Вони все одно не знають!


Я ціную те, що в Києві існує PinchukArtCentre. Я ціную те, що можу побачити роботи Метью Барні, Тіно Сегала, Аніша Капура, Джефа Кунса…в своєму місті і безкоштовно.
Але я не вірю, що PinchukArtCentre перебуває поза критикою і може грітися в променях власного успіху та достатку лише тому, що він існує. Завдяки своїм розмірам, розмаху та фінансовій потузі PAC утримує щось на зразок монополії на показ сучасного мистецтва в Україні. Мене найбільше непокоїть тенденція, що центр спрямовує зусилля на створення іміджу інституції світового рівня, уникаючи відповідальності за роботу з українською реальністю сучасного мистецтва.  

Під час останньої виставки «Сексуальність і трансцендентність» у PAC щотижня проходили «дискусії» щодо кожного з 19 представлених на ній митців. Під час розмов були присутні представники PAC (генеральний директор і куратор цієї виставки Екхард Шнайдер; арт-менеджер Бйорн Гельдхоф; PR-директор центру Денис Казван) та запрошені гості з українського мистецького середовища. У розмові про Тіно Сегала 21 серпня брали участь вже згаданий Бйорн Гельдхоф і художниця Леся Хоменко.

Я зайшла до галереї, коли розглядали «Поцілунок» Сегала. Відвідувачі стояли під двома стінами, а Хоменко з Гельдхофом і перекладачем сиділи в кутку. Хоменко говорила до аудиторії, перекладач – до Гельдхофа, а перформери «Поцілунку» неспішно пестили одне одного на підлозі галереї. Дискусії майже не було: спроби Хоменко пов’язати основні тенденції робіт Сегала з процесами в сучасному українському арт-середовищі розсіювались поміж рухами перформерів, набридливим бурмотінням перекладача та коментарями Гельдхофа, котрий лише побіжно торкався того, про що говорила Хоменко, так і не вибудовуючи діалогу. Він заохочував аудиторію ставити питання, на які давав розмиті, формальні відповіді, згідно з генеральною лінією PAC; а через 45 хвилин раптово обірвав розмову та пішов геть.

Це було схоже на відбування формального обов’язку. Щотижнева розсилка від PAC про суботні дискусії створює ілюзію його активної співпраці з громадськістю. Але Лесю Хоменко (хоча вона й «український митець і номінант на премію від PinchukArtCentre») запросили явно не через обізнаність із творчістю Сегала. Слід визнати, що вона таки ознайомилася з доробком Сегала та підготувала тези для дискусії, зокрема, зв’язку його творчості з контекстом українського суспільства і сучасного мистецтва.

Але ми не поговорили про унікальне сприйняття «Поцілунку» Сегала відвідувачами PAC – аудиторією, здебільшого, українською. Також не поговорили про роботи українських митців на кшталт проекту «Цінність» 2008 року від групи TanzLaboratorium, коли з аукціону за реальні гроші продавали соло-перформанси, у зв’язку із Сегаловим продажем нематеріальних предметів мистецтва. Попри те, що серед присутніх були обізнані люди (як я), зацікавлені в обговоренні Тіно Сегала, це виявилось неможливим у запропонованому PAC форматі «дискусії».

Коли Гельдхофа запитали про найбільшу кількість задіяних у роботах Сегала людей, арт-менеджер не зміг одразу відповісти, бо не знав статистики. Тоді PR-директора Казвана осінило: «Придумай щось. Все одно вони не знають!»

Команді PAC (від працівників до його директора і засновника Віктора Пінчука) бракує відповідальності. Те, що вони працюють на олігарха та елітний статус центру, не дає їм права бути недбалими, пихатими, ледачими в роботі. Той факт, що українська аудиторія знається на сучасному мистецтві гірше за жителів країн Західної Європи, не позбавляє PAC обов’язку забезпечити якісний сервіс. Навіть якщо відвідувачі не можуть визначити або артикулювати своє незадоволення, вони здатні помітити різницю між якістю і недбальством, повагою та поблажливістю.

Замість сприяти знайомству місцевої аудиторії з творами сучасного мистецтва, зневажливе ставлення керівників і кураторів PAC – іноді очевидне, але найчастіше приховане – створює напружену атмосферу. Виникає дивне відчуття: ніби PAC, з одного боку, робить українцям послугу, виставляючи сучасне мистецтво в Києві, але, водночас, відштовхує від цих робіт через відчуження, з яким вони представлені.

Попри це, лише Богові відомо, чому люди продовжують туди ходити.


З англійської переклала Марина Грудій. Фото у ТОP Chicago Art Collector.



Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676