Ніцше, жратва і ми

yermolenko
Между бледной землею и темным небом как попало лежит жратва
Володимир Верлока, Большая жратва

Der Mensch ist, was er isst, "людина є тим, що вона їсть", – говорив німецький філософ Людвіґ Фоєрбах. 

Його сучасник, французький історик Жюль Мішле, дотримувався схожої думки: "колективні душі" народів визначаються їхньою землею, тобто кліматом та їжею, яку ця земля продукує. Французи найбільше люблять хліб; зернові ж багаті кремнієм, що пояснює "твердість" та мінеральну "сухість" французів, вважає Мішле; англійці ж – народ вологого ґрунту, трав, якими харчуються їхні вівці; вони люблять баранину і є за своєю суттю холеричними, "пишними" та "пихатими", немов ковдра, роздута від вологи.

Фрідріх Ніцше, який народився через рік після того, як Фоєрбах опублікував свої "Основи філософії майбутнього", був у питаннях їжі продовжувачем цього "гастрономічного повороту". Філософія будь-якого філософа – це його автобіографія, писав Ніцше у "Веселій науці"; і в цій автобіографії шлунок і травлення відіграють не останню роль. Ніцше відкриє для Європи новий стиль філософування: гастро-антропологію, гастроантропоскопію.

Чому німецька філософія така важка? – Тому що німецькі філософи відчувають важкість у шлунку; хіба танцюватимеш у своїх текстах, коли твій раціон – пиво та картопля? Як стати легким філософом, філософом танцю, філософом спеки, філософом півдня? – Треба спочатку переглянути свій раціон. Їсти легке, їсти мало, відчувати голод. Жити натщесерце.

Усе було би добре, якби шлунок не був найслабшим місцем самого Фрідріха Ніцше. Регулярні шлункові розлади, діарея, блювота, поряд із сильним головним болем та слабкими очима – ось його найчастіші симптоми. Ніцше вірив, що здоровий шлунок – це ключ до здорової філософії; але сам він був гастрономічно хворим, безнадійно хворим. Він був не створений для їжі, для "раціону"; його організм не мирився зі "жратвою", він відкидав її, він не міг сприйняти тієї "простої істини", що для виживання треба постійно жерти.

Чи розумів Ніцше ті знаки долі, які йому подавала його хвора система травлення? Чи не була його мізантропія, його інтелектуальна елітарність, його прагнення бути "шість тисяч футів над рівнем людини" та дихати "повітрям вершин" – наслідком цього великого гастрономічного розладу? Наслідком того, що його тіло не сприймало світ довкола – не сприймало, передусім, гастрономічно, на рівні харчування, на рівні елементарного обміну речовин?

Життя ж, мовляв, є великим хижим звіром, феноменом гастрономічним: боротьбою за існування, взаємним полюванням на білки-жири-вуглеводи інших, твоїх жертв, твоїх свійських тварин, твоїх ворогів. Так думало ХІХ століття; так ще більше думає наша епоха.

Шлунок Ніцше, його хворий стравохід – чим це було, як не великою відмовою його тіла брати участь у хижому полюванні на інших? Чим було його повстання проти Шопенгауера та Ваґнера з їхньою вірою про велику силу "Воління", яке пожирає індивідів, – як не відмовою коритися цій хижій силі, що жадає нових жертв і ніяк не може зупинитися?

"Людина є тим, що вона їсть", звісно; але її суть визначається також і тим, що вона не їсть, що вона відкидає, що вона відмовляється "пропускати через себе", тобто через свій гастрономічний цикл, перетворюючи живих істот на купку смердючого лайна. Не лише в сенсі власне харчовому – а й у сенсі символічному.

Ми живемо у світі, де "жратва" стала нормою. Люди жеруть, не замислюючись, багато й до нестями; жеруть постійно, безупинно, не тільки продукцію супермаркетів, але й один одного й самих себе, вичавлюючи життєві сили своїх ближніх і дальніх – здебільшого через дрібниці.

Живемо у світі, де від "жратви" до "срачу" – один маленький крок, адже обидва – частинки одного ланцюга. У світі, чиї закони є більше гастрономічними, ніж просто біологічними: виживе той, хто зжере найбільше; королем світу буде великий Оґр: страшне чудовисько, що погано бачить, але має добрий нюх і слух, – і безумний апетит. Жери, або зжеруть тебе.

Ніцше, на відміну від багатьох сучасних людей, не хотів бути хижаком. Сміятися з інших – так; долати інших – так; "філософувати молотом" – так; атакувати символічних батьків – так. Перемагати, навіть символічно "вбивати" у своїх текстах, визнаючи гідність суперників, віддаючи їм шану, розсіюючи їхній попіл по світу, показуючи всім, якими вони були добрими воїнами.

Але ж не жерти їх.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676