Тільки радість

ermolenko "Я є живим термометром", "ein lebendes Thermometer", – писав Ернст Теодор Амадей Гофман, творець "Кота Мурра" та "Еліксирів сатани".

Гофман був одним із письменників-термометрів, письменників-барометрів: його тіло відчувало зміни погоди, немов тіло птаха, що відчуває наближення дощу.

"Мій настрій", – напише він, – "є найпершим передвісником погоди". Капризи погодних умов спричиняли напади ревматизму та різкі зміни кров’яного тиску – так, ніби тіло цього нового "Амадея" було великим пристроєм для запису, інтимним щоденником самої природи, що фіксує на ньому найменші зміни.

В усьому іншому Гофман був колекціонером хронічних хвороб. Уже з дев’ятнадцяти років його регулярно переслідують міґрені та кровотечі з носу. Соннота вдень, безсоння та активність уночі. Далі – регулярні головні болі, плеврит, хвора печінка, часті застуди та гарячки, ларинґіт, проблеми з травленням, діарея, психічні аномалії, напади страху, відчуття близькості божевілля. У його щоденнику ви часто знайдете записи про "страшний головний біль", "несамовитий головний біль", "нестямний головний біль". Часто навпроти дати у щоденнику пише лише одне слово: "хворий".

Окрім фізичного болю – "напади божевілля" ("чому я день і ніч думаю про божевілля?" – запитує він себе в одному з записів), від якого рятується за письмовим столом, відчуваючи в писанні ледь не фізіологічну потребу. Його, як він сам скаже, "духовні випорожнення" (саме так, geistige Ausleerungen) є "кровопусканнями" (Aderlass).

Писати, аби не збожеволіти; писати, аби не відчувати болю – це рецепт Гофмана; бачити в його текстах сліди психічних кровопускань – рецепт для його читачів: тут усе треба сприймати всерйоз, навіть жарти.

***

Міґрені, головний біль, розлади шлунку, діарея, гостре реагування на погоду: усі ці симптоми Гофмана через півстоліття матиме Ніцше. Окрім них він також страждатиме від болю в очах і серйозних проблем із зором. Сто двадцять днів повної недієздатності на рік; двісті днів "часткової дієздатності", лише від п’ятнадцяти до сорока днів повного здоров’я на рік: ось фізіологія Ніцше в найтяжчі роки. 

Творчість творця "Заратустри" – це спроби пошуку маленької території здоров’я між цими періодами хвороб; це філософія, де здоров’я є винятком, неочікуваним дарунком. Філософія, подібна до його власних довгих подорожей між засніженими вершинами Енґадина: серед ландшафту, де легко загинути, де поверхня, яка тримає тебе серед живих, слизька та непевна, де можна впасти та застудитися; де ти перебуваєш серед клімату, який вимірює твій власний інстинкт самозбереження. "Той, хто вміє дихати повітрям моїх творів, знає, що це повітря вершин, здорове повітря. Треба бути створеним для нього, інакше ризикуєш застудитися", – скаже він в "Ecce Homo".

Ніцше створить зі своєї хвороби свою філософію. Філософія здоров’я, "священного Так" та утвердження життя були єдиним шансом цього хворого тіла, що було готове розсипатися на мільйони безпомічних часток.

У "Веселій науці" він напише, що філософія є завжди продуктом тіла, фізіології, анатомії того, хто її створює. Він зробить усе, щоб переписати історію європейської культури з цієї нової перспективи: філософія є продуктом тіла, механікою його фізіології; ми мислимо так, як харчуємося, ходимо чи займаємося коханням.

Але сам Ніцше створить філософію, що повставала проти свого власного тіла, шукала йому альтернативу. Його філософія була відчайдушною спробою схопити в повітрі те, що віднесло би його подалі від своєї матеріальності, цих гострих нервів, цієї тяжкості та похмурості. Подалі від хвороби – до танцю, легкості, півдня, сонця.

Ніцше думав, що філософія є голосом тіла; але його власна філософія шукала істин, про які його хворе тіло мовчало.


***

На відміну від творця "Заратустри", Гофман не був філософом своїх хвороб. Він не пише у проміжку між ними, як Ніцше; він не створить свого персонального міфу людини, що залишилася здоровою всередині попри деструкцію тіла. Із хворобами він живе паралельним життям: ніби існує незалежно від своєї тілесної оболонки. У гарячці чи з головними болями, у ліжку, він пише не менше, а часом навіть більше, ніж у добрі часи.

Його душа житиме паралельним життям навіть тоді, коли тіло зустрілося зі своєю останньою хворобою. В останні місяці перед смертю у Гофмана прогресує поступовий параліч усіх частин тіла; скрізь він відчуває нестерпні болі. Коли параліч дійшов до шиї, він перестає відчувати біль і думає, що нарешті одужав. Це був початок кінця, який Гофман сприйняв як просто початок. За чотири тижні до смерті він намагається повернути собі життєву силу за допомогою дивної операції: припікає розпечене залізо до тіла. Тоді він уже нічого, напевно, не відчуває.

Але у творчості нічого не зупиняється. В останні дні він диктує "Кутове вікно": паралізований, сидячи перед вікном, він дивиться на берлінський ринок, намагаючись відгадати історії людей, яких він бачить: останній жест любові до людей та до їхнього множинного, суєтного, але часто дивовижного життя, яке ховалося в душі цього любителя страшних оповідань.

***

В одному з листів Гофман напише, що його тіло настільки хворе та безпомічне, що він невдовзі "залишатиме його вдома". У світі, який він створює, тілами можна обмінюватися, як одягом чи різдвяними подарунками.

Медард і Вікторин з "Еліксирів сатани" є ідентичними двійниками: їх плутають, приймають одного за іншого – так, ніби один краде тіло іншого. У Еразма Спікера демонічна і зваблива Джульєтта краде відображення – немов зовнішній вигляд є аксесуаром, який ви берете з собою, виходячи на вулицю. За допомогою магічних винаходів Джузеппе Коппола, "пісочний чоловік", краде очі (і душі) своїх жертв, вдихаючи ці вкрадені душі у штучні тіла своїх ляльок. Крихітка Цахес краде в інших їхні зовнішні риси, їхні таланти та їхні тіла: ніхто не бачить потворності цього карлика, що ховається за чеснотами тих, кого він обікрав.

Гофман будує світ, де тіло можна "залишити вдома", вкрасти й обміняти з іншим. Де тіло є не фатальністю, а непевною оболонкою, яка нам не належить і яка невдовзі втече з наших рук.

Ніцше будує світ, де тіла ніколи не можна позбутися. Світ, де тіло завжди стоїть за спиною духу, є його демоном, його співавтором, його тінню. Де тілесна оболонка є темним підґрунтям, яке нашіптує нам наші думки. "Залишити тіло вдома" неможливо; неможливо також позбутися свого відображення, як Еразм Спікер, чи своєї тіні, як Шлеміль. Ніцше візьме своє тіло з собою, він показуватиме його всім – але тільки для того, щоб довести, що зміг від нього звільнитися.

***

Гофман і Ніцше були людьми, для яких здоров’я було дарунком, а не даністю. Тим, що ти інколи отримуєш, але чого ти здебільшого позбавлений.

Їхні ситуації були схожі; їхні відповіді були протилежними. Ніцше спробував зробити зі своєї боротьби з хворобою свою філософію. Гофман спробував "залишити тіло вдома" та створити естетику, де тіл немає, де їх можна втратити чи загубити.

Утім, обидва мали одне базове відчуття, спільну точку відліку. У цій точці вони зустрілися, хоч і пішли у різних напрямах. Їхня тілесна нестабільність, рідкісність здорових станів була для них підказкою, божественною чи демонічною.

Ця спільна точка – це відчуття того, що радість не є чимось, що буде завжди під рукою. Що вона схожа на сонце, яке виходить після кількох днів затягнутого хмарами неба. І якому по-справжньому радієш тільки тоді, коли його відсутність провокує реальний фізичний чи душевний біль. Біль, який обоє відчували.

Це відчуття того, що по-справжньому гострою і щирою радість буде тільки тоді, коли вона не буде постійною. Що біль та нещастя є хитрістю радості, яка знає, що вона перестане бути людям дорогóю, щойно вони до неї звикнуть.

Що радість неможлива, якщо є тільки радість.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676