Чому нам потрібен інший? Нотатки з сербської глибинки

myroniuk1
У дешевому рейсі з Риму в Бєлград я зачепила розмовою віолончеліста, який, думалося мені, їде на той самий ворккемп, що і я. Виявилося, що він англієць чи, радше, лондонець і насправді летить до своєї дівчини-сербки на побачення. Коли настала черга зізнаватися where I am from – він одразу згадав про своїх друзів, які робили музику для документального фільму "Odessa Girls", де йдеться про індустрію українських наречених "на експорт". "Непоганий початок", – подумала я і, своєю чергою, поділилася сумнівами щодо того, чи мене взагалі пропустять у Сербію через кілька незначних деталей. Річ у тім, що не так давно українцям скасували візу до цієї країни, але з попередніх походів за наклейкою в паспорті я добре запам’ятала маленьке оголошення у посольстві на вулиці Волоській у Києві. Воно вимагало від українок до 45 років довідку з місця навчання, роботи або свідоцтво про одруження. Я хвилювалася, чи не відмовлять мені у в’їзді у зв’язку з ненавмисним невиконанням усіх вищевказаних вимог. Це якось вже трапилося в мене з однією із північно-африканських країн. Там аргументували свою відмову риторичним запитанням: "А що українка сама робитиме у нашій країні?".

Цього разу до Кошьєріца, що у Західній Сербії, мене запросила знайома, з якою ми брали участь в одному освітньому проекті. Вона є лідеркою перформативного воркшопу на мистецькому таборі, який проводить молодіжна організація К-Town Group. Волонтерський проект триває 2 тижні й об’єднує 5 майстерень із музики, інсталяції, вуличного мистецтва, перформансу й театру для дітей. Його мета – підготовка культурної програми для чотиритисячного містечка, де немає жодного музею, зате є офіс туристичної інформації, працівники якого розмовляють тільки міжнародною сербською.

Тут важливо зазначити схему фінансування цієї події, яка, до слова, цього року була на межі зриву. Зазвичай організація отримувала невеликий бюджет від європейських фондів або від місцевої влади, однак цього року все стало можливо за допомогою формули краудфандінгу. Організатори, не отримавши запланованої суми, звернулися до колишніх учасників табору з проханням допомогти цьогорічній події. Долучились і місцеві волонтери, котрі погодилися поселити в себе гостей на весь період кемпу. Фактично всі зібрані кошти оплатили харчування у місцевому «ресторані» та проїзд до столиці на фінальні покази.

Згодом стала зрозумілою суть такої потрібної назви цьогорічного табору – "Адаптація", котра для прибулих художників мала стати інструкцією з інтеграції до нової культури та буднів досить закритої міської громади. І, навпаки, для місцевих табір став черговим тестом на пізнання і прийняття іншого. Специфіка Кошьєріца в тому, що його населення на 99,999% – гомогенне. І решта 0,001% – це 2 українки, котрі не так давно переїхали сюди через сімейні обставини, та сім’я китайців, яка, як годиться, відкрила в центрі перший китайський магазин із метафізичною назвою "Магазин". Після війни тут немає не те що боснійців, удень із вогнем не знайдеш жодного представника ромів, що для Сербії дуже незвично.

Це містечко стало стратегічно важливим місцем для міжнародного табору, аби поставити питання про відкритість громади, досі враженої травмами війни і наразі позбавленої досвіду взаємодії з іншими культурами та релігіями. Інтервенції, вуличні інсталяції, графіті на сірих стінах публічних установ часів Тіто мали стати органічною частиною урбаністичного пейзажу, символом співіснування та порозуміння не тільки культур, а й художніх практик. Оглядаючи фінальні проекти учасників, мені спадали на думку роботи "Мінарет" та "Вітання із Алей Єрусалимських" Йоанни Райковської, яка працює з подібною тематикою стосовно поляків.

Попри те, що табір збирає волонтерів уже водинадцяте, серед місцевих відбулася відчутна еволюція ставлення до "чужинців": від зачарування й остраху до відсторонення. Таку реакцію мешканців загалом можна пояснити, по-перше, мовним бар´єром, по-друге, учасники здебільшого проводять час разом, облаштовуючи власне гетто зі своїм дрес-кодом та етосом. Але найбільший конфуз, мабуть, спричиняло мистецтво, яке, м’яко кажучи, не заторкувало жодних струн душі місцевого населення.

Зауваживши тенденцію марґіналізації художників, організатори взяли курс на винайдення нових трюків, які пожвавили б спілкування з жителями Кошьєріца. Тому в завдання кожного з майстер-класів були включені художні вилазки в місто у вигляді одноденного карнавалу з дітьми, гри в лотерею у стаціонарному будинку для старших людей, міжнародна вечеря тощо. Це ті заходи, що не потребували знання міжнародних мов чи особливих навичок: діти й підлітки були готові годинами виконувати завдання кемплідерів, вистоювати черги за порадою у створенні мозаїки і чесно приходили на всі оголошені заходи табору. Варто було батькам поглянути, як їхні діти бавляться разом посеред міста, переповнені радістю, і намагаються навчити сербської іноземців, їхня настороженість щодо "карнавалу без приводу" відчутно зменшувалась. Зайвий скепсис серед мешканців розвіювали кілька місцевих небайдужих, котрі влаштували "толоку" з учасниками майстер-класу з інсталяції, побачивши, що в тих зовсім немає інструментів для майстрування публічної бані. Тут не так важливо було, чи стосується цей об’єкт мистецтва, ціннішим був досвід буття разом і конструювання спільного (блага).

Зважаючи на цю біографію стосунків між спільнотами, у майстерні з перформативних практик, що складалася з семи людей, вирішили не влаштовувати салонних показів для кількох одиниць призвичаєної аудиторії, а йти в народ.

"Pijacaranie", або "Посиденьки", задумувалися як інтерактивна інтервенція, що в матриці ринкових стосунків намагалася розвинути альтернативний спосіб комунікації між відвідувачами: а саме, через розподіл їжі, приготовленої з подарованих інгредієнтів. П’ятничного ранку ми, як годиться для базарного дня, були на ногах і при параді вже о 6 годині. Нам вдалося окупувати одне з центральних торгових місць на ринку, і ми одразу розгорнули свою діяльність із приготування типового каталонського сніданку "пан тумака".

Ідея полягала в тому, що відвідувачі ринку мали для початку спробувати нашу страву, а пізніше долучитися до добровільних пожертв у вигляді овочів і фруктів для наступних страв. Проте, майже всі, кому пропонували спробувати наш частунок, відмовилися: деякі хвилювалися, що доведеться платити, інші – конформно наслідували приклад сусідів, дехто навіть параноїдально відхрещувався, наче їм пропонують миш’як. Настала драматична пауза в наших стосунках. На наступний салат, здається, навіть сподіватися було даремно. І – о, чудо! Наша сусідка-бабця, котра продавала домашні помідори, зробила першу інвестицію в наше починання, публічно прорекламувавши свій вчинок навколишнім, і після цього мало не всі продавці відчули за свій обов’язок підтримати іноземних кухарів. Наш винайдений салат, що складався з помідорів, огірків, червоного та зеленого перцю, селери, смаженого кабачка, цибулі, домашнього сиру, яблук й оливкової олії, та фінальне шоколадне фондю успішно мігрували ринком і, здається, лише кілька осіб залишило свої порції, нарікаючи на діабет. Після цієї напруженої групової динаміки продавці вже розповідали телефоном про те, що в них тут з’явився "позоріште", тобто театр. Деякі питали, чи повернемось ми наступної п’ятниці. Ми не стали вносити у цей досвід термінологічну ясність, чи то плутанину, і повернулися наступного тижня, аби тільки віддати учасникам роздруковані фото з нашої акції і нагадати, як легко можна розумітись без мови і динара.

Із Сербії в Україну ми їхали автостопом із подругою з Японії. Проїхали Чернівці й зупинилися на кілька днів у Коломиї. В поглядах перехожих можна було бачити всю гаму реакцій на незвичну іноземку: від посмішок, тикання пальцями до реплік типу "чайнатаун", які показали глибоку освіченість колись мультикультурного міста. Після подорожі Балканами Юмі дещо зрозуміла ксенофобські настрої та постійно винаходила комічні тактики ігнорування неприємних ситуацій. Вона також цікавилась, чи існують в Україні мистецькі волонтерські ініціативи, бо їй хотілося пожити тут довше і розповісти українцям про різні японські анімаційні техніки. Поки я напружено згадувала якісь схожі проекти, ми йшли головною вулицею до сцени, де проходив щорічний концерт до дня міста. Ліворуч ми минали свіжовідкритий пам’ятник Великому Каменяреві, далі – трафаретні відбитки від представників Бандерівця, що закликали "вражою злою кров’ю землю окропіте", і нарешті – наблизились до постаменту Шевченка, навпроти якого символічно розташувалась сцена. Красива ведуча у напівпрозорому платтячку оголошувала наступний караоке-номер місцевої зірки й заводила публіку заключним щастям, яке мало постати в іпостасі Іво Бобула.

P.S. Намагаючись вписатись у життя Кошьєріца та місцеву естетику, я пішла до перукарні "SunSet". Там мені зробили "красиву зачіску", а знайома сербка підібрала макіяж і одяг "у стилі". Фото робив місцевий фотограф із фотосалону, котрий мені диктував пози та вирази обличчя. Я хотіла всього лише стати "однією з них" у вітрині фотосалону, де виставлені фото місцевих мешканців, не привертаючи особливої уваги до своєї персони. Коли наступного дня я побачила "результат" і вітрину, то зрозуміла, що стала жертвою сексистської реклами власного ж арткемпу.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676