Сто слів на 20 балів

1057215 10151736455264260 602231857 n copy З 2008 року зовнішнє незалежне оцінювання стало обов’язковою умовою вступу до вищих навчальних закладів України. З того часу щоліта звичайні випускники  перетворюються на "учасників ЗНО", від яких офіційна система освіти очікує певного набору знань, а головне – самостійних суджень про життя. ТЕТЯНА ТРОФИМЕНКО – літературна критикиня, кандидатка філологічних наук, заступниця директора Харківського літературного музею з наукової роботи третій рік поспіль перевіряє роботи випускників і пропонує замислитися - чого ми насправді чекаємо від учасників ЗНО й чому цього не отримуємо. У тексті використано автентичні цитати школярів.

Думаю, мало хто з громадян України не знає про існування ЗНО – зовнішнього незалежного оцінювання (в просторіччі – тестування), що його проходять вступники до вишів. Особливо свідомість громадськості бентежить завдання з предмету, обов’язкового для більшості навчальних закладів. Йдеться, звісно, про так зване “відкрите тестове завдання з розгорнутою відповіддю” (воно ж – “власне висловлення”), котрим завершується ЗНО з української мови та літератури. Саме це завдання (використовуючи безнадійно застарілу лексику – твір) перевіряє не комп’ютер, а живі й, не побоюся цього слова, героїчні люди, переважно жінки з педагогічною освітою. Понад тиждень, із 9 до 17 години, у різних містах України, долаючи спеку та задуху, вони оцінюють анонімні власні висловлення учасників ЗНО – наших із вами дітей, братів, сестер, племінників та інших родичів, котрі вирішили отримати студентський квиток і путівку в життя.

Час від часу в соцмережах зринають цілі текстові блоки цитат із власних висловлювань, що дарують користувачам декілька хвилин щирого сміху, а далі – можливість скрушно зітхнути: мовляв, до чого впав рівень начитаності серед сучасної молоді, як нівелювалися цінності, де поділася грамотність (потрібне підкреслити). Справді, скажу з власного досвіду: із більшістю власних висловлень, що їх доводиться перевіряти на ЗНО, можуть конкурувати хіба рукописи “Коронації слова” – як за кількістю помилок, так і за відсутністю логіки та стилю. Однак не лише цей аспект привертає увагу, коли кілька років поспіль перевіряєш ці роботи.

Насамперед важливим моментом є неусталеність критеріїв оцінювання, котрі змінюються з року в рік, змушуючи щиро співчувати вчителям, які щодня мають до діла з підготовкою школярів до ЗНО. Ще минулого року стилістичними помилками вважалися порушення норм милозвучності в чергуванні у-в, і-й-та, з-зі-із, ся-сь – цього року лишилися тільки два перших. До негрубих помилок 2013 року віднесли винятки з орфограм (грубу помилку дає сума двох негрубих), наприклад, спрощення в групах приголосних чи закінчення родового відмінка однини іменників ІІ відміни (якщо учасник ЗНО написав у творі "тижДневий" – це вважається грубою помилкою, якщо ж "песливий" – негрубою й дає змогу написати ще й "хабаря" замість "хабара").

Отож, щоб отримати бодай один бал за критерієм "орфографія та пунктуація", достатньо зробити у творі не більше… 17 помилок (обсяг власного висловлення має бути від ста слів). Насправді ж величезний масив робіт не просто нараховує більше 17-ти (або 11-ти за другим критерієм “лексика, граматика та стилістика”) помилок. Часто складається враження, що всі ці твори ваяє сучасний письменник Михайло Бриних, якому ліньки ставити розділові знаки: "Тому я всіх закликаю, щоб усі рішали свої проблеми краще і невідлажували на потом бо буде дуже погано, якщо невиконувати свої проблеми в часно. А якщо не будеш відкладати свої проблеми на потом то, тобі буде краще і ти побориш свою лінь виконувати різні проблеми і тобі буде і легше жити без своїх проблем" тощо.

Звісно, екзаменатор в оцінюванні завжди має прийняти рішення на користь учасника, хоч іноді людину, котра написала власне висловлення акурат на два аркуші, хочеться потрусити за плечі: тепер ти бачиш, що чим більша робота, тим більше в ній помилок?! З іншого боку, цим же дітям (далі мені хочеться називати їх саме так; попри те, що не всі учасники ЗНО є школярами, дитячий світогляд у суто євангельському сенсі лишається їхньою іманентною рисою) пропонують не писати "в світі" (правильно: "у світі") чи не припускатися таких мовленнєвих помилок, як "ми зайняли перше місце" (правильно: "посіли"). Безперечно, це цілком виправдані вимоги, однак не варто забувати, що такими дрібницями, як тавтології та милозвучність, направду не заморочуються навіть журналісти відомих інтернет-порталів, то ж чого чекати від учнів середніх шкіл Євпаторії чи Жмеринки?..

Інша помітна розбіжність у мисленні учасників ЗНО й фахівців, які складають тестові завдання, полягає в доборі тем, що зазвичай виявляються надто абстрактними. Переломлюючись через наївне дитяче сприйняття, вони породжують чудовиськ, над якими ми весело регочемо в Інтернеті. Кожне власне висловлення має обов’язково містити тезу – згоду чи заперечення запропонованої теми, щонайменше два аргументи на обґрунтування власної думки, а також два приклади – із літератури чи інших видів мистецтва та історії або суспільного життя. А тепер в якості експерименту спробуйте проілюструвати прикладом із літератури тему "Будь-яка проблема – це можливість стати кращим" або "Як добро має перемагати в нашому недоброму світі?". Якщо вам це вдалося, ускладніть завдання й уявіть, що ви – одинадцятикласник, якого з великими зусиллями примусили прочитати хіба скорочений переказ "Війни та миру" і "Тигроловів". Якщо знову вдалося, не радійте – я ще мушу перевірити ваш твір!

Стикаючись із подібним завданням, більшість учасників ЗНО йдуть найпростішим шляхом – написати те, чого, на їхню думку, чекає екзаменатор, якого вони уявляють як “зацофану” вчительку, “мікрорайону нашого жительку”, “небриту й неголену”, для котрої понад усе – любов до Батьківщини та інші невмирущі цінності. Цей підхід можна умовно назвати шляхом нечесності. Головний інструмент – патріотичний, моральний, релігійний та інший пафос, ототожнення себе з абсолютним позитивом, рішуче заперечення всього непатріотичного, неморального та негативного і як наслідок – суцільне лицемірство та фальш.

Так, скажімо, на ЗНО-2013, де пропонували поміркувати про те, чи зберегла книжка свою роль у сучасному інформаційному світі, половина учасників гнівно заперечувала саму можливість заміни  паперового носія цифровим. Сидіння за комп'ютером, мовляв, веде до деградації, а «книга нам друг і помошнік, за допомогою якої ми можемо свободно володіти рідною мовою». Хоча можна легко здогадатися, що коло читацьких зацікавлень цих дописувачів обмежується “улюбленими книгами”, такими як «"Кобзар" і "Збірники різних авторів"», саме вони якнайпроникливіше доводять: “Я важаю, що зараз у нашому світі неможна обійтися без книжок, адже якщо б я ми молодь нечитали книги як би ми здали ЗНО нечитаючи нічого”.

Шлях нечесності провокує появу численних прикладів “із власного життя” на кшталт історії про хлопчика, котрий довго сидів за комп’ютером і помер від деградації, або “з історії” – переважно ламентації довкола гнобленої “нашої неньки України” в різні історичні періоди, зокрема під час Другої світової війни: “Наши предки вбивши себе за ради мене та мого покоління щоб бачив я цю прекрасну землю це яскраве сонечко цю зелену травичку. Обещаю Родіна я тебе не подвіду мій рідний край я буду най кращим сином для тебе бо я потреот свого краю”.

Ідеалізація “золотого минулого” здійснюється за романтичним зразком, коли позитивними рисами наділяються як абстрактні “наші предки” (“вони закривали інших своїми тілами, беззбройні лізли на танки і там помирали”), так і цілком конкретні “наші батьки”, які “раніше не виходили з бібліотек, сидячи там ночами”. Напевно, саме цьому нестримному пафосу й славослів’ю навчають наших дітей у школі? Можливо. Однак для цього їм потрібно знайти час, який у ході підготовки до ЗНО витрачається переважно на те, щоб старшокласники завчили схему “теза-аргументи-приклади-висновок” плюс чергування у-в. Тож не знаю, у який спосіб пафос та нещирість закладаються у свідомість юнацтва – через школу, родину чи на генетичному рівні, – однак їхня наявність є дуже симптоматичною.

Іншим виявом свідомого чи підсвідомого конформізму стає “звеличення геніїв нашого народу”, чільне місце серед яких посідає, звісно, Тарас Григорович Шевченко (“за його життя в нього було стільки засланів, що й на пальцях перерахувати не можна, але він також боровся з цими проблемами, він не закинув своє письменцтво, а продовжував писати і писав все краще і краще, ця видатна людина прошла крізь вогонь і воду і незважаючи на це ставала кращою і кращою людиною”). Навіть не пам’ятаючи, до чийого твору ти апелюєш, можна вжити перифраз “твір відомого українського генія” або “надзвичайний твір відомого українського діяча”; приписати авторові власні слова (“Як писав великий письменник Тарас Шевченко, "люди стануть добріші, люди стануть миліші, але треба чекати, чекати довго, дуже довго"”) або взагалі вигадати й письменника, і твір – головне, щоб вони "навчали" правильним речам.

Десь у той момент, коли фантазія “вимикає” соціальні, релігійні чи гендерні обмеження, учасник ЗНО може виявити суто дитячі наївність та безпосередність, котрі теж часто смішать, однак імпонують значно більше за правильні й вивірені, написані за схемою твори відмінників. Звісно, від таких робіт не варто чекати ідеальних прикладів із літератури (ці діти часто посилаються на прислів’я, казки та Біблію), історії (“Особисто я вважаю, що не будь-яка проблема може покращити життя... взяти, наприклад, нашу Україну: скільки проблем і все одно від цього краще не стає”) та особистого життя (“Я завжди буду пам'ятати мамині слова і мультики”), проте звучать вони щиро настільки, що в іншому контексті могли би сприйматися як сарказм (“Зараз я багато чую: "Добро завжди переможе. Поставить навколішки і жорстоко вб'є").

До речі, зрідка, але межа може бути подолана: окремі відчайдухи, котрі знають, що на високі бали за власне висловлення можна не сподіватися, намагаються різати правду у вічі (“Я зовсім не готувався до іспитів тестування я проводил весь свій вільний від безробства час, в інтернеті. Нам інформаційним людинам байдуже що колись написав Іван Франко ми хотім сміятися, їсти, спати”), натякаючи, що у пеклі мусять горіти й Іван Франко, і екзаменатори, і система освіти в цілому.

Що ж – юнацький протест проти світу, котрий навчає писати твори за певною схемою, цілком можна зрозуміти. Можливо, обираючи стратегію написання власного висловлення, кожен із учасників приймає одне з перших у своєму житті проблемних рішень: напишу вам так, як ви нібито того хочете, – і відчепіться! Бо ж у свідомості дитини текст на сто слів – це великий подвиг, а саме ЗНО – неприємний, але минущий момент, який треба лише перетерпіти: “Дуже багато треба писати тисячі слів. Ось це не дуже гарно з боку Міністерства освіти. Ось навіть наша держава не дає спокійно жити, весь час щось сиплять мені на рану. А я все одно буду йти до кінця і радіти життю”.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676