тут також варто відзначити зростання якості пропозицій, що надходять від наукових підрозділів музею. До речі, останній раз цей розділ експозиції (який, зрештою, містить чимало культурних кодів, важливих для розуміння сучасного художнього процесу) змінювався ще на початку 1990-х.

Внутрішня дискусія, тему якої можна сформулювати приблизно так: “про що цей музей і яким він має бути у майбутньому” - це ще одна обнадійлива, хоча й неочевидна ознака змін, які відбулися в НХМУ за останній рік. Проект Артура Жмієвського “Відкритий музей”, який відбувся на базі НХМУ, став по суті розширенням корпоративних зусиль музею щодо пошуків власної ідентичності та розробки стратегії. Одним із завдань для учасників воркшопу стало переосмислення місії інституції. Де факто цей воркшоп ще триває, оскільки продовжується опрацювання матеріалів і діалог групи учасників із представниками музею.

Переконливим успіхом команди НХМУ у цьому стало формування клубу друзів музею (“Дружнє коло Національного художнього музею”), яке було здійснене за прозорою і публічною моделлю, яка є нормою в розвинутих країнах.

Досвід цієї та подібних ініціатив НХМУ дозволяє переконатися в системній та повсякденній роботі з музейною матерією і настає, у підсумку, те стратегічне загострення, через яке (не через сувенірну ж крамницю, зрештою) відкривається сподіваний вихід у якісно новий вимір музейної діяльності. І це дуже схоже на практику дзен із пошуком стану раптового осяяння – саторі – яке насправді стає результатом непомітних внутрішніх зусиль.

Не знаю, чи досягнула команда НХМУ й персонально Марія Задорожна стану саторі, але той процес, в якому тепер перебуває інституція, як на мене, найкраще можна проілюструвати такою сентенцією із практики дзен: поки людина (читай – музейник) не стала на шлях пізнання, гори для неї залишаються горами, а ріки – ріками, коли учень на шляху – гори для неї перестають бути горами і ріки – ріками, але коли вона таки досягає розуміння дзен, гори знову для неї стають горами, ріки, ріками. А музей… музеєм.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676