korydor

Неоднозначний Захід

tamarazlobina Після подорожі на Схід я розуміла, що поїду і на Захід. Знала, що там буде по-іншому, і це теж потрібно прожити. Кам’янець-Львів-Калуш-Франківськ-Кам’янець, повсюдне публічне горе за Небесною Сотнею, втома, настороженість, і невловиме, мульке питання – що  ж таке важливе в розмовах про Захід України і Галичину губиться, чого весь час бракує? Знайти це щось було складно, адже я звідси, місцевий варіант ідентичності і пам’яті резонує мені і героїчним сентиментом, і поціновуванням народної спадщини.

Уявлення про тотальну "правизну" Заходу, його націоналізм, патріотизм і споконвічну громадянську сміливість, які всій Україні начебто варто взяти за зразок, – ось що вартує розглянути детальніше.

Неоднозначність Західної України (на прикладі Львова) цікавила мене здавна. Надто вже очевидним була розбіжність між офіційним образом "древнього європейського міста", австро-угорською ностальгією й інтелектуальними  дискусіями про мультикультуралізм з одного боку, і, з другого – реальністю спальних районів з етнічно та релігійно гомогенним населенням, заводами, які закривались, та нехтуванням такою шанованою на словах історичною спадщиною.

Краще розуміти ці конфлікти мені допомогла робота над магістерським дипломом з культурології про Львівський завод телеграфної апаратури. Дослідження було не так про сам завод, як про місце, квартал Привокзальної, де колись була уфундована родиною Білінських лічниця для невиліковно хворих, а ще раніше – приватні будинки і старий цвинтар (зараз корпуси заводу переобладнали під торговий центр та офіси). Мене цікавило, як одне місце може змінювати свою функцію з часом, а, отже, обростати новими смислами та історіями.

Історії з самого заводу також були цікаві. Створене у 1915 році десь під Мінськом, виробництво постійно кочувало, під час Другої світової війни було евакуйоване у Саратов, звідки вже у 1946 перевезене у Львів разом з персоналом:

"Перевод Калужского телеграфно-телефонного завода во Львов - яркий пример братской помощи российского народа украинскому народу. 320 калужан начали новую жизнь завода во Львове, и это особенно важно подчеркнуть, потому что одним из нерешенных вопросов индустриализации Львова к началу 1946 года был вопрос о кадрах". (Машинописні матеріали по історії заводу з архіву музею, надані Пакошем В., працівником заводу. - С.12.)

Факт, що завод перевезли до Львова разом із працівниками та працівницями, не дивує - адже на підприємство, яке мало стратегічне значення, не могли найняти працювати місцеве, ідеологічно ненадійне, населення. Згодом, у 1970-х це був великий, високотехнологічний і багатий завод, де працювало кілька тисяч осіб. Я ще встигла зробити інтерв’ю з кількома з них – і, в залежності від того, яку посаду обіймав чи обіймала моя респондентка, отримувала іншу візію радянського минулого. Головний інженер розповідав, яка це була перлина технічної думки, а рядова інженериня – що неможливо було зробити кар’єру без партквитка, і як вони втікали в кафе із демонстрацій. Начальник цеху – про колектив, солідарність, те, як дбали про працівників, і те, як майстри комбінували з типами деталей, щоб заробити побільше. Ті, хто посадою вище – про державні квартири і путівки в санаторії. Інші – що блага було неможливо отримати без «зв’язків». І всі – про релігійні свята та хрестини, які відбували потайки.

Після того, як цей завод перевезли у Львів, ще з десятиліття діяла УПА. Чиїсь родичі відбували терміни у таборах. Вулиці Львова переназивали на радянський манер, але по ним продовжували ходити ті, які пам’ятали давніші назви. Галичина не знала героїки та романтики перших років радянської влади після Жовтневої революції, а ті, які вірили в комуністичні ідеали, ще перед Другою світовою війною виїхали, як родина освітян, літераторів та науковців Крушельницьких у Харків 1930х років, назустріч власній швидкій смерті. Радянське тут не встигло отримати монополію на добро, як на Східній Україні (хоча було вже близьке до цього – і ностальгія працівників ЛЗТА найкраще тому свідчення). Однак ще раніше у тому ж Львові працювали соціаліст Іван Франко і марксист Юліан Бачинський, зі Львова революційний діяч Карл Радек, з 1919 по 1928 роки активно діяла Комуністична партія Західної України, і, до звісток про Голодомор та початок сталінського терору, радянофільські настрої на Галичині були досить потужними. Насамкінець, варто згадати й ліве крило ідеологічного спектру УПА…

Історія Галичини така ж складна, розмаїта та неоднозначна, як історія кварталу Привокзальної, який я досліджувала. І я згадала зараз лише минуле однієї національної групи, але були й інші - євреї, поляки, з своїми партіями, традиціями і героями. Сьогодні у публічний простір виходить тільки той пласт пам’яті, який комусь вигідний - “бабця Австрія” для рестораторів, ОУН - для ВО “Свобода”, “нацисти” - для путінської пропаганди, “європейськість” - для ліберальної інтелігенції.

Як на мене, основою сучасного галицького націоналізму є не лише пам’ять про репресії, й не так “древні традиції” українського П’ємонту, але і колективна травма україномовних мешканок та мешканців сіл (по суті, пролетарів), які приїхали навчатись в університети та працювати на заводи у західноукраїнські міста 1970-х років, де стикнулись з зневажливим ставленням російськомовної партійно-технічної еліти та значним обмеженням життєвих шансів. Саме ця соціальна група (а також їхні діти й онуки) є сучасною галицькою більшістю, і має клаптикову ідентичність - традиційно-сільську, робітничо-радянську, незалежницько-національну.

Неоднозначність цієї ідентичності не обговорюється у публічному просторі - навпаки, її намагаються презентувати як гомогенну, таку собі “ура-українську”, й єдиний аспект, який розбавляє патріотичну героїку, це наратив страдництва і мучеництва. Витіснені конфлікти та непропрацьовані травми підігрівають емоції. Логічні, раціональні розмисли про олігархічний капіталізм, який не знає національності (Дмитро Фірташ, наприклад, з Тернопільської області), поступаються тому, що має емоційну цінність, дає вихід болю - возвеличенню/оплакуванню “своїх”, звинуваченню “інших”, спрощенню багатогранної та неоднозначної минувшини до “своєї версії”.

Однак поняття “своїх” на Галичині останнім часом всерйоз підупало. Адже “свої” - це корумповані чиновники податкових і митниць, “свої” - це більшість в обласній раді від ВО “Свобода”, яка своєю сумнівною славою зробила більше для деконструкції націоналізму, аніж усі нові ліві разом взяті. Це одіозні кадрові призначення після перемоги Майдану. Як влучно підсумував мій львівський приятель – "вони [влада] не поняли". Але львів’ян(к)и уже все зрозуміли.

Це поки не особливо помітна, але значуща зміна. "Бандерівці" більше не довіряють “своїм”, які б націоналістичні кричалки вони не кричали. Такі маленькі деталі – антикапіталістична пісня, заспівана в коридорах захопленої львівської ОДА. Листівки проти панів і їх партій, якими Автономний Опір заклеїв весь Львів.

Два роки тому я уклала парі з Андрієм Мовчаном, що на 1 травня 2014 року у Львові буде лівий марш. Скоро дізнаємось, якою є моя провидницька похибка.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676