Право на мову

tamara2 Коли я готувала лекцію про політично ангажоване мистецтво, то за перший прикла взяла Фелікса Гонзалеса-Тореса. Це було інтуїтивне рішення – просто із цього почала, захотілось. І далі продовжила – до фотопроекту Євгенії Бєлорусець «Своя кімната», котрий відкривався у ЦВК в день моєї лекції, 3 травня. Привітавши авторку, я залишила усі звиклі обличчя біля кінотеатру «Жовтень», щоб у Мистецькому Арсеналі зустрітись з (радісно!) незнайомою мені публікою, і розповісти , у тому числі, про мистецькі роботи, присвячені протидії гомофобії і захисту цінностей – не традиційних, але гуманістичних.

Сьогодні 17 травня – Міжнародний день боротьби з гомофобією. А вчора Комітет з питань свободи слова та інформації Верховної ради України рекомендував прийняти законопроект №8711 «Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо захисту прав дітей на безпечний інформаційний простір)». Єдині зміни, які вносяться у законодавство щодо теле- та радіомовлення, преси й інших сфер культурного виробництва – рядок, який вводить кримінальну відповідальність (від 3 до 5 років) за «пропаганду гомосексуалізму», поруч з пропагандою фашизму, війни та ксенофобії. В одному рядку з забороною злочинів проти людства депутати самі хочуть вчинити такий же злочин нетерпимості, і комуністи зливаються в гомофобному екстазі з нац-демами та регіоналами.

Та давня робота Фелікса Гонзалеса-Торреса потрапляє у серце нашої ситуації. У 1991 році на нью-йоркському Манхетені було розміщено 24 білборда з фото ліжка, на якому ще видно сліди від двох тіл. Це фото було зроблене після смерті коханого партнера художника, Росса Лайкока, від СНІДу. Політичною цю роботу робить її діалог з контекстом – американське суспільство на початку 1990-х років не було настільки толерантним до гомосексуальності, як зараз. Саме в цей час тривали дебати між критичним мистецтвом і політиками, які начебто боронили нейтральність публічної сфери, маючи на увазі під нейтральністю виключення дискримінованих меншостей та відмову у праві голосу в ім’я інтересів «більшості», при цьому «більшістю» негласно вважали білих гетеросексуальних чоловіків середнього класу й середнього віку. Винісши в публічний простір своє особисте горе, Гонзалес-Торес висловив вимогу меншості на право голосу, на представництво у публічній та політичній сфері, розуміння й вирішення своїх специфічних проблем. Художник виступив захисником демократичних цінностей, адже в суспільстві немає ніякої цілісної, однакової більшості, натомість є розмаїті групи - вікові, класові, етнічні, сексуальні тощо, які мали б вибудовувати між собою суспільство договору. Для цього меншості мають мати рівноцінне право й можливість говорити про себе та свої потреби в публічному просторі (у чому їм часто відмовляють, апелюючи до моралі та традиції). Лицемірство «захисту традицій» розкриває інша безіменна робота Гонзалеса-Тореса (Клаус Барбі як сім’янин, 1988). Перетворене на пазл фото зображає нацистського воєнного злочинця з усміхненими дружиною та дітьми. Художник коментує, що як гей він ніколи не отримає у суспільстві того статусу й поваги, який має злочинець, котрий виконав вимогу на створення гетеросексуальної моногамної сім’ї.

Ці ж проблеми – заперечення розмаїтості суспільства, блокування діалогу між меншостями – актуальні сьогодні в Україні. Женя Бєлорусець цілком права, коли стверджує, що «гомофобія, подібно до зачарованих просторів, які зовні здаються набагато меншими, аніж є насправді, об’єднує стійку корпорацію, що розвивається: тупий деспотизм традиціоналістських поглядів, націоналізм на грані фашизму, церковну догму, підкріплену релігійною лже-мораллю, святошество та класовий поділ, котрі примушують за все розплачуватись найменш захищені верстви населення». У такій ситуації фотографії, які у більш толерантному суспільстві могли би зчитуватись як доволі проста розповідь, потрапляють у середину суспільного конфлікту та повертають публічній сфері її політичність, нагадують, що демократія – це не домінування уявної більшості за рахунок дискримінації меншостей, а діалог різних, але рівних позицій. У фотопроекті «Своя кімната» авторка зникає, перетворюється на скромну трансляторку чужого голосу. Нетрадиційні сім’ї показані у банальних, буденних моментах, якими повне життя кожного і кожної, і ця буденність підкреслює відсутність різниці між типами сім’ї. Однак голос самих героїв та героїнь фотопроекту про цю різницю нагадує – розповідями про дитячі травми, конфлікти з батьками, пекучі приниження і постійний страх розповісти про свою інакшість, про страждання і перешкоди, котрі люди змушені переживати через суспільні упередження, постійний стрес і програшну боротьбу з ним. «Своя кімната» - це розповідь про несправедливість, на яку українське суспільство дивиться широко заплющеними очима. Робота Бєлорусець у цьому проекті виходить за межі фотографії – щоб вийти на такий рівень відвертості, фотографці довелось не просто спілкуватись, але й приймати, створювати зону безпеки та уповноважувати інших зробити такий сміливий в агресивному українському контексті крок – вийти зі сховку. Фактично, Женя протягом року сама була українським суспільством - тільки таким, яким воно в ідеалі має бути.

В Україні діє постійна заборона на мовлення меншостей. Не можна говорити про насильство в сім’ї, сексуальні домагання, зґвалтування та інші типи насильства над жінками, адже «традиційно українська жінка-мати користується пошаною», а якщо щось не так, то жертва сама винна. Вершина української толерантності до ЛГБТ полягає в «нехай сплять з ким хочуть, але не треба про це говорити». Розмову про гомосексуальність суспільство сприймає як розмову насамперед про секс (що уже є гріхом згідно пуританського світобачення), а сексу місце у спальні – винесення його у сферу публічності є верхом непристойності (при цьому суспільство не добачає тотальної гетеросексистської еротизації публічного простору і реклами, перенасиченою жіночими тілами для чоловічого споживання). Проект Бєлорусець – про все життя окрім сексу. Адже проблеми починаються саме на виході з «своєї кімнати».

Розповідаючи на лекції про Гонзалеса-Тореса, я не могла не згадати Толіка Бєлова, який наважується говорити про гомосексуальність та гомоеротичність в Україні. Його стріт-артове «Моє порно – моє право» (2009) й сьогодні не те що не втратило, а набуло особливої актуальності. Ця робота стала відповіддю на діяльність Національної експертної комісії з питань суспільної моралі та спроби прийняти законопроекти, за якими розпливчате поняття «суспільна мораль» можна було б використовувати для цензури та політичних репресій. Толік малював на папері оголених чоловіків, які фотографують своє відображення у дзеркалі. Ці малюнки, зроблені у традиціях гомосексуальної естетики, потім були виклеєні у публічному просторі – де одразу ж стали жертвами цензури та руйнації. Одне з небагатьох зображень вціліло у Львові й існує досі біля фотогалереї ЧБ 5/5. Сьогодні роботи Бєлова та Бєлорусець набувають особливого політичного значення, як спротив репресіям, відмова мовчати і бути невидимим, смілива спроба бути – бути у публічному просторі, і вже самою своєю присутністю змінювати його у напрямку справжнього громадянського порозуміння та злагоди, які можливі лише за умови включення, а не виключення, різних суспільних груп.

Лекція Тамари Злобіної “Політично-ангажоване мистецтво: практика художнього активізму” відбулася 3 травня 2012 р. в рамках курсу лекцій "11 ключових питань сучасного мистецтва" від Мистецького Арсеналу та "Культурного проекту" (Освітня платформа АРСЕНАЛЕ 2012).



Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676