Санітарний мінімум

Lviv01 Кожного разу в таких ситуаціях я почуваюся дещо ніяково: одна справа пояснювати маленькій дитині, що зуби треба чистити щовечора й щоранку, а інша – пояснювати те саме дорослим людям. Ба більше – дорослим, освіченим, активним. І навіть лідерам думок.

Сам факт того, що Мустафа Найєм номінував блоґ Олени Білозерської на міжнародний конкурс The Bobs викликав і викликає здивування та ніяковіння. Втім, цей факт я ще можу пояснити тимчасовим запамороченням, магнітними бурями та іншими ірраціональними чинниками. Подальша дискусія викликає відчай. Я суттєво недооцінювала масштаби хаосу в головах не просто співвітчизників, а найпоступовішої, здавалося б, частки спільноти. Не йдеться навіть про деталі дискусії, натомість про її рамки, про уявлення, що може, а що не може бути дискутованим, про картину світу загалом.

Насамперед шоком є означення “донос” та “стукачество” щодо петиції, що її підготував Андрій Манчук та його колеги. Ці поняття – “донос” і “стукачество” – доречні або в лексиконі кримінального світу, або там, де є велика репресивна машина та жертви цієї репресивної машини, як, наприклад, за тоталітарного режиму. Тобто, “донос” і “стукачество” передбачають, що ті, хто мають монополію на застосування примусу й насильства, є несправедливими та ворожими, і відповідно співпраця з ними є зрадою та браком солідарності, а будь-які спроби їх обдурити – добрим вчинком. Тобто в уявленні обурених листом проти номінування блоґу Білозерської журі є представниками ворожих сил, проти яких “ми” мусимо солідарно виступати. “Наші” проти “німців”, одним словом.

Далі дискусія чомусь набуває ознак дискусії про свободу слова, так, ніби рішення Deutsche Welle мало вирішувати, чи має блоґ право на існування, не беручи під увагу, що йдеться про заохочення, визнання. Жодної загрози праву Олени Білозерської висловлюватися не було, тому пафос дискусії свідчить або про нерозуміння ситуації, або про свідоме маніпулювання.

У чому ж насправді була суть дискусії? Номінування та перемога блоґу у конкурсі за фактом є одним з елементів самопрезентації спільноти у ширшому контексті, способом сказати світові “ми ось такі”. І насправді це була дискусія між тими, хто погоджується/бажає саме такої самопрезентації, і тими, хто проти неї. Спочатку петицію надіслали другі, потім контрпетицію – перші.

У мене насправді немає питань до Білозерської. Гасло її блоґу “Знаю, як треба” я відчитую як чесне визнання небажання переглядати свої засновки та чути інших, зміст та загальний тон блоґу моє припущення підтверджує. Зрештою, її реакція на рішення журі також: це чітка й зрозуміла картина світу, в якому є дві точки зору – моя і неправильна. Якщо хтось виступив проти мене, то це, очевидно, вороги. Як і у тих, хто вірить, що Землю захопили марсіани, увесь світ поділяється на тих, хто в це вірить, та, власне, марсіан.

У мене натомість є запитання до тих учасників дискусії, хто вважає, що блоґ деномінували несправедливо через “погляди”. Чи ви у ваших головах класифікуєте фото, на якому авторка блоґу позує як клієнтка чорношкірого чистильника взуття у готелі “Дніпро” як “погляди”? Чи ви класифікуєте її коментар під цим постом “Ця людина принизила себе сама, влаштувавшись на таку роботу. Мабуть, ця робота їй подобається. Бо інакше вона давно б з неї пішла“ як „погляди“, рівноцінні якимсь іншим поглядам? Чи “поглядами” вважаєте її схвалення нападу гопоти на літературну презентацію (“ту акцію вважаю стовідсотково правильною“)? Або ось, про виставку в PinchukArtcentre: “ідеальне вирішення такої проблеми – мати владу або бодай достатній вплив, щоб тихенько забороняти подібні експозиції“. Це також “погляди” – одні з численних, розмаїття яких маємо боронити? (Сама Білозерська, як бачимо, до розмаїття ставиться вельми скептично.)

Так само можна сказати, що людина, яка не приймає душ, не чистить зуби та не змінює білизну, робить це, бо в неї такі погляди. Гаразд, може, “релігія не дозволяє”. Навряд чи багато знайдеться тих, хто вважає, що таку людину треба бодай якось обмежувати в її правах. Але наскільки приємним буде спілкування з нею? І чи хотіли би ви, аби ця людина готувала вам їжу? Чи представляла вас у складі іноземної делегації?

Більше за сам факт номінування блоґу Білозерської мене бентежить безсистемність уявлень про те, що може і що не може бути дискутованим. Якщо українські лідери думок вважають припустимим, що блоґ, який схвалює насилля, може репрезентувати Україну, що можна це втюхати інституції, яка існує, між іншим, коштом німецьких платників податків, тобто добряче цю інституцію підставивши, а потім шкодувати, що не вдалося намахати німецьких лохів, то у нас з вами серйозні проблеми. Це не тільки невідрефлексований ізоляціонізм (тож не треба потім з погордою дивитися на бабусь з антинатовськими плакатами – ви в глибині душі такі самі, як виявилося), але й трагічне нерозуміння своєї країни і світу. Бо інакше бодай серед цієї спільноти найяскравіших, найвдумливіших, найвпливовіших, існував консенсус про неприпустимість схвалення насилля, повне його виключення з порядку денного, бо насилля нищить простір для усіх поглядів – правих і лівих, консервативних та радикальних.

У цей час та для цієї країні насилля – це кнопка “delete”. І саме цей бардак у головах “лідерів думок” дозволяє узурпаторам влади в країні проводити “мітинги антифашистів”, тобто брати на себе ініціативу у визначенні системи координат. Тим прикріше, що відповіддю на цей воістину орвелівський крок протягом кількох останніх днів була легковажна іронія над черговою узурпацією – цього разу поняття “антифашизм”, мовляв, якщо вони “антифашисти”, тоді ми “фашисти”. Фактично події 18 травня є вінцем нашої дискурсивної безпорадності. Ми добровільно віддаємо право називати біле чорним, а чорне білим. Тобто добровільно віддаємо покидькам чи не останнє, що нам лишилося – артикулювати межу між добром і злом.

Повторю ще раз: мені загалом зрозуміла картина світу авторки блоґу, навіть жест із чистильником взуття доволі передбачуваний – дєдовщина вульґаріс. Натомість весь діапазон схвалення її номінування та жалю за деномінуванням, цькування авторів петиції (вони ж “ліваки”, а це ясна річ, куди гірше за погромників книжкових презентацій, правда?), бачу часткою значно ширшої проблеми: загальної втрати чутливості, яка спричинює потребу щоразу сильніших подразників, западання у дикунство, коли політичний дискурс підміняється парадом фриків. Найпромовистіший і найвідоміший приклад – шоу Савіка Шустера, яке, здається, довело цю тенденцію до екстремальної точки. Але також – блоґи Фаріон та, донедавна, Чаленка на “Українській правді” поруч з цілком пристойними людьми та вдумливими матеріалами. Ми справді не можемо накидати іншим свої уявлення про нормальність чи ненормальність, але ми можемо пильнувати свої власні мотивації. Що змушує вас шерити Корчинського у фейсбуку, якщо в інтернеті море мудрих, компетентних і цікавих текстів? Що, як непомічена вами деградація? Потреба щоразу сильніших емоцій та щоразу менших інтелектуальних зусиль?

І не кажіть, що це питання поглядів. Це питання дотримання елементарної гігієни, питання гідності, це питання припустимості співіснування на одному гектарі з агресивним невіглаством, це питання міцності шлунків. Що далі у вашому раціоні, кохані мої лідери думок? Нелегальні собачі бої? Відео з записами зґвалтувань?




Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676